Голосування перенесли, але загроза відставки не зникла.
Якби депутати вирішили голосувати в таємному режимі, їх могло б виявитися
достатньо для усунення уряду. Оскільки «ідейних» прихильників у Валерія
Павловича й сотні депутатів не буде — тільки НДП, зелені та СДПУ(о) більш-
менш стабільні в своїх почуттях до прем'єра. Інші ж якимись сталими симпатіями
не обтяжені, тому завжди готові, з чисто комерційною метою, засумніватися
з приводу ефективності керування економікою.
Зазвичай, до поточного стану речей сплески парламентського
невдоволення стосунку не мають. Колапс як форма стабільного існування країни
дозволяє навіть не утруднювати себе поясненнями, якщо раптом забагнеться
«відставити» когось із управлінців. Було б бажання.
ПЕРЕБІГ ПОДІЙ
Цього разу Валерій Павлович ледве не став жертвою власної
бурхливої громадської активності. Хтось там остаточно понаплутував із розподілом
обов'язків — збирає Пустовойтенко підписи за відставку Олександра Ткаченка
чи, може, це підписи на підтримку президентських указів? Мова йде про нараду
з головами правоцентристських фракцій у парламенті чи про нараду 12 центристських
партій на підтримку єдиного кандидата на президентських виборах? І якого
саме кандидата треба мати на увазі?
Одним словом — перевантажили людину роботою. Звідси непорозуміння,
плутанина та безпідставні підозри. Очевидно, тому голова парламенту на
майбутнє порадив голові уряду не брати на себе так багато громадських обов'язків
у НДП, «Злагоді» та Федерації футболу — тоді і його політична лінія буде
більш прозорою для оточуючих. У відповідь Валерій Пустовойтенко запевнив,
ніби Президент уже попросив його не займатися виборчою кампанією. Попросив
із милосердя чи з роздратування — не уточнюється.
Спікер спочатку розгнівався, а потім розвінчав підступні
плани ворогів стабільного розвитку і привселюдно потоваришував із прем'єр-мінистром,
на радість мирянам. Драми в стилі «реакційний парламент проти реформаторського
уряду» не вийшло. Якщо повірити, ніби ідея усунення Пустовойтенка з посади
виникла десь у глибинах адміністрації Президента, то, напевне, з цієї ж
«місцевості» було дано «відбій!».
Президент обізвав кампанію за відставку уряду провокацією,
після чого посипалася злива заяв партійних і безпартійних керманичів про
неприпустимість дестабілізації та деструктивних дій, кризовий стан, трагічну
реальність тощо. Таким чином, усі учасники процесу, незважаючи на його
незавершеність, підтвердили своє реноме й одержали відповідне задоволення.
Щоправда, за попередніми враженнями, за прояви лояльності
парламентські прагматики навіть нічого путящого в прем'єра не виторгували.
Якби ж голосування таємне… А так доведеться «задарма» виступити проти «лівого
реваншу». Хіба що комусь спишуть податкову заборгованість. Відповідний
указ Президента вже є, а перелік щасливчиків, як відомо, визначає уряд.
Щоправда, там і без парламентаріїв бажаючих багато. Отже затія геть утратила
сенс для всіх її учасників і йдеться вже про доцільність перенесення розгляду
питання про недовіру на липень, або й на наступну сесію.
Можна подумати, ніби в липні буде щось таке, чого не було
в червні. Про всі інші негаразди та борги перед половиною світу та власними
громадянами парламент традиційно слухає мало не кожного тижня. З чого зрозумілим
стає тільки одне — Кабінет Міністрів у курсі існування цих проблем. Депутати
також у курсі. До того ж ніхто не прагне псувати собі літній відпочинок
процедурою затвердження нового прем'єр-міністра.
ПОШУКИ ОБМЕЖЕНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
Отже сумніви в дієздатності уряду виявилися якимись непродуктивними.
