Нещодавно в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Кураса НАН України відбулася презентація збірника документів «Великий терор: польська операція 1937—1938 рр.». Збірник опублікований двома мовами (ліві сторінки — українською, праві — польською) у двох частинах. Обидві частини загальним обсягом 1984 стор. видані коштом польської сторони — Інституту національної пам’яті — Комісії з переслідування злочинів проти польського народу (ІНП). Документальний збірник присвячений пам’яті президента цього інституту Януша Куртики, який трагічно загинув разом з іншими представниками польської політичної і наукової еліти в авіакатастрофі під Смоленськом.
Книга вийшла під грифом ІНП і двома грифами з української сторони — Галузевого державного архіву Служби безпеки України та Інституту ім. І. Кураса. Вона створена зусиллями спільної українсько-польської комісії архівістів та науковців, яка надзвичайно ефективно працює ось уже півтора десятиліття в рамках проекту «Україна і Польща у тридцятих — сорокових роках XX століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб».
На презентацію прибула представницька делегація польської частини комісії, яку очолив виконуючий обов’язки президента ІНП доктор Францішек Грицюк. Єжи Беднарек, Рафал Лешкевич і Марцін Маєвський розповіли українській науковій громадськості, яка зібралася у приміщенні Вченої ради інституту, про хід роботи над збірником. Свою оцінку документального збірника подали й представники української частини комісії — Сергій Кокін, Петро Кулаковський та Юрій Шаповал.
Мені хотілося б поділитися з читачами газети «День» не тільки цією інформацією, але й роздумами про важкі питання у спільному минулому українського, польського та російського народів у хронологічних рамках, окреслюваних компетенцією українсько-польської комісії. Працюю у відділі історії 20—30-х рр. XX ст. Інституту історії України, а тому не раз залучався до неофіційного рецензування матеріалів комісії колегою по наукових інтересах (а також по публікаціях в газеті «День») Ю. Шаповалом. По-друге, довелося брати участь у конференціях з важких питань українсько-польських відносин, які влаштовувалися науковцями обох сторін поперемінно в Україні та Польщі. По-третє, майже весь 2010 рік я перебуваю під пресом можливого вилучення з тексту закону про Голодомор його кваліфікації як геноциду. Через те сподіваюся, що діяльність комісії, яка виконує такий масштабний проект, певною мірою вплине на ту політичну силу, що прийшла до влади разом з новим Президентом України. Такі сподівання викликані досягнутим останнім часом польсько-російським порозумінням у справі Катині. Якщо подивитися на Голодомор як на епізод у довгому переліку сталінських злочинів, то рано чи пізно ми з російськими вченими однаково розумітимемо його природу.
Презентований в Інституті ім. Кураса том є восьмим за порядковим номером. Перший том з’явився у далекому вже 1998 році і розповів про трагічну долю польського підпілля в Західній Україні у 1939—1941 рр. Один із наступних томів продовжив цю тему, а решта були присвячені репресіям польських і українських громадян в роки Великої вітчизняної війни, під час операції «Сейм» в Україні (1944—1946), примусовим переселенням поляків з України в Польщу і українців з Польщі в Україну (1944—1946), акції «Вісла» (1947), Голодомору в Україні (1932—1933). Збірник про Голодомор було перекладено на англійську мову і презентовано в грудні цього року в Торонто. Почалася робота над англомовною версією збірника про «польську операцію» у Великому терорі 1937—1938 рр.
Отже, маємо 11 книг великого формату (деякі томи вийшли в світ у двох частинах), в яких зосереджено розсекречений матеріал про сталінські злочини з архівів органів державної безпеки обох країн. Книги охоплюють великий хронологічний період — від 1932 до 1947 рр. На черзі — документальні публікації про депортації десятків тисяч поляків із прикордонних районів України, що почалися з 1934 року, про протистояння УПА і Армії Крайової в роки Другої світової війни, про деякі інші сторінки з життя обох народів, які перебували в лабетах тоталітарних режимів. Формується ціла бібліотека документальних публікацій, які дають широкій громадськості світу уявлення про ті кола Дантового аду, якими довелося пройти громадянам обох країн в похмуру епоху сталінщини.
Державні діячі Польщі незалежно від політичних сил, які вони представляють, а також польські історики надзвичайно серйозно поставилися до дослідницького й видавничого проекту «Польща та Україна у тридцятих-сорокових роках XX століття». Цей проект дає повноцінне уявлення про трагічну долю польської національної меншини в радянській Україні. І тут буде доречно надати слово статистиці.
