«У перемоги батьків багато, поразка ж завжди сирота». Справа, звичайно, не в обігруванні прізвища конкретної дуже поважної людини, але так уже сталося, що в кар’єрі вельми перспективного політика, народного депутата і лідера Трудової партії України Михайла Сироти цей крилатий вислів виявлявся майже життєвим кредо. «Відстоявши» раз на трибуні Верховної Ради нову українську Конституцію, він, здавалося, отримав потужний поштовх для подальшого політичного злету. Однак, не розвиваючи успіху, дедалі більше відходив у тінь образ «батька української Конституції», стирався і тьмянів на тлі вдалих конкурентів. А його «засвітка» в новому парламенті наприкінці минулого року як «політичного даху» доволі одіозної депутатської бізнес-групи «Трудова Україна» відразу ж дала підстави аналітикам говорити про останню і занадто вже «прагматичну» спробу реалізувати свій потенціал. Час підтвердив банальну істину: хто платить, той і замовляє музику. Поміж тих, кого тепер він називає «циніками від політики», Сирота виявився зайвою людиною, підтверджуючи своїм прикладом одвічну схильність «романтиків» до пошуку тих самих граблів. Його останню спробу стати «політичним двигуном» новонароджуваної парламентської більшості можна розглядати в тому ж контексті. Сидять у президії та координують роботу цієї більшості інші люди, а про виступ Сироти з оголошенням про її створення вже мало хто пам’ятає. Можливо, саме це «відсторонення» дає підстави завжди «потенційному», але ніколи не «кінетичному» політику доволі критично оцінювати всі останні події навколо Верховної Ради і навіть уникати прямої відповіді на запитання про безпосередню належність до проголошеної ним більшості.
— Я претендую на єдиний статус — народного депутата України. Я справдi був одним з ініціаторів створення парламентської більшості, але обстоював не списковий шлях її формування з окремих депутатів, як пропонували «Відродження регіонів» та СДПУ(о), а навпаки — фракційний принцип. Ми створили блок фракцій з «Трудової партії», ПЗУ, костенківського «Руху» та «Батьківщини», який був прообразом сьогоднішньої більшості. Нині вона працює саме за фракційним принципом. Однак проблема в тому, що парламентська більшість — це справа не тільки Верховної Ради, а всього суспільства. Вона має бути запорукою політичної стабільності, забезпечення законодавчої бази для діяльності уряду, основою для співпраці з Президентом. Ось як мені це бачилося. Інша справа, що ні уряд, ні адміністрація Президента не розглядали більшість саме в такій площині. Тому ми запропонували створити не коаліційний уряд, а уряд довіри парламентської більшості, де за мету було взято єдине: Кабмін має бути дієвим, професійним і некорумпованим. На жаль, більшість було цілком виключено з процесу формування уряду.
— Тобто можна вважати, що парламентська більшість не несе відповідальності за дії уряду?
— У жодному разі. Ми не впливали на урядові призначення навіть у консультативній чи погоджувальній формі. Більше того, попри заяву Президента про те, що кожного урядовця, який залишиться після 1 лютого з депутатським мандатом, буде звільнено, сьогодні декілька міністрів та віце-прем’єрів залишаються сумісниками, i ніхто їх не чіпає. Хіба це прояв відповідальності парламенту за уряд? Далі, хоч як це не парадоксально, за весь час існування більшості не відбулося жодної наради або консультацій керівників парламентських груп і фракцій із Президентом і прем’єр-міністром. Я особисто переконував Віктора Андрійовича в тому, що інакше через парламент буде дуже важко провести держбюджет чи будь-який важливий закон. Однак новий проект бюджету було внесено на розгляд Верховної Ради взагалі без погоджень із більшістю. Результат ми отримали, на жаль, передбачуваний...
— Який результат?
