У суботу «День» розпочав заочний круглий стіл на тему «Якою повинна бути політика держави щодо історичної пам’яті». Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі ще дві думки наших експертів.
Сергій ШЕВЧЕНКО, журналіст, дослідник:
— Історична пам’ять народу є одним iз наріжних каменів утвердження державності, так само, як і мова, і територія, на якій сформувалася нація. Пам’ятати, чиїх батьків ми діти, знати правду, хто і як виборював незалежність, шанувати справжніх, а не нав’язаних чужою ідеологією героїв — ось щоденна «робота» і місія історичної пам’яті. Безперечно, її захист від очорнення, замовчування, перекручень — це один з елементів безпеки держави, отож відповідною має бути й політика пам’яті.
У карельському урочищі Сандармох 10 років тому, як відомо, було віднайдено таємне місце масових розстрілів людей — жертв більшовицького Великого терору, що став наслідком насильницького впровадження комуністичної ідеології. Серед страчених за озером Онего «контрреволюціонерів» кожний десятий — українець. Сандармох — остання земна адреса сотень наших земляків: світочів розуму, національно свідомих громадян, неординарних особистостей: письменників, учених, працівників культури й освіти, державних і громадських діячів, служителів культу, робітників, селян... На місці їхнього «поховання» (якщо цим словом можна назвати розстрільні ями) з осені 2004 року стоїть у сосновому лісі на Галявині пам’яті «гранітний українець»: на кургані з валунів — триметровий Козацький хрест, споруджений з ініціативи громадськості та її ж коштом. Напис на пам’ятнику «Убієнним синам України» нагадує, що історична пам’ять не байдужа нащадкам тих, кого називаємо «розстріляним відродженням». Це підтверджує і виданий на підтримку ініціативи громадськості з метою відродження національної пам’яті Указ Президента України Віктора Ющенка від 21 квітня 2007-го «Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Великого терору — масових політичних репресій 1937-1938 років». Такою і має бути політика держави щодо історичної пам’яті: треба чути голос свого народу, який у вільній Україні прагне слова правди і чину справедливості.
Надзвичайно болюче політичне питання — ставлення до учасників Другої світової війни. Здавалося б, щодо цього вже багато років чути і голос народу, і вагоме слово авторитетних закордонних українців, але на державному рівні, як то кажуть, вiза i нині там... Заклики глави держави не сприймає нинішня «біла кістка» ветеранів — вояки колишньої Червоної (Радянської) армії, яким традиційно і шана, й соціальні пільги з часів комуністичної влади. А щож до повстанців з УПА, яких десятиліттями тримали по війні ще й у радянських концтаборах, вони досі на правах бідних родичів у країні, за визволення якої вони не шкодували життя. Чи сприяє така політика пам’яті консолідації суспільства?
«У якій же країні ми живемо? — питається колишній політв’язень ГУЛАГу і з гіркотою зауважує, що фактично в нинішній Україні є дві України — одна українська, а друга проросійська, одна антирадянська, а друга таки радянська. — Це різні цивілізації, різні культури, різні мови, різний мелос, різні церкви... Захід тягнеться до Західної Європи, Схід плекає антизахідні тенденції, тягнеться до російсько-білоруського союзу і домагається другої державної мови (російської)... Є загроза розколу України на дві держави. Точніше, є загроза, що нові шматки української території будуть обрушуватися в російське море» (додамо — в те саме море, в якому ще за часів СРСР потонули свідомість і сумління чималої частини нашого народу — переважно російськомовного населення і літніх людей, які й досі, за висловом філософа, «сприймають трактування своєї історії очима сусіда»).
