Вирішення проблеми бідності полягає не в тому, щоб поділитися капіталом, а в тому, щоб поділитися капіталізмом. Треба дати можливість людям, які не народилися підприємцями, долучитися до тих благ капіталізму, якими в нас користується лише мала частина населення.
Результатом капіталізації домогосподарств може стати досить значна сума. Цих грошей вистачило б на все: на технічне переобладнання та розвиток виробництва, на виплату іноземних кредитів, зрештою, на ці гроші можна викупити національну незалежність — право на самостійну внутрішню та зовнішню політику. Як примусити працювати українську власність, розмірковує президент компанії «Золоті ворота» Сергій САМУСЄВ.
— Сергію Володимировичу, мені рекомендували вас як людину, котра має свій оригінальний погляд на те, яким чином зробити українську економіку ефективнішою. У чому ж полягає суть ваших поглядів?
— Я вважаю, що в Україні відсутній капіталізм у розумінні, прийнятому на Заході. Точніше, капіталізм у нас існує, але він доступний лише малій частині населення, що негативно впливає і на розподіл багатства в суспільстві, й на економіку загалом.
Річ у тiм, що для України ще не зовсім зрозуміле значення такого поняття, як «капітал», що часто сприймається як просто гроші. Ми ще не осмислили відкритий 200 років тому Адамом Смітом фундаментальний закон: що капітал — це сукупність активів, спрямованих на виробництво. Гроші чи майно, самі по собі, не є капіталом, якщо їх не використовують для створення додаткової вартості.
Власне, проблема трансформаційного періоду в усіх пострадянських країнах полягає в тому, що, коли людям дали можливість мати власність і володіти капіталом, тільки мала частина населення приєдналася до цього процесу. Так, за деякими розрахунками, лише близько 2—3% населення в цих країнах мають достатній потенціал, щоб займатися бізнесом. Я не даватиму оцінку цьому дослідженню, але фактом залишається те, що внаслідок лібералізації економічних відносин сформувалося дуже вузьке та замкнене коло людей, які мають можливість займатися бізнесом. І лише це вузьке коло має можливість володіти та користуватися капіталом, можна сказати — живе в капіталізмі.
— В Україні вже є можливість володіти власністю — йдеться як про дрібну власність, так і про великі підприємства, які належать конкретним людям, а не державі. То в чому ж тоді заковичка? Чи в Україні все працює за іншими законами?
— У тих людей, які мають капітал, усе діє за нормальними законами. Проблема полягає в тому, що власники капіталу є собою дуже вузьким колом людей, своєрідним приватним клубом, а ті, хто не має капіталу, відповідно, не мають стосунку до капіталізму — і не можуть користуватися його перевагами. Тому ситуацію, що склалася в Україні, можна умовно назвати системою економічного апартеїду.
— У чому суть економічного апартеїду?
— Багато хто має нерухомість — квартири, дачі, гаражі, землю, які не можна вважати капіталом, — це можна назвати омертвленими активами. Ці активи «мертві», тому що вони не працюють на свого господаря, а законодавство України не сприяє тому, щоб вони стали джерелом інвестицій, щоб вони перетворилися на капітал. Людям треба просто дозволити скористатися всіма цими мертвими ресурсами, навчити їх оперувати ними — і перед нами відкриються нові можливості для стимулювання економіки.
Я нещодавно підрахував, якими активами володіють мої батьки-пенсіонери, котрі нічим особливим не виділяються серед усіх інших пенсіонерів країни. Вони мають двокімнатну квартиру в Києві з розряду тих, у яких живе більша частина звичайних «інженерів-вчителів»; однокімнатну квартиру, яку вони отримали від їхніх батьків; дачу на шести сотках, гараж і автомобіль. Усе разом на суму, що приблизно дорівнює ста тисячам доларів. Я провів опитування співробітників своєї фірми: які активи мають у своєму розпорядженні їхні батьки, і з’ясував, що ця сума лежить в інтервалі п’ятнадцять — п’ятдесят тис. у. о. на одного пенсіонера.
— Чи не пропонуєте ви просто продати все це майно?
