Сучасне українське життя являє собою дуже строкату картину. І так не дуже впорядковане, воно ще й збурюється різними протистояннями. Крихку суспільну рівновагу намагаються розхитати чимало різних сил, забарвлених у різноманітні політичні кольори. Особливо невибагливі в цьому дрібні політичні партії з великими претензіями й крихітними шансами. Через крихкість становища й перспективи вони часто втрачають голову та вдаються до деструктивних дій.
Показовою щодо цього є розлога публікація в «Киевском Вестнике» («КВ» 5 і 8 серпня цього року) під назвою «Мы не торгуем благодатью, но благословляем всех». Цей афоризм належить, власне, не газеті, а предстоятелю УПЦ МП митрополиту Володимиру (Сабодану), якого автор статті О. Афонін запросив висловитись з актуальних питань сучасного церковного життя в Україні.
Публікація порушує багато тем з історії та сучасності, подає немало ідеологічно заангажованих оцінок подій і людей, украй упереджених висновків і коментарів. Вони стосуються, насамперед, національно-визвольних змагань українського народу за власну державу й незалежну Церкву в ній. Нестримні поривання до свободи, помисли й дії його провідників і рядових учасників подані, здебільшого, у викривленому світлі, із зневажливими характеристиками, вульгарними звинуваченнями.
Та все ж таки питання, хоча й накинуті читачам у манері войовничого неприйняття й свідомих перекручень, вимагають змістовної відповіді. Її можна знайти тільки на сторінках правдивої української історії. Зокрема, в напрацюваннях I Всеукраїнського Собору УАПЦ (14 — 30 жовтня 1921 р.) у його ювілейну 85-ту річницю.
У стінах Софії Київської зібралися 445 делегатів і запрошених. Це були люди, яким мандати дісталися не випадково, ветерани церковно-визвольного руху на його ранніх етапах, діячі й учасники визвольних змагань наступних років, молодь, яка поповнила їхні лави. Життєвий досвід одних, молода енергія й завзяття інших. Більшість делегатів мала вищу й середню освіту, чимало — богословський фах, зналися на тонкощах теології, змістовному багатстві Святого Письма.
Яскравою особливістю Всеукраїнського Собору була участь у його роботі української інтелігенції — від сільського вчителя до академіка. Відроджувалася давня традиція: інтелігенція знову зі своїм народом і його Церквою, поділяючи їхні ідеали й мету. І що особливо важливо — це не була гостьова присутність: духовно збагатили Собор два виступи академіка А. Кримського щодо української мови, служіння й набуття українського єпископату. Горизонти Собору розширювали змістовні доповіді композитора П. Козицького та мистецтвознавця Д. Щербаківського, промови письменника М. Левицького, професора В. Данилевича, вчителя Г. Стороженка. Делегатам Собору додавала ентузіазму й постійна присутність академіка С. Єфремова, письменників Л. Старицької-Черняхівської й П. Стебницького, уславлених композиторів К. Стеценка й П. Демуцького. До видатних особистостей Собору слід віднести й колишнього голову уряду УНР В. Чехівського, голову Всеукраїнської православної церковної ради (ВПЦР) М. Мороза, теолога-ерудита, церковного ритора й публіциста В. Липківського, отців Н. Шараївського, С. Орлика, В. Погорілка, С. Рклицького, І. Теодоровича та багатьох інших.
Учасники церковно-визвольного руху підкреслили на Соборі свою відданість духовним цінностям та ідеалам християнства, органічну приналежність Української церкви до Вселенського православ’я, визнання канонів і догматів, що утвердилися в церковній ідеології та практиці. Така чітка позиція відкидала звинувачення синодальної церкви в Україні, Московського патріархату у відході від православних традицій, у єресі різних ухилів.
Делегати Собору були переконані, що їхнім головним завданням є створення незалежної Української церкви, яка б вільно управляла своїм внутрішнім життям, а в адміністративно-територіальному відношенні була б місцевою у Вселенському православ’ї. Ідеологічні акценти виразно ставилися на акті відтворення колись набутого статусу. У цьому сенсі наголошувалося, що відновлена Церква генетично буде пов’язана з Київською митрополією X й наступного століть.
Зрозуміло, що структура стосунків патріаршого Царгорода й Київської митрополії не була величиною сталою. Їхня палітра змінювалась з плином часу й подій, де істотну роль відігравав, власне, державно-політичний фактор. З погляду християнського Константинополя Церква Київської Русі сприймалась як далека за відстанню провінційна єпархія Візантійського патріархату. В імператорських палатах плекали надію на те, що за сприятливих умов вони зможуть перетворити й саму державу русичів на окраїнну провінцію імперії.
