В Інституті історії України НАН України вийшла друком книга Станіслава Кульчицького «Закономірності державотворчого процесу в незалежній Україні». У цій монографії, виданій обмеженим накладом, автор зупиняється на трьох головних проблемах трансформаційного періоду — становленні ринкової економіки, демократичного устрою та інститутів громадянського суспільства. «День» друкує з неї деякі сюжети, пов’язані з історичною оцінкою української політичної еліти.
ТРУДНОЩІ ТРАНСФОРМАЦІЇ
Три десятки посткомуністичних країн змушені переживати так званий трансформаційний процес — від командної до ринкової економіки, від тоталітарного до громадянського суспільства. Одні справляються з труднощами трансформації порівняно легко. В інших перехідний період супроводжується спадом економічного виробництва і ускладненнями в політичному житті. Деякі країни не змогли уникнути кривавих конфліктів або навіть повномасштабних війн.
Східна Європа звільнилася від тоталітаризму 1989 року, а Радянський Союз розпався двома роками пізніше. Десятирічна віддаль, поєднана з великою кількістю об’єктів порівняння, дозволяє зробити цілком певні висновки про місце України на дистанції трансформаційного процесу. Для порівняння застосуємо найбільш узагальнюючий вимірник — валовий внутрішній продукт, розрахований на душу населення за паритетом купівельної спроможності валют.
Посткомуністичні країни Східної Європи, які увійшли до відповідної статистичної розробки Світового банку, утворюють за душовим приростом ВВП, починаючи від найбільшого, такий ряд: Угорщина, Польща, Словаччина, Чехія, Словенія і Румунія. В інших країнах душовий ВВП у 90-х роках скоротився: меншою мірою — в Болгарії, істотно більшою — в Хорватії. Якщо з країнами Східної Європи порівняти Україну, яка припустилася зменшення душового ВВП з 4810 доларів США 1991 року до 3138 доларів 1998 року, тобто на 1672 долари, то вона посяде передостаннє місце, випереджаючи лише Хорватію. Зауважу на додаток, що Хорватія 1998 року, тобто через три роки після укладення Дейтонських угод, забезпечила удвоє більшу абсолютну величину душового ВВП, ніж Україна.
Тепер порівняймо Україну за динамікою цього показника з республіками колишнього СРСР. Найбільшого приросту душового ВВП досягла Естонія. Далі колишні союзні республіки розташувалися в такому порядку: Литва, Казахстан, Росія, Білорусь і Грузія. В усіх інших відбулося скорочення душового ВВП. Найменшим воно виявилося у Туркменистані, а далі країни розташувалися в такому порядку: Латвія, Узбекистан, Киргизія, Таджикистан, Молдова, Азербайджан, Україна, Вірменія. Виявляється, що Україна припустилася більшого розвалу економічного життя, ніж країни, що воювали, за винятком Хорватії та Вірменії.
ПРОБЛЕМА НЕ У ВАДАХ РИНКУ ТА ДЕМОКРАТІЇ, А В ЯКОСТІ ЕЛІТИ
Вчені і журналісти називають різні причини погіршення економічних показників в Україні, яке припинилося лише минулого року. Але всі вони властиві й іншим посткомуністичним країнам. Повинна існувати специфічна, суто українська причина, яка слугувала у 90-х роках своєрідним мультиплікатором об’єктивних труднощів трансформаційного процесу. На мій погляд, правильну причину називає С.Удовик. У статті «Еліта та економіка» («День», 2001, 18 липня) він звинувачує українську еліту у здійсненні безграмотної економічної політики. Щоправда, в цій статті не можна знайти відповіді на головне питання: чому українська еліта така «неякісна» порівняно з елітами трьох десятків посткомуністичних країн? Відповісти на це може тільки історик.