— Усе це дуже обмежило можливості більшості і звело її зусилля лише до переобрання керівництва Верховної Ради. Причому це було зроблено не найкращим чином. Не можна було нам іти із сесійної зали Верховної Ради. Сьогодні вже очевидно, що шляхів для компромісу між двома частинами парламенту залишилося дуже і дуже мало. Сама по собі більшість не може презентувати весь парламент. Він буде дієвим тільки тоді, коли обидві його частини почнуть хоча б якоюсь мірою співпрацювати. Єдиний вихід із парламентської кризи на сьогодні полягає в розумінні всіма, і більшістю, і меншістю, і прем’єром, і Президентом, яку величезну відповідальність усі ми візьмемо на себе, якщо цей парламент не зможе працювати. Від цього залежить доля нашої держави і, зрозуміло, доля українського парламентаризму.
— Президент вважає, що парламент буде дієвим тільки під загрозою референдуму про недовіру, дехто з депутатів бачить вихід у саморозпуску...
— Як гільйотина — найкращий засіб від лупи, так і саморозпуск — найкращий спосіб урятувати парламентаризм. Єдиною запорукою ефективності взаємодії між виконавчою та законодавчою владами, на жаль, скоріше може бути невідворотне погіршення соціально-економічної ситуації найближчими місяцями. Оцей страх перед всепоглинаючою кризою змусить усі гілки влади співпрацювати. Одного разу, 1996 року, коли всі говорили, що не можливо прийняти нову Конституцію в парламенті, я сказав: «Можливо!» Рецепт тоді був єдиний — порозуміння. Дуже простий рецепт. Сьогодні колеги знову мені кажуть, що нічого не вийде. Правильно — для того, щоб зруйнувати щось, треба витратити одиницю сили, а для того, щоб побудувати, — сто одиниць. У нас є альтернатива — розвал держави або поєднання зусиль. Вибираймо. Я вибираю поєднання.
— Такі думки лунають постійно від початку парламентської кризи, і вони дійсно виглядають слушними, але складається таке враження, що більшість спочатку і не ставила перед собою мети домовлятися з лівими. Чому так сталося?
— Більшість не є чимось сталим і однорідним. Там є різні ідеології, різні погляди, різні вектори впливу і сфери інтересів...
— Однак домінує там нині, скажімо, єдиний вектор, який визначає на цьому етапі стратегію більшості в цілому. Я маю на увазі саме цей вектор...
— Тут можна говорити як про певну відсутність політичного прагматизму, так і про велику частку ейфорії. Більшість вважала, що, обравши нове керівництво, вона вирішить усі питання. Ніхто всерйоз не замислювався над тим, що ж робити з меншістю. Я вважаю, що проведення наступного засідання знову в Українському домі може остаточно підірвати довіру до Верховної Ради в цілому. І винні в цьому будуть однаково і більшість, і меншість. Адже зрозуміло було Ткаченку, що ми набираємо 226 голосів у будь- якому разі, щоб поставити в порядок денний питання про його переобрання. Навіщо було йти на конфронтацію? Навіщо було лівим підігрівати провокативні дії Ткаченка. Це їхня вина і їхня помилка. А ми помилилися в тому, що покинули сесійний зал. Можна було б, врешті-решт, на третьому поверсі в кулуарах всіх зібрати, все проголосувати і не ходити за стіни парламенту, щоб не давати жодного приводу казати про антиконституційність або антизаконність наших дій. Усі ми, включно з Президентом, певною мірою винні в поглибленні цього конфлікту.
— Наскільки міцною вам здається більшість зсередини? Коли справа дійде вже до конкретних голосувань, до вирішення конкретних економічних питань, коли включаться інтереси різних угруповань — чи не розвалиться ця більшість, як картковий будиночок?
— Більшість може розвалитися, як картковий будиночок, тільки разом із країною. Коли 1996 року до Верховної Ради було внесено проект Конституції, за нього готові були проголосувати 86 депутатів. Однак після титанічної роботи в парламенті та напружених консультацій із виконавчою владою ми отримали в кінцевому результаті 321 голос. Тобто і тепер більшість може зцементувати усвідомлення відповідальності за долю держави. Якщо ж підуть деструктивні процеси, на кшталт війни референдумів, перевиборів, шукання крайніх, тоді станеться те, про що ви кажете.
— Вважається, що ця більшість тримається на двох основних речах: з одного боку, це — побоювання референдуму та дострокових виборів, адже відомо, що праві просто не готові сьогодні до нових виборів; а з iншого боку, скажімо, це — вміння окремих впливових людей переконувати інших. Чи це так?