— Про продаж навіть не йдеться. Пустити в обіг цю власність можна іншим чином — взяти під неї кредит. У нашій країні немає вільних довгих грошей, але на Заході вони шукають, куди б приткнутися. І ці гроші досить дешеві. Наприклад, у США кредитування населення під нерухомість здійснюється під 4—5% річних. Хай у нас вони коштуватимуть уже 10% річних. Водночас валютні кредити для бізнесу в нас коштують приблизно 15%, гривневі — 22—24%. Якщо взяти середнє значення між 15 і 22, отримаємо близько 18%. Відповідно, гроші, взяті під заставу майна, обійшлися під 10%, а проінвестувавши їх у бізнес, можна отримати 18%. Пенсіонери отримують можливість жити на відсотки — у всьому світі це практикується та називається рентою. Схема при цьому має такий вигляд: беремо в іноземному банку, який уже існує в Україні, чи за посередництва українського банку, кредит під заставу нерухомості, під 10%, і вкладаємо в кілька підприємств для підвищення безпеки капіталовкладень. Різниця між цими відсотками в два — шість разів перевищує їхню сьогоднішню пенсію.
— Останнім часом уряд рекламує зростання національної економіки. Можливо, все ж таки, ми рухаємося в правильному напрямі і немає жодного апартеїду?
— Це зростання аж ніяк не сприяє збільшенню кількості людей, залучених у ти можливість людям, які позбавлені підприємницьких здібностей, а також тим, хто, як і раніше, перебуває в «пригніченому» стані, перетворити наявні в них активи на форму капіталу. Для цього ці активи повинні швидко та не дорого реєструватися як приватна власність і бути захищені законом, що дозволить використати приховану в них економічну енергію.
Дослідження, які провів у країнах Латинської Америки, Філіппінах, Гаїті, Єгипті перуанський інститут «Свобода і демократія», очолюваний Ернандо де Сото, дали дивовижні результати — вартість нерухомості (порахована в ліквідних цінах), якою розпоряджаються бідняки в цих країнах (розпоряджаються, а не володіють, оскільки легітимних прав власності вони не мають), у 46 разів перевищують суму всіх кредитів, виданих Світовим банком протягом останніх 30 років для цих же країн.
Якщо хто-небудь проведе подібні дослідження в Україні, то, за моїм прогнозом, ця сума становитиме не одну сотню мільярдів доларів. Я підрахував, що якщо активізувати омертвлені капітали всього 1млн. пенсіонерів (це менше 8% від їхньої загальної кількості) в середньому по $10 тис., це вже становитиме суму $10 млрд.
Ми взяли числа явно менші, ніж я кругообіг капіталу. Бідні так само залишаються бідними, а багаті — багатими. А ми повинні прагнути до того, щоб втягнути якнайбільшу кількість людей у систему капіталістичного відтворювання.
І якщо якась партія ставить своїм завданням примусити багатих поділитися своїми грошима, то це ні до чого хорошого не приведе. Вирішення проблеми бідності полягає не в тому, щоб поділитися капіталом, а в тому, щоб поділитися капіталізмом. Треба дати можливість людям, які не народилися підприємцями, долучитися до тих благ капіталізму, якими в нас користується лише мала частина населення.
Поділитися капіталізмом означає дарозрахував для своїх батьків і батьків моїх співробітників, але навіть цих грошей вистачило б на багато чого — на технічне переобладнання заводів і електростанцій, побудованих ще за сталінських часів, на розвиток нових виробництв, на виплату іноземних кредитів й енергетичних боргів.
Ми поки що розглянули лише малу частину і притому пенсіонерів — найбіднішу і найзнедоленішу частину населення, але, крім того, є робітники та службовці, які мало відрізняються за сумарними активами, котрими вони володіють.
Для того, щоб цю ситуацію виправити, треба не тільки коректувати законодавчу базу в частині, що стосується реєстрації прав власності, а й проводити послідовну просвітницьку роботу, щоб люди знали, як усім цим користуватися.
Банки в свою чергу повинні мати механізми контролю того, куди реально пішли гроші, чи виконує кредит свою функцію, чи можна довіряти цьому підприємству. При цьому підприємство повинне отримати висновок аудиту про позитивну динаміку розвитку, про те, що воно може виплачувати дивіденди. Акціонери, які вкладають кредитні гроші, повинні мати привілейовані акції з гарантованою дохідністю, що перевищуватиме ставку кредитування.
Усе це має змінити психологію бізнесу, який у погоні за інвестиціями буде зацікавлений показувати реальні гроші та правдивий баланс. Замість того, щоб ховати гроші, буде вигідно декларувати доходи та платити з них податки, щоб потім мати можливість вирватися вперед у конкурентній боротьбі, завдяки довгим і недорогим грошам.
— Наскільки безпечна та доступна схема кредитування для простого громадянина? Хто гарантуватиме безпеку кінцевого внеску та чи можна говорити про те, що в Україні є можливість «поділитися капіталізмом»?