Третина громадян, які становлять електорат лівих партій, переконана в органічних вадах ринкової економіки та демократичного устрою. Переважна більшість цього електорату вважає, що труднощі почалися з розпаду Радянського Союзу, а тому Росії, Україні і Білорусі треба об’єднатися. Ці люди не винні в тому, що живуть минулим. Винна еліта, яка не спромоглася провести в життя ефективну політику реформ. Адже Україна й досі не має ані розвинутого ринкового середовища, ані справжньої демократії. Не треба, однак, поспішати зі звинувачувальним вироком українській еліті. Вона була послідовною у відмові від командної економіки і забезпечила в суспільстві мир і спокій. Безграмотна економічна політика — це її біда, а не вина. Біда, яка має глибокі історичні корені…
Одним із органічних недоліків комуністичної системи була відсутність властивого ринковій економіці конкурентного середовища. За споживача ніхто не боровся, пропонуючи більш якісну продукцію. Адже ніхто не банкрутував, якщо його продукція або послуги виявлялися неефективними. Споживача завчасно і намертво прив’язували до виробника плановими директивами. У плануванні панували кількісні показники.
Радянський Союз успішно виборював світову першість за виплавкою сталі, але не мав якісного металу, щоб виготовляти придатні в уживанні леза для гоління. За доби М.Хрущова вперше розгорнулося колосальне житлове будівництво, але мільйонам людей, які живуть у побудованих тоді «хрущобах», можна лише поспівчувати. Країна займала перше місце за випуском фахівців, але на підготовку кожного з них витрачала на порядок менше коштів, ніж потрібно. Коли такий фахівець потрапляв на Захід, йому доводилося заново здобувати диплом про вищу освіту.
Орієнтованість загальноосвітньої і вищої школи на посередність і кількісні показники відігравала скоріше позитивну роль у прискореній модернізації радянського суспільства. Разом з тим вона вкрай негативно позначалася на підготовці досить вузького кола людей, які повинні були приймати відповідальні ухвали, — представників номенклатури. Серед десятків тисяч номенклатурних працівників нас цікавить лише еліта: тисячі або навіть сотні людей на вищих посадах, від рішень яких залежали долі мільйонів їх співвітчизників.
Вади шкільної і вузівської підготовки не завжди позначалися на людях, які посідали вищі посади. По-перше, в Радянському Союзі існувала розвинута система післядипломної підготовки, у тому числі — для представників еліти, тобто на індивідуальному рівні. По-друге, ті, хто добирався до високих посад завдяки власним здібностям, здебільшого перекривали вади освіти засобами самопідготовки. Варто, однак, назвати таку яскраву особистість, як М.Хрущов, щоб упевнитись у відносності знань, набутих уривками. Хрущов мало не на руках носив «народного академіка» Т. Лисенка, теорії якого нагадували середньовічну маячню.
Втім, низька якість української еліти пояснювалася не так відсутністю в СРСР елітарної освіти, як підвищеною увагою загальносоюзного центру до найбільшої національної республіки. До початку 50-х років масовий терор був рутинним методом державного управління. Він застосувався всюди, але найбільше страждала Україна, де був надто великий згусток регіональної влади. Для держави, яка за Конституцією являла собою союз вільних народів, а насправді була централізованою тоталітарною деспотією, такий згусток влади ніс у собі загрозу сепаратизму. Сталін боровся з потенціальними загрозами методом превентивних репресій. Саме тому від репресій особливо страждала Україна. За довгі десятиліття терору в республіці практично повністю було винищено дореволюційну і сильно постраждала робітничо-селянська інтелігенція. Тобто терор спрямовувався передусім проти мозку нації. Звичайно, керівні посади ніколи не залишалися вакантними, але після багатократних чисток носії регіональної влади ставали дедалі дрібнішими фігурами.
