«Основа основ» традицiйної росiйської полiтичної культури — ототожнення держави (яка, по суті, є надлюдською, абсолютною цінністю) та особи її глави, самодержавного володаря»
Учора було обрано нового голову нафтового гіганта Росії ЮКОСу. Ним став громадянин США Семен Кукес. Михайло Ходорковський, який займав цю посаду (нині він перебуває під арештом у «Матроській тиші»), заявив позавчора про свою відставку. Новина про залишення Ходорковським своєї посади сподобалася інвесторам і трейдерам — за підсумками торгів на фондовому ринку акції нафтової компанії виросли в ціні на 13%. На торгах у вівторок акції ЮКОСу подешевшали на початку торгів, але аналітики вважають це нормальною корекцією після різкого зростання напередодні. З моменту відставки Ходорковського Кукеса вважали основним кандидатом на пост голови компанії. «У Кукеса є дві переваги: він громадянин США, що робить його менш досяжним для російської прокуратури, і він провів ТНК через об’єднання із «Бритіш Петролеум», — наводить газета «Файненшл таймс» слова джерела, близького до ЮКОСу. Учора ж Кукес сказав, що залишення Михайлом Ходорковським компанії повне та остаточне.
Колізії навколо російського нафтового супергіганта — компанії «Юкос» та його голови, найбагатшої, як вважається, людини в державі Михайла Ходорковського, зрозуміло, привертають дедалі більшу увагу світової преси. Голова «Юкосу» взятий під варту, йому висунуто звинувачення в шахрайстві та в ухилянні від сплати податків на величезну суму... Генпрокуратура Росії запевняє, що в справі Ходорковського немає жодного політичного підтексту, а глава держави Володимир Путін жорстко пропонує політикам та ЗМІ «припинити істерику» з цього приводу... Новий глава адміністрації президента РФ Дмитро Медведєв закликає прокуратуру до «більшої відповідальності» в своїх діях у справі «Юкоса» (і це в умовах, коли чималу частину акцій компанії просто заарештовано!). І так далі, і тому подібне...
Що криється за цими драматичними, подекуди суперечливими повідомленнями, котрі, очевидно, є знаком майбутніх крутих змін у політичній ситуації в Росії? Аби збагнути це, слід, мабуть, поставити згадані події в історичний контекст, що й дасть можливість розібратися у прихованій суті того, що відбувається. Адже історичні аналогії, хоч вони часто «шкутильгають», дозволяють, проте, відкрити деякі таємниці сучасності. Людина, яка не володіє «стереоскопічним баченням» історії, подібна тому жуку, що він, як влучно сказав колись Ейнштейн, повзе по поверхні кулі й, на відміну від людини освіченої, не знає, що поверхня ця — кругла...
Отож, що означає «справа Ходорковського»? Щоб відповісти на це запитання, варто згадати традиційну російську (вона ж «євразійська», вона ж «державно-православна») політичну культуру, її засади та найхарактерніші риси. Дещо спрощуючи, можна все ж таки стверджувати, що «основа основ» цієї культури — ототожнення держави (яка, по суті, є надлюдською, абсолютною цінністю) та особи її глави, самодержавного володаря. Один з таких володарів, Іван Васильович Грозний, дав 1563 року влучну формулу необмеженої, самодержавної влади: «А мы, великие государи, вольны своею властию любых холопьев своих миловать, а и казнить их вольны то ж». Причому «холоп» тут — будь- який підданий царя (навіть знатний боярин, тим більше підприємливий купець-«олігарх», хай би який він був багатий). Бо майно будь-якого холопа — це майно держави, отже, майно володаря-державця...
Ось звідси й виник «фірмовий» політико-тактичний прийом самодержців російських: час від часу, виходячи зі своїх міркувань (і поточних, прагматичних, і також з далекосяжних, стратегічних), влаштовувати показову екзекуцію над «злими боярами», звинувачуючи їх або в розкраданні держскарбниці, або ж гірше того — у державній зраді (а бувало, в обох злочинах одночасно). Подивимось, як використовував цей метод один з «батьків російського лібералізму» — цар Московії (аж ніяк не Росії) Іван IV Грозний.