Ідея відставки впала на слабко підготовлений грунт: попередніх домовленостей
щодо альтернативних кандидатур чи розподілу портфелів у майбутньому Кабміні
виявити не вдалося. З другого боку, залишилося відкритим питання — чи доцільно
знімати чинний уряд з погляду успішності президентської виборчої кампанії
Леоніда Кучми чи кампаній його конкурентів. Найближче майбуття кабінету
Пустовойтенка спостерігачі ставлять у залежність від відповіді саме на
це запитання.
Як на мене, цей зв'язок лише символічний — з успіхом виборчих
стратегій відставка уряду пов'язана виключно в площині політичної міфології.
Сюжет міфу банальний: усі кандидати критикують Леоніда Кучму, а він дуже
хитро перекладає відповідальність за економічну ситуацію на уряд і відправляє
його у відставку. Інший розвиток сюжету передбачає провокування парламенту
на висловлювання недовіри урядові, з подальшими президентськими сумнівами
в конструктивності Верховної Ради.
Чомусь вважається, що електорат нарешті задовольнить природну
цікавість щодо питання: «Хто винен?» і проголосує за кого треба. Щоправда,
для виборця, хто на кого і що перекладає — несуттєво. Емпіричним шляхом
він давно дійшов висновку: від перекладання відповідальності в гілках і
гілочках влади його, тобто виборця, життя не змінюється.
Та й міжнародним кредиторам у цілому відомо, хто в нашій
країні керує виконавчою владою і як на це впливає парламент. Припускаю,
що політики, журналісти та інші зацікавлені особи також слабко уявляють
цей символічний акт покладання на уряд відповідальності за ситуацію. Точніше,
вгадування переліку злиднів країни труднощів не викликає. Проблематичним
є результат. Невже після означеної процедури виконавча вертикаль, разом
із гарантом її діяльності, постане «вся в білому», незаплямована боргами
та освячена всенародною любов'ю? Якщо в таке чудо не вірять ні політики,
ні виборці, то на кого тоді розраховано цю виставу?
Загалом щодо відповідальності логіка вітчизняних державних
діячів нагадує сюжети з життя вітчизняного ж бізнесу: створити підприємство,
наробити боргів, оголосити підприємство банкрутом, не заплатити кредиторам
і взятися за створення нової фірми.
Відмінність у тому, що в бізнесі та ж сама команда людей
періодично «виступає» під різними назвами. А в державотворенні назва фірми
не міняється — держава Україна — але під цим брендом періодично «виступають»
різні команди. Зате мета одна — перекласти відповідальність за власні борги
на фірму. Так склалося, що за Конституцією роль почесного голови «Україна
LTD» виконує не прем'єр-міністр, а Президент. І тут як відповідальність
не перекладай — нікого це особливо не розчулить.
ПРАКТИЧНИЙ БІК ПИТАННЯ
Не все в країні робиться задля перемоги на виборах. Дещо
має власний сенс. Якщо до питання відставки уряду ставитися без електоральних
упереджень, то можна розгледіти не менш захоплююче дійство — змагання за
контроль над виконавчою владою в нелегкі передвиборні місяці.
За будь-яких обставин контрольний пакет перебуває в Президента.
Гарантовано, що наступні півроку в уряді будуть тільки лояльні до нього
люди. Він має чи не найбільше поле для маневру. Якщо Верховна Рада висловить
недовіру урядові, Леонід Кучма на два місяці може призначити зручного для
себе виконуючого обов'язки, а потім як завгодно довго пропонувати на затвердження
парламенту кандидатури на посаду прем'єр-міністра. Ніяких обмежень щодо
тривалості цього процесу не існує.
Доки депутати будуть морочитися із затвердженням уряду,
виконавча влада зможе працювати практично без парламентського контролю
і втручання. Не висловлювати ж недовіру фактично неіснуючому урядові.
Хто буде виконуючим обов'язки прем'єра — Валерій Пустовойтенко,
Леонід Деркач чи Микола Білоблоцький — знову ж таки питання особистої симпатії
Президента. Нинішній прем'єр симпатичний достатньою мірою, щоб утримати
за собою цю посаду. Якщо, звичайно, зможе протистояти іншим групам у президентському
оточенні.