Держава у нас велика, багатонаціональна, з непростою історією, що потребує справді виваженої політики пам’яті. Світова практика й досвід країн демократії вчать поважати й захищати на державному рівні законні права й інтереси титульної нації (в Україні, до речі, потрібно ухвалити такий закон), як і національних меншин у суспільстві. І в жодному разі не можна допускати того, щоб на своїй землі, як то кажуть, «у власній хаті» титульна нація перетворилася на нацменшину. Хоч як прикро, але це нині поволі відбувається — за мовчазної згоди або й за сприяння декого з тих, хто стоїть біля державного керма i зобов’язаний служити українському народові. Натомість інколи бачимо демонстративну зневагу до державної мови, чуємо наклепницькі, провокаційні заяви деяких парламентарів-коаліціянтів та урядовців високого рангу. Не рідкість — незнання чиновниками правдивої історії України (або небажання її знати, свідоме спотворення), що врештi-решт позначається й на державній політиці, і на виконанні (невиконанні) законів, указів Президента чи урядових рішень.
Підсумовуючи думки, висловлю власне «побажання» в переддень старту виборчої кампанії: влада має бути проукраїнською, і своєю політикою щодо історичної пам’яті запобігати руйнуванню підвалин держави. Нині в дефіциті політика сприяння консолідації суспільства навколо ідеї розбудови національної держави, що передбачає, зауважу, і відсіч спробам зомбування й манкуртизації населення в будь-якому регіоні, на будь-якій частині території країни. Хоч би як прагнули противники незалежної України розколоти її або перетворити на новітню Малоросію, вірю, цього не дочекатися ні чужинецьким зайдам із тихою сапою, ні войовничим безбатченкам із серпом і молотом.
Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук, професор НУ «Острозька академія»:
— Дозволю собі висловити крамольну для професійних істориків думку: історія не є наукою, принаймні, в тому розумінні, в якому ми сприймаємо точні науки. І все ж вона у житті суспільства виконує важливу прагматичну функцію. Залежно від того, як трактуємо минуле, так ми сприймаємо сучасне і намагаємось моделювати своє майбутнє. Уявімо на хвилинку, що було б, коли історик М.Грушевський як голова Центральної Ради й перший президент УНР, належав не до «народницької», а до «державницької» школи в історіографії. Можливо, тоді українські інституції звертали б увагу у своїй діяльності на реальне зміцнення молодої державності, а не на оманливі «соціалістичні» й «демократичні» ідеали.
Якщо хтось сподівається мати абсолютно об’єктивну наукову історію, то відразу хочу розчарувати: такої немає й не буде. Навіть коли у точних науках (після появи теорії відносності) прийшли до усвідомлення, що наукове дослідження залежить від становища дослідника, то що вже говорити про науки гуманітарні. Трактування історії залежало і залежить від запитів суспільства. Оскільки запити змінюються, то звідси йде її постійне «переписування» історії, її «пристосування» до сучасної ситуації.
Це чудово розуміло керівництво колишнього СРСР. Розуміють це в країнах-лідерах сучасного світу — Європейському Союзі, США, зрештою в сусідній з нами Росії, де чимало уваги приділяють написанню «своєї», адекватної часу й потрібної їм історії. Як це робиться — інша тема розмови.
Щодо нашого керівництва і нашої еліти, в т.ч. й інтелектуальної, то в них ніби є розуміння написання «своєї» історії. Інша річ — наскільки ця історія є адекватною часові й допомагає нам орієнтуватися в сучасному світі, реагувати на його виклики.
На жаль, якщо брати виклад історії на широкому, популярному рівні, то вона нас, радше, дезорієнтує, а то й прищеплює комплекси меншовартості.
