Кілька десятків інтелектуалів з обох країн — істориків, соціологів, літературознавців — обговорювали три тематичних блоки: «Історична свідомість письменників 90-х років у Польщі та Україні», «Зміни власного образу українця й поляка в умовах незалежності» та «Еволюція літературних і культурних інституцій та їх вплив на загальнокультурну ситуацію».
Обидві країни відносно недавно позбулися комуністичного авторитаризму та колоніальної залежності від Москви. Відтак ті суспільні, культурні, інтелектуальні процеси в умовах новонабутої свободи виявилися багато в чому подібними. І українські, і польські митці, наприклад, почали набагато критичніше, себто об’єктивніше ставитися до національної історії, відмовляючись трактувати її як об’єкт соціально- чи національно-просвітницької пропаганди. Так само критичнішим став підхід інтелектуалів до етнічних стереотипів, зокрема до популістських, фальшиво-ідеалізованих образів власного «народу». Істотні зміни відбулися в обох країнах також у зв’язку з появою нових та модифікацією (більшою чи меншою) старих, екс-комуністичних культурних інституцій.
За всієї цієї подібності, однак, цілком очевидним є факт дедалі більшого відставання проросійськи зорієнтованої (чи, радше, дезорієнтованої) України від проєвропейськи зорієнтованої Польщі. Якщо Польща — разом із Чехією, Угорщиною, країнами Балтії — спромоглася рішуче змінити суспільний лад, усунути від влади стару комуністичну номенклатуру, демократизувати країну й здійснити ефективні ринкові реформи, Україна — слідом за Росією та Білоруссю — дедалі глибше поринає в багнюку номенклатурно-мафіозного псевдокапіталізму та традиційної євразійської «смути».
Відповідно й культурна ситуація в обох країнах є принципово різною. Якщо поляки вже мають достатні підстави говорити про «загрозу капіталізму», себто надмірної комерціалізації та уніфікації національних культур в умовах глобального вільного ринку та інтеграції, то для українців головною загрозою залишається все ще не подолана совєтсько-комуністична та колоніальна спадщина й цілком незрозуміла полякам перспектива відновлення старого режиму та старої імперії... Відтак і міра свободи, в якій перебувають сьогодні обидві культури, є різною — як з огляду на економічні обставини, так і з огляду на політичну кон’юнктуру.
«Розвиток Польщі, — дотепно зауважив один з українських учасників конференції, — зумовлюється боротьбою доброго з кращим. А розвиток України — боротьбою поганого з іще гіршим».
Найзагадковішим у цій ситуації є незгаслий досі інтерес польських культурних і політичних еліт до країни, яка не подає жодних ознак осмисленого позитивного розвитку і населення якої, здається, краще почуває себе у звичайній євразійській багнюці, ніж на незатишних європейських асфальтах. Найлогічніше для поляків (і всіх європейців) було б відгородитися від цього ірраціонального світу високим муром, надавши щасливу змогу нашим інтеграторам єднатися з Лукашенком, Єльциним, Ілюмжиновим, Назарбаєвим та іншими євразійськими братами. Махнути рукою на цю країну, на цей «чавунноголовий» (у термінах Віссаріона Бєлінського) народ — як махнув уже Джордж Сорос і десятки іноземних інвесторів, як махають щодня сотні наших співвітчизників, виїжджаючи світ за очі, аби лише подалі від цієї безперспективної й небезпечної чорної діри.
Безперечно, поляків можна запідозрити в економічній корисливості, беручи до уваги, що наш «працьовитий» народ дедалі більше сидить на польських харчах (відсутність у своїй країні чорноземів поляки успішно компенсували відсутністю в ній колгоспів). Але вигода ця мінімальна, оскільки польська економіка дедалі більше переорієнтовується на Захід і зв’язки з Україною становлять лише кілька мізерних відсотків від загального обсягу польської торгівлі.
Втім, гадаю, причина невитравного польського інтересу до України має не так прагматичний, як романтичний, емоційний характер, закорінений глибоко в особливостях національної психіки, міфології, спільного історико-культурного розвитку поляків та українців. Поза сумнівом, Україна впродовж століть була місцем, де розгорталася значна частина польської історії та польської культури, творився певний національний міф. Інтегруючись наприкінці століття в Європу націй, а не імперій, поляки, звісно, не мають сьогодні жодних реваншистських амбіцій щодо «східних теренів», але вони, поза сумнівом, мають до них певний історико-культурний сентимент — як до одного з можливих, але невикористаних історичних шансів, такої собі «Речі Посполитої двох (чи трьох або й чотирьох — разом з литовцями та білорусами) народів», тобто, у повному розумінні, сентимент до самих себе — тих, якими вони не стали, хоч і могли стати. А відтак тут є ще й підсвідома допитливість: що ми втратили історично, культурно, психологічно, позбувшись України (Литви, Білорусі)? Якою є нині та частка нашого «я», що пустилася кілька сот років тому в автономне плавання?
У будь-якому разі, хоч би якими були причини зацікавлення Польщі таким малоцікавим (на думку всіх інших націй) краєм, як Україна, його результати є вельми позитивними: за інтенсивністю зустрічей з українськими гуманітаріями, політиками, підприємцями, за кількістю наукових праць з україністики та перекладів з української літератури, за кількістю (і якістю) інформації про Україну в мас-медіа сьогоднішня Польща, здається, переважає всі інші країни (включно з Росією) разом узяті.
Напевно, за збігом обставин в ці дні найвпливовіша в Польщі «Gazeta wyborcza» вмістила в двох номерах інтерв’ю з відомим українським істориком, професором Львівського університету Ярославом Грицаком під характерними назвами «Українські головоломки» та «Польський успіх і російські примари». «Соціологічні дослідження, — повідомляє вчений, — показують, що Польща для українців є третім, за іншими даними — четвертим, символом Заходу після Сполучених Штатів, Німеччини та ще, можливо, Франції. А все тому, що ви зуміли здійснити позитивні зміни, показали напрямок, у якому варто йти, швидко й ефективно позбулися совєтських пут, які у вас хоч і були значно вільнішими, а все ж були».
Попри гостро критичні висловлювання на адресу українських еліт, учений усе ж висловлює поміркований оптимізм щодо українського майбуття. Він вважає, що Україна хоч і поволі, по міліметру, а все ж посувається в бік Європи, в бік цивілізованішого життя — від понурої совєтчини та фатального для України російського впливу. Особливо великі надії він покладає на молодь, яка не тужить за «світлим минулим» і не приймає теперішнього кризового стану речей, а впевнено дивиться у майбутнє, однозначно пов’язуючи його з інтеграцією України в Європу за польським зразком і з польською підтримкою. «Коли такої молоді стане більше і коли з неї почнуть формуватися нові еліти — може, навіть за кілька років — в Україні неодмінно почнуться справжні зміни».
Краків—Київ
№227 26.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