— Це дуже спрощений підхід. Так, кожним окремим депутатом керує щось своє: кимось — страх, кимось — любов до своєї Батьківщини, кимось — намагання реалізувати себе як публічного політика чи бізнесмена. Проте в сукупності ці мотиви переростають в іншу якість. Усі вони розуміють, що тільки політична стабільність, тільки узгоджені дії в кожному конкретному напрямку дозволяють їм реалізовуватися в тих вимірах, які кожен вибрав сам для себе. Тому, коли кажуть, що всі депутати злякалися, — це неправда. Дуже багато таких, які гарантовано потрапляють до наступного парламенту, деяким і без парламенту дуже добре, а дехто вже каже, що більше в житті не піде в той парламент, хай йому грець. Не можна спрощувати.
— Ну, а ви особисто відчуваєте на собі зростання впливу в політиці тих, кого зазвичай називають олігархами?
— Поза всяким сумнівом. Для себе я класифікую новітню історію України трьома періодами. Перший етап — політичного романтизму, коли здавалося, що на одному злеті можна зробити все. Потім розпочалася ера політичного цинізму, коли сформувалися основні фінансово-промислові групи, які сьогодні вже домінують у політичній сфері життя. А на нинішньому етапі наше головне завдання полягає в тому, щоб він не став кінцевим для незалежної України, а переріс в епоху політичного прагматизму. Коли олігархи зрозуміють, що вони не повинні прямо займатися публічною політикою, коли існуватимуть законодавчі рамки, в яких олігарх працюватиме майже в тих самих умовах, що й пересічний бізнесмен, коли олігархи перетворяться на серйозних бізнесменів і фінансистів, які зацікавлені в чистій політиці. Сьогодні ми переживаємо жорстокий етап між закінченням періоду цинізму і переходом до прагматизму. З одного боку, олігархи бачать у парламентській більшості тільки набір керованих ними депутатів, з iншого — політичні прагматики розцінюють її як таку, що сформована на базі партійних фракцій, коли можна чітко ідентифікувати політичну відповідальність за її дії перед суспільством. Я думаю, що перемагатиме і, без сумніву, переможе період політичного прагматизму, який надовго встановиться в Україні. Однак цей перехід буде надзвичайно болісним і важким. 2000 рік буде для України роком надзвичайно серйозних випробувань — і політичних, і економічних, і соціальних.
— Вважається, що ваш вихід із групи «Трудова Україна» безпосередньо пов’язаний із непорозуміннями конкретно з тими, кого вважають олігархами: Деркачем, Шаровим, Пінчуком. Як насправді все відбувалося?
— Знову ж таки, те, що відбувалося і в нас у фракції, не можна розглядати у відриві від зовнішніх реалій. Трудова партія України з її фракцією за півроку свого існування стала серйозним суб’єктом політичного життя. З нею почали рахуватися як із потенційним конкурентом. З одного боку, опоненти зробили все від них залежне, щоб утворилося напруження всередині партії. З iншого боку, у фракцію прийшли декілька депутатів, позапартійних чи з інших партій. І коли загроза дострокових виборів стала надто явною, ці депутати сказали: «Ми теж хотіли б бути учасниками виборчого процесу, але ми не бачимо себе в передвиборних партійних списках ТПУ. Ми хотіли б іти на вибори громадсько-політичним об’єднанням, а для цього перетворімо фракцію ТПУ на депутатську групу. На жаль, цю ідею підтримали і декілька членів нашої партії, зокрема ті, про кого ви казали. Я не міг погодитися з таким підходом через дві основні причини. По-перше, будь-яка партія світу завжди має за найвищу мету створення власної фракції в парламенті як основного локомотиву свого розвитку. Добровільно відмовлятися від фракції, на мій погляд, не зовсім правильно, це політичний нонсенс. Як голова партії я не міг із цим погодитися. До того ж, я не міг не враховувати, що громадсько-політичне об’єднання з назвою «Трудова Україна» вже існує і що воно може висунути свої претензії. Вони теж можуть піти на вибори як суб’єкт виборчого процесу. Навіщо ж ця плутанина? Тому я і мої колеги вийшли з групи «Трудова Україна», але ми зробимо все від нас залежне, щоб відновити фракцію ТПУ у Верховній Раді третього скликання.
