Леонід Кучма міг стати узурпатором влади в Україні. Він мав для цього дев'ять довгих років президентської каденції і більше ніж достатньо законодавчих можливостей — навіть аж ніяк не досконалий Основний Закон країни, за бажання, можна було використовувати з цією метою. Та Президент не пішов на такий крок, більше того, — він став ініціатором ослаблення влади глави держави. І його відразу звинуватила у всіх смертних гріхах та частина опозиції, яка вже бачить свого представника керівником держави. Мотиви цього небажання настільки очевидні, що навіть якось ніяково за тих, хто лає на чім світ стоїть нинішню владу, наперед обожнюючи себе у цій самій системі ні на йоту не змінених координат.
Напевно, тому варто порозмірковувати над тим, чим є насправді ініційована Президентом політична реформа, яка передбачає, що органом влади №1 у державі має стати парламент. Що це — «примха» Леоніда Кучми, як стверджують його опоненти, чи необхідність для країни?
Те саме стосується зміни статусу глави держави та механізму його обрання (як відомо, запропоновано, щоб це робив не народ України, а Верховна Рада). Зважаючи на це, проблему розділимо на три складові:
1) яку державну владу ми маємо сьогодні;
2) чи добре те, що ми маємо;
3) чи варто щось змінювати в нинішньому стані речей.
Маємо ми досить дивну державну конструкцію, яка гордо іменується «президентсько-парламентською республікою», хоч Україна такою в чистому вигляді, по суті, не є. Законодавча база країни, в основі якої лежить нині чинна Конституція (пригадаємо, до речі, що приймав її понад сім років тому не Леонід Кучма, а парламент) дає підстави для ситуативного застосування її положень: іноді «зверху» виявляється Президент, іноді — Верховна Рада, а в деяких випадках «першу скрипку» грає навіть Кабмін (пригадати хоч би літню «зернову кризу», під час ліквідації якої на перший план вийшли дії саме уряду), який, здавалося б, за будь-яких ситуацій має бути «присудком», але вже аж ніяк не підметом.
Подібна розстановка сил призводить до дисбалансу системи державного управління та частих політичних і економічних «лихоманок». Що зайвий раз доводить — кожна зі сторін вважає, що вона має право визначати пріоритети життя країни і в цьому своєму прагненні посилається на Конституцію, маючи при цьому свою правду. Можна довго розмірковувати над тим, чому так сталося, але навряд чи доцільно. Головне — констатація, до якої сьогодні прийшли всі учасники політичного процесу: система влади потребує реформування. Ось із цього місця і починаються розбіжності.
Деякі представники опозиції (зазначимо — не всі) на чолі з Віктором Ющенком схильні персоніфікувати проблему, вважаючи, що вже «ми будемо правильними керівниками». Тоді як прихильники поглядів нинішнього Президента доводять, що за збереження нинішнього стану речей «і в ангелів виростуть роги» (вислів належить Леоніду Кравчуку). А тому необхідно вибудовувати збалансованішу вертикаль управління, щоб ліквідувати саму можливість концентрації влади в одних руках, а така спокуса нині присутня і, швидше за все, саме вона є основним (хоч і наполегливо приховуваним) аргументом противників внесення змін до Конституції.
Логіка дуже проста. Справді, якби Ющенку вдалося перемогти на президентських виборах, то, володіючи тим обсягом повноважень, який сьогодні має Президент, він міг би провести політику, котру підтримують не більше, ніж 15 — 20% населення (достатньо пригадати імена ідеологів його команди). А якщо політична реформа відбудеться, то за будь- якого способу обрання депутатів Верховної Ради парламентська більшість разом з урядом, якого вона призначає, приречена проводити політику, яку підтримує більшість населення.
Поклавши на одну шальку терезів надію на порядність (і тільки на це) людини, яка в майбутньому стане на чолі держави, а на другу — обмеження, які навіть «найчорнішій душі» не дали б можливості зіграти в нечесну гру, схилимося все-таки на користь останнього варіанту. Хоч би тому, що він універсальний.
А коротко схема, яку відстоює Леонід Кучма та підтримуючі його сили, виглядає так:
— Верховну Раду обирають на пропорційній основі (дискусійним поки що залишається механізм таких виборів, при цьому вирішення проблеми блокує опозиція за явно надуманих причин — перед очима класичне затягування часу);
— частина ідеологічно близьких політичних сил, які пройшли до парламенту, формують коаліцію більшості (права меншості визначає окремий закон), яка в свою чергу формує уряд, підзвітний парламенту і тільки парламенту;
— а парламент, як виразник волі народу, обирає президента, котрий зберігає достатній обсяг повноважень (участь у призначенні міністра оборони, міністра закордонних справ, голови СБУ), щоб не допустити узурпації влади;
— уряд призначає керівників виконавчої влади на місцях — голів державних адміністрацій, які підзвітні Кабміну, а отже, — і Верховній Раді;
— одночасно зростає роль місцевих рад, які стають «міні- Верховними Радами» (принцип їхнього обрання — пропорційний або мажоритарний, як і чітке визначення повноважень підлягає ще законодавчому оформленню, оскільки нинішня профільна нормативна база вже не відповідає вимогам часу).
Як бачимо, тут немає місця для піднесення окремо взятої особистості. Навіть президент, який за нинішньої Конституції може виправдати будь-які свої дії тим, що він має довіру народу, у разі внесення до Основного Закону пропонованих змін, втрачає можливість спекулювати на цьому. Крім того, вибори глави держави Верховною Радою позбавляють українське суспільство одного з найгостріших конфліктів, які незмінно виникають у нас стосовно «чистоти» всенародних виборів.
Таким чином, ми з допомогою реформи нарешті створимо таку ситуацію в Україні, коли на першому місці буде не конкретна особистість, довіру (або недовіру) до якої можна викликати (або гасити) з допомогою всіляких так званих політтехнологій, а політична система з чітко виписаними законодавчими «рамками». До речі, така вимога і всіх тих європейських організацій, до яких прагне Україна. Тобто політреформа, розпочата Президентом, цілком відповідає європейському вибору нашої країни.
Здавалося б, прості аргументи, які при цьому не є «винаходом велосипеда» — все вже давно обкатали в інших демократичних державах. Або ми вирішили розробити свій «особливий шлях»? У такому випадку варто пригадати, що прокладення нової дороги вимагає додаткових матеріальних і людських ресурсів, а тому саме час замислитися на запитанням — чи потягне Україна додаткове навантаження на догоду амбіціям кількох політиків, чи все-таки поверне з путівця, яким сьогодні рухається, на сучасну магістраль?