Після смерті Сталіна масовий терор припинився, ГУЛАГ було ліквідовано. Це не привело, однак, до істотного поліпшення рівня еліти. Коли М.Хрущов, а потім Л.Брежнєв опинилися на чолі державної партії, вони потягли до Москви людей, з якими працювали в Україні. За законами номенклатури новоявлені «москвичі» забирали з собою власне оточення. Керівна еліта в самій республіці залишалася другосортною, несамостійною, провінційною. Якраз вона опинилася в епіцентрі революційних подій кінця 80-х — початку 90-х років.
ЛІКИ, ПРОПИСАНІ СИСТЕМІ, ВИЯВИЛИСЯ ЗАНАДТО СИЛЬНИМИ
Перебудову започаткував компартійно-радянський апарат на чолі з М.Горбачовим за умов майже цілковитої політичної летаргії суспільства. Апарат здійснив і конституційну реформу, яка цілком несподівано привела до ліквідації тоталітаризму. Однак представників компартійно-радянської номенклатури не можна назвати рушійною силою антикомуністичної революції. Навпаки, вони якраз прагнули врятувати соціально-економічний лад. Ліки, прописані прогнилій системі командою останнього генсека, виявилися, однак, занадто сильними, і бюрократична кампанія перебудови зірвалася в неконтрольовану центром революцію. Реформатори з оточення М.Горбачова не зрозуміли, що радянський лад за довгі десятиліття вичерпав усі резерви розвитку і мав розпастися під вагою проблем, породжених самим його існуванням. Це був спонтанний розпад, несподіваний як для політичних сил усередині СРСР, так і для армії «радянологів» у дослідних центрах НАТО.
Україна належала до числа республік, де тоталітарна виробничо- владна конструкція наскрізь пропалила соціальне середовище. В ній не залишилося матеріальних проявів дорадянських соціально-економічних і політичних структур, зникла навіть пам’ять про них. Залишалося тільки відчуття національної окремішності, яке об’єднувало атомізоване комунізмом суспільство. Незважаючи на істотні регіональні відмінності, громадяни України продовжували відчувати себе єдиним народом і проявили непохитну волю до суверенізації своєї республіки. Випестувана союзним центром компартійно- радянська номенклатура зрозуміла це і повернулася обличчям до власного народу.
РУШІЙНІ СИЛИ НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ
Уперше в історії людства революція народжувалася в країні, перенасиченій радіо- і телеприймачами, з розвинутою мережею газетних видань. Завдяки сучасним засобам масової інформації народ ставав безпосереднім учасником політичних подій. За цих умов громадська думка стала для представників політичної еліти більш вагомим чинником, ніж той лад, в рамках якого їх було виховано. Найбільш яскраво це проявилося у Верховній Раді УРСР під час прийняття Декларації про державний суверенітет.
Рушійні сили національної революції в Україні формувалися безпосередньо в ході революційних подій. На ходу в революцію включалися так звані «неформальні» організації, об’єднані Народним рухом України. Одночасно визначали свою позицію в революції мільйони громадян усіх національностей, які працювали або несли службу в структурах союзного підпорядкування. Переважна частина Компартії України висловилася за суверенізацію республіки і власної партії. Цього не могла не враховувати компартійно-радянська номенклатура, яка пройшла випробування першими вільними виборами до Верховної Ради УРСР та місцевих рад 1990 року і зберегла за собою всі важелі влади. У парламенті їй протистояла Народна рада, яка складалася здебільшого з членів Народного руху України. Однак вона могла лише вносити будь-які пропозиції. Приймала або не приймала їх компартійно-радянська більшість депутатів.
Саме вона в грозовій атмосфері, яка створилася після провалу путчу 19 — 23 серпня 1991 року, діяла швидко й рішуче. 24 серпня разом з опозицією вона проголосувала на позачерговій сесії Верховної Ради за незалежність України і департизацію державних органів, установ та організацій, а також армії та правоохоронних органів. Урядові доручалося організувати перехід у власність України підприємств союзного підпорядкування, ввести в обіг власну грошову одиницю і забезпечити її конвертування. 25 серпня Президія Верховної Ради, в якій більшість теж складали представники компартійно-радянської номенклатури, прийняла указ про націоналізацію власності КПУ і КПРС на території республіки, а 30 серпня — указ «Про заборону діяльності Компартії України». Чи можна сказати, що вона діяла проти власних інтересів?