— На даний момент такі операції, швидше за все, неможливі. Населення ще перебуває під впливом гучних скандалів навколо трастових фондів на зразок МММ. Крім того, в Україні вже є 17 млн. міноритарних акціонерів, чиї «мікровідсотки» акцій можуть працювати тільки на ринку вторинного продажу акцій, а не як капітал, що приносить дивіденди. Вирішення цієї проблеми я бачу в об’єднанні дрібних акціонерів у венчурних фондах. Відстоювання інтересів міноритарних акціонерів під силу професіоналам, які працюють у компаніях із управління активами.
Ці ідеї могли б стати національною політикою держави і спиратися на політичну волю уряду та президента. Тобто політики повинні працювати над тим, щоб населення подолало психологічний дискомфорт і страх перед функціональним розміщенням капіталу в акціонерних товариствах, трастових фондах тощо. Тим більше, що весь західний світ живе за цим принципом — там уся власність заставлена і під неї узято кредити. І ці кредити працюють. Будинок, у якому живуть люди, не просто стоїть мертвим вантажем (за нього, крім того, ще треба платити податок на нерухомість), а й бере участь в обігу капіталу, приносячи дивіденди своєму господарю.
Другий напрям руху із втягування «омертвлених» активів у капіталістичний обіг лежить у площині законодавчого забезпечення цього процесу. Держава повинна адаптувати до західних стандартів форми володіння нерухомістю, так, щоб вони влаштовували західних інвесторів. Принаймні, держава вже тепер задекларувала, що приватна власність недоторканна. Але оформлення цієї власності не носить остаточного характеру. Велика кількість будинків, квартир і земельних ділянок оформлені абияк. Тому західні банки не прийматимуть під заставу цю власність, сумніваючись у її легітимності.
Слід би зробити повну інвентаризацію того, що є в країні. А в нас іноді навіть не знають, де кордон земельної власності, не кажучи вже про описову характеристику цієї власності, бажано в порівнянних одиницях. Немає повної загальнодержавної бази даних на всі форми нерухомості, а та інформація, яка існує, чомусь засекречена. У західних країнах цю інформацію можна отримати, не виходячи зі свого офісу, — через Інтернет.
Зокрема, я розраховував на те, що новий Земельний Кодекс покращить ситуацію. Але деякі положення цього закону, насамперед по відношенню до юридичних осіб, відкинули нас далеко назад. До прийняття нового Земельного Кодексу єдиною формою володіння землею був «Акт постійного землекористування», який давав право користуватися, але не давав права розпоряджатися. Новий Земельний Кодекс повинен був би перетворювати право користування на право власності. Але він передбачає інший механізм — треба цю землю або викупити, або взяти в оренду. Оренда — це не еквівалент права власності, тому його відкидаємо. Можливість викупити? Ось тут уже виникають проблеми. Річ у тому, що викупити цю землю я повинен за новою ціною. А як бути в тому випадку, якщо я вклав у цю землю гроші, упорядкував її, своїми зусиллями підвищив її в ціні — і тепер вимушений викупити за вищою ціною свої власні капіталовкладення? Тепер треба домовлятися з місцевою радою, яка хоче повернути собі всі гроші, які вони недоотримали ще від радянської влади, — і вирішити за їхній рахунок усі свої проблеми.
— Чи можна нашу розмову перетворити в програму дій?
— Спочатку про це треба хоч би говорити. Треба шукати однодумців, які мислять тими самими категоріями і розраховують на конкретний результат, — побудову капіталізму, за якого капіталістів у країні буде більше, ніж людей, позбавлених власності. А що стосується програми, то вона успішно реалізовується вже сімнадцять років.
Якщо зазирнути до нашого нещодавнього минулого — в 1987 рік, рік початку кооперативного руху, — руху в напрямі побудови капіталізму, то можна побачити кілька основних характеристик цієї відправної точки.
Увесь народ Радянського Союзу, в т. ч. Української Республіки, працював на одного господаря, якого прийнято було називати Держава. Працювати на себе, а тим більше володіти засобами виробництва, було неможливо і — більш того, — кримінально. Можна сказати, що того року рівень розвитку капіталізму в нашій країні дорівнював нулю (якщо оцінювати цей показник як сукупну вартість активів, що знаходяться в приватній власності).
На сьогодні приватна (недержавна) власність стала основною формою власності в нашій країні, але якщо 90 і більше відсотків населення не мають до цієї власності жодного стосунку, то вони залишаються такими самими класовими ворогами капіталізму, якими були 17 років тому.
Вирішення цієї проблеми національного масштабу можливе, але починатися воно повинне з оголошення нових пріоритетів у справі державного будівництва.
А програма дій з’явиться вже як наслідок.