— А у вас не залишилося якихось особистих образ, бо розповідають усілякі брудні історії про те, як відбувся цей розкол?
— Ви знаєте, для мене було дуже дивним прочитати в пресі про те, що начебто був якийсь конфлікт. Я вже неодноразово казав про це журналістам і повторюю, що з повагою та приязню ставлюся і ставитимуся і до Андрія Деркача, і до Ігоря Шарова, і до всіх інших. Жодного міжособового конфлікту, жодних напружень не було і не буде. Це нонсенс, коли люди роблять одну справу, хоча в них різні погляди на подальший розвиток партії, але це ж не означає, що мають бути якісь міжособові конфлікти. Їх не було, нема і не буде.
— Ваш політичний злет припав на середину 1996 року, на час прийняття Конституції. І тоді вас розглядали як потенційно надзвичайно потужного політика, який має найближчим часом реалізуватися в політичному житті країни. А от коли виникла «Трудова Україна» з такими одіозними постатями, багато хто казав, що Сирота продав свій політичний потенціал...
— Про це почали казати не тепер, а відразу ж після прийняття Конституції. Справді, мій потенціал дехто оцінював дуже високо. Проте погляньмо правді в очі. 1994 року приходить нікому не відомий проректор Черкаського інженерно- технологічного інституту, який нічого не знає про політику, про складні відносини у вищих владних структурах. І от із цією політично цнотливою і непорочною душею він розуміє, що державі потрібна Конституція. Я зробив усе, що від мене залежало, щоб цю Конституцію було прийнято. І я вдячний долі за те, що в мене була така нагода. Не маючи політичного досвіду, нікого, хто міг би допомогти, порадити, проконсультувати, але маючи дуже серйозних конкурентів, я опинився перед проблемою майбутнього вибору. Що в таких випадках роблять конкуренти? У таких випадках усіма способами намагаються нейтралізувати людину, особливо якщо в неї немає ані досвіду, ані фінансової та організаційної підтримки. Одразу ж, тільки-но минула конституційна ейфорія, мене почали політично нейтралізовувати. Я не ображаюся, крий Боже. Навпаки, це дало мені можливість глибше і точніше зрозуміти, що то є велика політика, перегрупуватися, укріпитися і стати, можливо, значно кращим політичним бійцем. І коли 1998 року постало питання про нові вибори, я вирішив знову йти по мажоритарному округу, в якому вже раз обирався. Якщо люди знову підтримали тебе, значить, ти ще не все зробив у політиці, ти ще потрібен. Я переміг і хочу залишатися політиком, який реалізує себе в нашій державі — для держави, для людей, для себе, для своєї сім’ї. Політична мужність, на мій погляд, — це те, що ти маєш достатньо сили залишатися завжди самим собою.
— Я не зрозумів: ви визнаєте альянс iз олігархами власною помилкою?
— Я ж тоді чітко розумів, що без організаційної структури, такої, як партія, без підтримки фінансово-промислових кіл політики не можуть існувати. І тому я вважаю, що вчинив абсолютно правильно, створивши разом з однодумцями партію і фракцію. Це абсолютно нормальний етап розвитку політика.
— І як ви плануєте будувати свою політичну стратегію в подальшому, адже ви самі кажете, що за нинішніх умов існування серйозних політичних структур без фінансових вливань неможливе.
— Це технології. Коли в юності я усвідомив себе як громадянина України, то зрозумів, що цю державу треба робити іншою — заможнішою, більш правовою, чесною та чистою. Я це робив завжди, протягом усього свого життя. Це стратегія. А тактика... тактика часто змінюється, але тактика має бути підпорядкована цій стратегії. Це єдине, що я можу сказати напевно.
— Чи можна все ж таки очікувати появи якоїсь «Трудової України-2»?
— Ні. Я сказав із самого початку, що ми зробимо все від нас залежне, щоб відновити фракцію Трудової партії України. Я сподіваюся, що нам це вдасться.