Проаналізуємо національний склад населення України в її сучасних кордонах протягом тривалого періоду. За переписом 1926 року, частка поляків в населенні становила 5,7% (у перерахунку на сучасні кордони), а за переписом 2001 року — 0,3%. Маємо скорочення в 19 разів! Це — наслідок розстрілів, депортацій та інших форм репресивного впливу на поляків, які ставали в очах багатьох відповідальних представників радянської влади «ворогами народу» вже через те, що були поляками. Серед «інших форм» можу назвати епізод із власного життя. Коли надійшла пора одержувати паспорт з обов’язковою графою про національність, я вирішив назватися поляком, пам’ятаючи про родовід репресованого батька. Тільки під сильним тиском переляканої матері довелося обрати «правильну» національність — приналежність до загальносоюзної титульної нації.
Якщо вивчати динаміку чисельності польської меншини в абсолютних цифрах, то слід відділяти період 1926—1938 рр., коли територія УРСР дорівнювала 450 тис. кв. км, від сучасного (з 1939 року) періоду, коли вона збільшилася до 603 тис. кв. км. За час між переписами населення 1926 і 1937 рр. чисельність поляків в УРСР зменшилася, незважаючи на 11-річний природний приріст, з 476-ти до 418-ти тис., тобто на 58 тис. осіб. Чисельність українців зменшилася на мільйон — з 23 219 до 22 213 тис. осіб. Чисельність росіян збільшилася на 545 тис. — з 2 677 до 3 222 тис. осіб. Вони так само страждали від репресій і навіть Голодомору (якщо жили в сільській місцевості), але мали позитивне сальдо міжреспубліканського міграційного балансу і вбирали в себе тих, хто асимілювався з титульною нацією всесоюзного масштабу. Кількість поляків, зареєстрованих репресованим переписом 1937 року і повторним переписом 1939 року, скоротилася з 418 до 358 тис., тобто на 60 тис. осіб. Це скорочення, незважаючи на різке зростання народжуваності, яке було обумовлене забороною абортів, цілком пояснюється «польською операцією» у Великому терорі 1937—1938 рр.
Боюсь, що відхилюся від теми, якщо почну описувати злигодні 2,5-мільйонної польської меншини в новоприєднаних 1939 року регіонах, зокрема, чотири депортаційні хвилі у західних областях України в 1940—1941 рр., геноцид нацистів, примусовий обмін населенням між Україною і Польщею за національною ознакою під час війни й у повоєнну добу. Це — тема інших документальних збірників, які українсько-польська комісія вже підготувала й опублікувала. Повертаючись до подій 1937—1938 рр., слід назвати ухвалу сейму Польської республіки від 14 липня 2009 року, в якій згадуються діячі російського громадського об’єднання «Меморіал», а також дослідники з Росії та України, що відшукали архівні дані про 150 тисяч поляків, закатованих чекістами в ході «польської операції» 1937—1938 рр. Сейм висловив подяку дослідникам, «які підтримують пам’ять про геноцид наших безневинних співвітчизників». Отже, геноцид...
Британський вчений Майкл Еллман, який працює нині в Амстердамському університеті, вважає, що «польська операція» носить ознаки геноциду згідно з Конвенцією ООН 1948 року, але є три чинники, які не дозволяють повною мірою кваліфікувати її як геноцид. Перш за все, наказ М. Єжова № 00485 не стосувався всіх поляків, а лише так званих членів Польської організації військової (ПОВ). По-друге, як твердить Еллман, тільки 22% радянських поляків було піддано репресіям (148 тис. заарештованих, з них до 1 липня 1938 року засуджено 140 тис.). По-третє, третина засуджених в ході польської операції не була етнічними поляками.
Полемізуючи з Еллманом, колектив упорядників презентованого тому (судячи за стилем, це — Ю. Шаповал обѓрунтовано зауважує, що ПОВ була витвором фантазії чекістів, а кваліфікувати злочин як геноцид згідно з критеріями Конвенції ООН можна й тоді, коли він стосується тільки частини етнічної групи.