Навпаки! Радянській номенклатурі стало вкрай небезпечно залишатися в партії. Вона перестала приносити дивіденди, тому що втратила державний статус. Політична еліта уже пересіла в радянські крісла — до Верховної Ради включно, які давали реальну владу. Тому вона легко відцуралася від тих своїх колег, які не встигли переорієнтуватися і продовжували займати керівні посади в компартійних комітетах.
НОМЕКЛАТУРА В ПОШУКАХ ВЛАСНОСТІ
Звичайно, економічну кризу 90-х років Україна успадкувала від радянських часів. Однак чим далі, тим більше на тяжке економічне становище накладали глибокий відбиток недоліки в політиці українського керівництва. Воно не знало, як реагувати на прояви кризи, або не мало політичної волі для адекватної реакції, або, зрештою, було нездатним внаслідок внутрішніх розбіжностей опрацювати ефективну економічну політику.
Політична еліта була недосвідченою, тому що її раніше привчали виконувати лише вказівки союзного центру. Ринкові перетворення вона здійснювала шляхом сліпого копіювання рішень, опрацьованих або в Росії, або в країнах розвинутого ринку. Як правило, закони, що приймалися за порадами західних експертів, були відірваними від реальності. Невідповідність між новим законодавством і економічною практикою призводила до істотного послаблення впливу держави на розвиток економіки. Так в Україні створювалася основа для криміналізації народногосподарського життя. Дрібні й великі функціонери могли безперешкодно приватизувати «нічийну» власність. Тривалий етап перебування української економіки в стані напівколапсу-напівхаосу пояснювався не лише недосвідченістю влади. Проявлялася й зла воля багатьох представників пострадянської номенклатури, які гарячково міняли владу на власність. Відсутність законодавчих запобіжників, здатних запобігти використанню влади в інтересах особистого збагачення, не була випадковим явищем.
Пострадянська політична еліта спочатку була в основному позапартійною. Її позапартійність була результатом заборони КПРС і низького рейтингу політичних партій. До «партії влади» увійшли лише ті представники колишньої номенклатури, які пройшли чистку виборами. Серйозних конкурентів у них не виявилося. Ті, хто намагався під антикомуністичними гаслами витіснити компартійних функціонерів, зазнавали здебільшого невдач. Адже кваліфікація мітингових політиків була низькою. «Партія влади», однак, не заперечувала проти включення до своїх лав професійно придатних політиків нової хвилі.
На середину 90-х років в Україні сформувався практично весь спектр політичних партій — лівого, правого і центристського спрямування. Міжпартійні суперечності програмного і тактичного характеру набули гостроти, хоч половина партійних лідерів у минулому мала квиток члена КПРС. Багатопартійна система існувала сама собою, на певній відстані як від основної маси населення, так і від владних структур. Залишалося незрозумілим, яка партія перебуває при владі, а яка — в опозиції. Тим не менше, виникли передумови для структурування політичного життя. Суспільство переставало бути атомізованим, тобто роз’єднаним на персональному рівні, а тому цілком залежним від волі політичної еліти.
Нездатність або небажання українських законодавців опрацювати прозорі схеми приватизації великої промисловості не зупинили цього процесу. Приватизація, однак, пішла за найбільш невигідною для основної маси населення схемою: почали виникати нерегульовані законом кланово-монополістичні об’єднання. Використовуючи зв’язки з представниками виконавчої і законодавчої влади, вони забезпечували собі надприбутки, а державі завдавали величезних збитків.