Ми у своєму історіописанні мало звертаємо увагу на конструктивні, з точки зору сьогоднішнього дня, моменти. Мало знаємо про досягнення наших предків у сферах господарювання, культури, освіти — того, що зараз іменується цивілізацією. Чи багато пересічний українець знає про розбудову волинської землі князем-філософом Володимиром Васильовичем, про господарську й культурну діяльність князів Острозьких, Вишневецьких, про таких культурних діячів, як Кирило Транквіліон-Ставровецький, Касіян Сакович, Мелетій Смотрицький тощо. Навіть славнозвісний «Тренос» останнього так і не перекладено повністю сучасною українською мовою. Таких прикладів — «несть числа». Зате писання антизахідника Івана Вишенського, котрий закликав втікати від «мудрості цього світу», не лише перекладено, а й добре розтиражовано. Також знаємо про українських козаків, які були силою, що протистояла західним цивілізаційним впливам. Звісно, козацький міф (інше питання — наскільки він відповідав дійсності) відіграв у ХIХ ст. позитивну роль в українському націогенезі. Але ж зараз уже початок ХХI ст. І чи не пора тверезими очима подивитися на «козацькі ідеали» й перестати нав’язувати суспільству деструктивні міфологеми. На сьогодні козацький міф уже починає працювати проти нас. Замислимось, з якої то радості росіяни так узялися екранізувати Гоголівського «Тараса Бульбу»? Напевно, тут не тільки і не стільки комерційний інтерес. Адже кіно — чи не найбільш ідеологізоване мистецтво (і це розумів не лише В.Ленін).
Ще одна вада нашого популярного історіобачення — національний мазохізм. Ми добре знаємо наші історичні поразки, навіть любимо їх, проте майже не знаємо про наші перемоги. Беремо елементарний приклад — Берестецька битва. Кожен рік бучно (з піснями й танцями) відзначають цю подію. А скільки книжок, поем про Берестечко написано, а вистав скільки поставлено! Але ж Берестецька битва — ганебна поразка. Ганьба передусім для Б.Хмельницького та його поплічників, які бездумно віддали Україну на поталу східним татарським ордам. Але чи багато знаємо про Хотинську битву або про битву на Лопушнянському полі під Вишівцем, які зупинили експансію турків і татар на українські землі? Чи багато знаємо про Костянтина Івановича Острозького або Петра Конашевича-Сагайдачного — видатних полководців, котрих високо цінували їхні сучасники? Зате знаємо про Б.Хмельницького та І.Мазепу (їхні лики навіть на купюрах наших красуються). Один ганебно програв важливу для українців Берестецьку битву, другий — не менш важливу Полтавську. При бажанні подібні приклади можна множити, згадати призабутого І.Виговського, майже замовчувану битву під Конотопом, його соратника Ю.Немирича та трагічну долю цього автора Гадяцької угоди. І так далі, і тому подібне.
Але не будемо чіпати історію давно минулих днів. Візьмемо історію сучасну. Чи не найбільшим і не найганебнішим проявом національного мазохізму є продовження культивування в нас радянських історичних міфологем, особливо міфологеми Великої Вітчизняної. Зверніть увагу, у нас, здебільшого, чомусь не прийнято говорити про Другу світову війну, а мова ведеться про «Велику Вітчизняну». І у цьому випадку маємо справу не з термінологічним, а ідеологічним питанням. Ми в більшості випадків і далі боїмося осмислювати, що значила ця найбільша війна ХХ ст. для України та українців, а годуємо своїх співвітчизників радянським ідеологічним «секонд хендом». Подивіться, скільки радянських кінофільмів про Велику Вітчизняну прокручується на українських телеканалах щороку напередодні 9 травня і в цей день, скільки звучить в стилі ретро радянських пісень «про війну» і т. ін. Навіть якщо тоді хтось намагається глянути на дану проблему українськими очима, його голос губиться в цій вакханалії.
Колись В.Винниченко роздратовано висловився: мовляв, не можна читати українську історію без брому. Тут він був і правий, і неправий. В історії кожного народу є сторінки, які без брому читати не можна. Але одна справа, коли концентрується увага на цих сторінках, забуваються конструктивні моменти історичного минулого, не відбувається адекватне його осмислення, а інша справа, коли історія стає «вчителькою життя». Європейські народи, американці, росіяни навчились так писати свою історію, що її можна спокійно читати без брому. І це одна з причин того, що вони, незважаючи на різноманітні проблеми, впевнені у собі, у своєму майбутньому. А ми? Чи навчимося, як вони, писати свою історію?
ВІД РЕДАКЦІІ: Чекаємо від наших читачів-експертів «Дня» (звісно,не лише істориків) думок з приводу теми: «Якою має бути в державі «політика пам’яті».