Хотів би додати до цього одне принципове зауваження. Всі українські, російські та західні вчені мислять в рамках діючих норм Конвенції ООН про геноцид, тобто розглядають цей злочин як винищення етнічних, національних, расових або релігійних груп. Залишається поза увагою та очевидна обставина, що за наполяганням Сталіна з Конвенції була вилучена соціальна група. Унаслідок цього масові репресії за соціальною ознакою не розглядаються як геноцид. Іншими словами, апелювати до ООН можуть представники національних меншин, у тому числі українці й поляки, але не росіяни, які мали статус загальносоюзної титульної нації. Думаю, що надійшов час відмовлятися від сталінського диктату з потойбічного світу. Росіяни є такими же жертвами геноциду, як українці або поляки.
В документальному збірнику «Трагедия советской деревни» (том 5., кн.2, М.,2006) наводиться таблиця національного складу радянських громадян, заарештованих в період з жовтня 1936 року по червень 1938 року (за більшістю підписаних Єжовим наказів). Вона засвідчує, що від рук сталінських сатрапів постраждали 657 799 росіян, що становило 46,3% загальної кількості заарештованих. На другому місці фігурують українці (189 410, або 13,3 ), на третьому — поляки (105 485, або 7,4%).
Порівняємо наведені абсолютні та відносні дані з питомою вагою вказаних національних груп у населенні країни: росіяни — 58,4%, українці — 16,5%, поляки — 0,37%. Звідси випливають три висновки.
По-перше, росіяни постраждали від репресій відносно менше, тому що їх як загальносоюзну титульну націю не переслідували за національною ознакою. Тим не менш, російські жертви Сталіна майже дорівнювали за чисельністю жертвам решти національностей, разом узятим. Тому можна зробити досить-таки банальний висновок: політичні переслідування в Радянському Союзі здійснювалися головним чином за соціальною ознакою. Варто згадати сталінську тезу про загострення класової боротьби в міру досягнення успіхів у соціалістичному будівництві.
По-друге, частка репресованих українців теж виявилася меншою, ніж їхня питома вага у населенні країни. Проте тут варто пригадати, що 1937 рік почався в Україні 1933 року. Коли надійшла пора «знешкодити» в загальносоюзному масштабі всіх тих, кого сексоти зарахували до інакодумців, українська картотека чекістів вже була значною мірою спустошена.
По-третє, разюча невідповідність між часткою заарештованих поляків та їхньою питомою вагою у населенні переконливо підтверджує той факт, що репресії здійснювалися в Радянському Союзі не тільки за соціальною, але й за національною ознакою. Коли нам говорять, що голод 1933 року був загальносоюзною трагедією, а не геноцидом українського народу, не варто залишатися в цій площині дискусії. Так, він був загальносоюзною трагедією, але сталінський режим не зупинявся перед репресуванням власних громадян як за соціальною, так і за національною ознаками. А також і за гендерною або регіональною. Він знищував або ізолював усіх, хто міг би у майбутньому становити для нього яку-небудь загрозу.
Після того, як зломлена Голодомором і масовими репресіями 1933 року Україна перестала виглядати небезпечною в очах сталінського керівництва, воно зайнялося поляками та німцями в регіонах, що межували з країнами Європи. Приналежність до польської або німецької національної меншини стала смертельно небезпечною під час Великого терору. У чекістських зведеннях вони фігурували не інакше, як поляки-пілсудчики і німці-фашисти.
Визнання сталінських злочинів геноцидом не має практичного значення, тому що вже багато десятиріч в живих давно нема ні катів, ні жертв. Тому не варто обмежуватися визначенням злочину як геноциду за параметрами Конвенції ООН 1948 року. Слід повернутися до первинного варіанту Конвенції, що одразу зніме напругу в дискусіях між українськими і російськими вченими про Голодомор. Ні сучасна Російська держава, ні російський народ не можуть бути причетними до сталінського злочину.
Хотів би завершити ці роздуми спробою відповісти на цілком закономірне запитання: чи не хочемо ми сховатися за широку спину Сталіна, заперечуючи провину політичного ладу і партії, яка тримала на собі цей лад? Але треба згадати про мільйон репресованих комуністів і поставити проблему в іншому ракурсі: чому стало можливим те, що сталося?
Вважаю, що ми не готові відповісти громадськості на це запитання з усією переконливістю. Тому треба досліджувати взаємовідносини суспільства та держави в перші два десятки років існування диктатури компартійних вождів, тобто тоді, коли створювався радянський лад. З 2011 року Інститут історії України НАН України та Інститут всесвітньої історії РАН мають здійснювати спільне дослідження на цю тему.