«РЕФОРМИ ЗА РАХУНОК СОЦІАЛЬНИХ ЧИННИКІВ»
Найбільш відверта характеристика спрямованості ринкових реформ належить Президентові України. Оцінюючи діяльність українських урядів від В.Масола до В.Ющенка (у тому числі й власного), Л.Кучма на науковій конференції у листопаді 2000 року висловився дуже гостро: «Формула, яку було визначено вже на старті реформ і яка витримувалася впродовж наступних років — спочатку реформи, а потім вирішення соціальних завдань — виявилася не просто помилковою, а й глибоко деструктивною. На практиці вона звелася до добре відомого: реформи — за рахунок соціальних чинників. У цілому ряді випадків демонтовано навіть ті соціальні здобутки, які свого часу були запозичені західними країнами. Усе це стало повною протилежністю реформам, що здійснювалися, наприклад, у Німеччині Людвігом Ерхардом, а також у інших країнах повоєнної Європи, де завжди і в усьому був визначальним принцип соціальної спрямованості економічних перетворень».
Прогресуюче зубожіння основної маси населення при колосальній концентрації коштів та майна в руках нечисленних «скоробагатьків» засвідчувало явну неспроможність усіх державних інститутів регулювати здійснення ринкових перетворень. Воно негативно позначилося й на державотворчому процесі. Соціальна поляризація стимулювала економічну стагнацію, гальмувала демократичні перетворення і нагромаджувала в суспільстві вкрай небезпечний протестний потенціал.
Останнім часом українська політична еліта змінюється. У столиці і в регіонах до влади приходять нові люди. Відбувається зміна поколінь і соціального складу еліти. Десять років діяльності за умов незалежності надали їй упевненості у власних силах. В Україні створене конкурентне середовище, в якому кожна партія або партійний блок повинні довести справедливість своїх гасел і політичної лінії. Залишається позаду глибока економічна криза. Створюються елементи громадянського суспільства, які обмежують сваволю керівників різного масштабу.
ТЯГАР ПЕРЕХІДНОГО ПЕРІОДУ — СПАДЩИНА ТОТАЛІТАРНОГО МИНУЛОГО
Ми є свідками саморуйнування суспільно-економічного ладу, який будувався на запереченні приватної власності і ринкових відносин. Розвалилася політична система, яка свого часу на кістках мільйонів людей побудувала цей лад. Відійшов у минуле відповідний йому спосіб життя. Позбавилася широкої громадської підтримки комуністична ідеологія.
Компартійно-радянський лад не допускав існування не відповідних його природі організацій або навіть звичайного інакомислення. Ці організації почали з’являтися лише під час його саморуйнування. Щоб не втратити владу і вплив у суспільстві, компартійно-радянська номенклатура змушена була взятися за невластиву її соціальній природі роботу — відтворення нормальної соціально- економічної і політичної системи.
Державотворча діяльність старої політичної еліти виявилася непослідовною, нерішучою і половинчастою. Інакше й бути не могло, якщо взяти до уваги, що лише в ході ринкових перетворень ставала можливою зміна соціальної природи політичної еліти. А через це регенерація ринкових зв’язків у народному господарстві і формування демократичних засад у державному і суспільному житті відбувалися надто уповільнено. В результаті для мільйонів людей входження в ринок стало болючим актом, пов’язаним зі зміною професії, падінням заробітків, втратою впевненості в завтрашньому дні. Мільйони так званих «бюджетників» на собі відчули тяжкі наслідки фактичного банкрутства держави. Держава позбулася сили, яку давала тоталітарна диктатура, але не зобов’язань, пов’язаних з підтриманням життєдіяльності суспільства.
Проте не слід ототожнювати тягар перехідного періоду з ринком і демократією. Він є спадщиною тоталітарного минулого. Хоч і повільно, але ми долаємо відстань, що відділяє нас від сусідів на Заході. Зроблене за десять років вселяє оптимізм!