3 січня 1565 року цар видав грамоту, в якій звинувачував бояр, вищих чиновників та «приказных людей» у розкраданні скарбниці, землі та «поместий государевых» — усі ці злодії дбали- бо лише про своє багатство, забуваючи про «Отечество». Микола Карамзін, видатний російський історик, так переповідає зміст інвектив Івана IV: «Если же он, государь, движимый правосудием, объявляет гнев недостойным боярам и чиновникам — то учиняют ему претительные докуки , не давая за государство порадеть». Але що важливо: в цій же грамоті цар підкреслював свою ласку до простих людей: «Гнева на них и опалы никоторые нет!» Тобто не на них, пересічних обивателів, спрямує государ свій страшний гнів — на багатих бояр, купців, бюрократів-чиновників, що всі вони гноблять народ! «Блискучий» хід, чи не правда, читачу? Він не раз використовувався і в подальшій історії Росії. А за Івана IV це стало прологом опричнини...
Ота популістська схема, сказати б, «народного тоталітаризму» , коли цар-батюшка під овації людей з вулиці нещадно, але справедливо карає сановних злодіїв, працювала безвідмовно. Так чинили і 1682 року, під час бунту стрільців, коли московський люд із задоволенням розтерзав ненависних бояр Наришкіних, Матвєєвих, Долгоруких; так робив цар Петро I (і 1698 року, під час лютого придушення ще однієї змови стрільців, стративши декількох багатих бояр, звинувативши їх у зраді, і набагато пізніше, жорстоко переслідуючи справжні або уявні спроби корупції, бунтів чи нелояльності); так зробила цариця Анна Іоаннівна, стративши за сфальсифікованим звинуваченням найосвіченішого із своїх міністрів Артемія Волинського... У «цивілізованіші» часи імператор Олександр I поклав край добі ліберальних реформ, відправивши у відставку реформатора Сперанського; Микола I час від часу влаштовував театрально-показові «розслідування» стану державної скарбниці, боровся з розкраданнями — відома, наприклад, справа Петербурзько- Московської залізниці...
Ясно, що все це не заважало деспотам залишатися деспотами. Але важливо інше: погляди пересічних росіян. Ось що пише Карамзін про настрої москвичів зразка 1564 року: «Люди говорили: «Пусть царь казнит своих лиходеев; в животе и смерти воля его; но царство да не останется без головы... Пусть царь укажет нам своих изменников; мы сами истребим их!» І далі, як підсумок: «Безначалие казалось всем еще страшнее тиранства» — ось що прекрасно знали і геніально використовували всі диктатори, від Грозного до Сталіна (і далі?).
Читач може заперечити: це ж абсурдно, йдеться про трагедії XVI — XVIII століть, зараз на дворі століття XXI, в Росії хай крихка, «керована», але демократія! Проте справа ось у чому: цей механізм «отця держави», що був коротко наведений вище і грунтується в психологічному плані на підсвідомій жадобі «порядку», а в соціально–економічному — на наслідках специфічно-таємничої приватизації, що була проведена на пострадянських теренах (коли переважна частина власності начебто й приватна, але навіть найбільш впливові олігархи мусять платити певну данину «нагору», щоб політично виживати; до речі, може, розгадка «справи Ходорковського» якраз в тому, що він відмовився це робити?) — хіба цей механізм зламаний в країнах СНД? Коли псевдоприватна власність, по суті, виявляється фактично державною — і те, як швидко «розібрались» з майном «Юкосу», лише зайва демонстрація цього, — то маємо справу з ознаками передтоталітарних метастаз в російському соціальному організмі. Отож, політичний небосхил нашого стратегічного партнера на Сході не вперше і не востаннє в історії затягується хмарами...