За великим рахунком Кучмі немає сенсу торгуватися за збереження
чинного уряду з Верховною Радою. Знімуть Пустовойтенка чи ні, — Президентові
від цього відчутної шкоди чи зиску не буде. Хіба що з'явиться привід понарікати
на законодавців. Зате роль стороннього спостерігача за навколоурядовою
бійкою дозволяє уникнути непотрібних коаліцій та зайвих компромісів. Розбирайтеся,
мовляв, самі, а Президент відреагує на ситуацію, що складеться. Останнє
слово все одно за ним.
За такої пасивності глави держави парламентові доводиться
апелювати виключно до прем'єра, як до найбільш зацікавленої особи. У важкі
для уряду хвилини він буває чутливим до депутатських потреб. Загалом Валерій
Павлович за два роки навчився грати на душевних струнах практично всіх
парламентських фракцій. З людиною в статусі в. о порозумітися буде значно
важче.
Тому законодавці мають вирішувати: послати Пустовойтенка
у відставку й отримати малокерованого в.о., який все одно буде контрольований
Кучмою, а не парламентом, чи перманентно лякати уряд, але недовіру не висловлювати.
Приблизно так, як було зроблено цього тижня. Для всієї Верховної Ради і
Олександра Ткаченка, зокрема, утримувати весь час уряд під напругою — засіб
впливу на виконавчу владу протягом наступних двох-трьох місяців. Відмовляти
собі в цьому задоволенні досить недоцільно. Тим більше, що з другої половини
вересня відставка уряду взагалі втратить будь-яке практичне значення для
парламенту.
Ці міркування не стосуються тих парламентських фракцій,
що підтримують інтереси груп впливу в оточенні президента. Для них пертурбації
в уряді мають сенс за будь-яких обставин. Три, п'ять місяців чи більше
залишиться до затвердження нового уряду новим президентом — неважливо.
І за невеликий термін вправна людина може встигнути багато. Особливо в
момент, коли парламент і Президент заклопотані виборами.
Єдиний, хто перебуває в цій ситуації у вразливому становищі
— Валерій Пустовойтенко. Хоча йому робота голови уряду подобається, але
залишати її внаслідок недовіри Верховної Ради, може означати не тільки
прощання з надією очолити уряд після виборів, а й прощання з посадою голови
уряду вже тепер. Раптом Президентові забагнеться призначити на ці останні
місяці когось іншого.
Тому за збереження уряду Валерію Павловичу доводиться битися
і з парламентом, і з оточенням Кучми. Напевно, мучитися в непевному становищі,
потерпати від інтриг недоброзичливців і балансувати на межі депутатської
прихильності йому доведеться на цій посаді аж до останнього дня повноважень.
До того ж покладатися на допомогу адміністрації Президента
прем'єр не може. Гарант, здається, взагалі самоусунувся від процесу, а
його оточення має власні пропозиції щодо особи голови уряду. Отже віднайде
Пустовойтенко спосіб умовити парламент — збереже посаду до виборів, а ні,
то може потрапити на постійну роботу в «Злагоду». Хоча вірогідність цього
досить умовна.
Загалом же цей парламент вже слабко може вплинути на те,
що робитиме найближчі півроку цей склад уряду. Звичайно, якщо напередодні
виборів Леонід Кучма раптом захоче погратися в «громадянську злагоду»,
то вистава буде. Але до такого демократизму, як входження до уряду неконтрольованих
Президентом осіб, ніхто не дійде. Тому не варто захоплюватися зовнішніми
ефектами.
Споглядаючи ситуацію, хотілося б особливо відзначити Леоніда
Кучму. Випадок безпрецедентний у вітчизняній історії — йому вдалося зберегти
недоторканним уряд Валерія Пустовойтенка від часів парламенту попереднього
скликання до моменту обрання нового президента. Якщо на те буде його воля.