На берегах Дніпра, в столиці могутньої й потужної держави корисливі прагнення Візантії не були таємницею. Тут дбали — і вміли це робити — про зміцнення й захист власної держави. Церковна незалежність від влади Царгородського патріарха розглядалася як чинник суверенності й політичного авторитету. У цьому світоглядному контексті як акти державної мудрості й волі оцінювалися заходи великокнязівської влади щодо поставлення на посаду митрополита киянина Іларіона, а згодом — Клима Смолятича. За цим бачилося не тільки прагнення великих князів до повноти суверенітету. Тут мали вияв спільні для всього східного християнства тенденції до створення конфігурації автокефальних церков. Солідарні дії світських і церковних кіл Київської держави підтримували ці тенденції, прагнули втілити їх у життя.
Роздуми соборян про цю проблематику мали гострополемічний характер, властивий як атмосфері Собору, так і всій тогочасній дійсності. Полемічна загостреність дискусій іноді призводила до надмірно категоричних висновків і суджень. Початковий період історії нашої Церкви має багато прогалин, непрочитаних сторінок, відкритих для досліджень академічної та церковної наук. Серед них — питання про омофору Царгорода над Київською митрополією. Загалом же, звернення до витоків християнства на Русі-Україні, визнання духовної спорідненості з першими кроками Церкви на нашій землі цілком виправдане й виявилося плідним для всієї ідеології Собору, характеру й змісту його ухвал.
Так же само обґрунтованою й доцільною видається чітко висловлена соборянами ідея про органічний зв’язок державного й церковного суверенітетів. У могутній Київській Русі церква посідала чільне місце, піднялася до рівня домінантної духовної величини. З розпадом стародавньої держави нашого народу почалася вимушена міграція Київської митрополичої кафедри, поступовий занепад і руїна Церкви.
Учасники дискусій на Соборі постійно тримали в полі зору весь історичний обсяг буття українського народу. Неспростовність багатьох висновків й узагальнень підтверджуються не лише ерудицією багатьох речників церковної автокефалії, але й самою методологією осягнення результатів минулого розвитку. Дослідники дошукувалися причин руйнації Української церкви, її демократичного устрою, розмивання національних рис. Початок цих процесів справедливо вбачався в згубних феодальних міжусобицях на теренах Русі-України й у татаро-монгольській навалі.
Перенесення резиденції Київського митрополита до Володимира, що на Клязьмі, а потім до Москви призвело до катастрофічних наслідків. Переміна місця перебування митрополичої кафедри спричинила не тільки переміну політичних орієнтирів, а й перетворення Києва на церковну провінцію, зниження його історичної величі й слави. Промовці вказували й на те, що Константинопольський патріарх не давав згоди на передислокацію осередку митрополії з Києва в будь-яке інше місце. Лише з огляду на трагедійність обставин Царгород санкціонував фактично здійснене переміщення. При цьому застерігалося, що ніхто не може стати архіпастором Русі, «не отримавши спершу найменування по Києву, який є Соборна Церква й головне місто всієї Русі».
Світська й церковна влади Московської держави проігнорували цю вимогу, а згодом її забули, вивели за межі обговорень. Натомість, указували соборяни, великодержавно-церковна апологетика відкидала будь-які сумніви щодо канонічності патріаршества в Московській державі. Воно ж було здобуте внаслідок силової державної акції, де вирішальну роль відігравали політичні інтриги, дипломатія без моралі, зухвалість сили, відвертий підкуп і шантаж.
Промовці доводили, що статус автокефальної церкви з митрополитом чи навіть патріархом на чолі за чином старшинства й заслугами апріорно належав Київській митрополії. Вона перенеслася до Москви, оскільки була змушена до цього тяжким ворожим нашестям, зруйнуванням столиці й усієї держави. Першопрестольна кафедра нікому не передавала своїх прав, не приймала обітниці на постійне перебування в північно-східних землях. Вона й там залишалася представницею Києва, керівним осередком Руської православної церкви.
Делегати Собору акцентували увагу на тому, що Київська митрополича кафедра вирушила в мандри не з порожніми руками. Вона несла з собою коштовний посаг — свою славу першої східнослов’янської християнської Церкви, авторитет, славу й могутність княжої держави. Зайняття Московською патріархією п’ятого «за честю» місця в православному світі означало, на переконання соборян, сходження на п’єдестал пошани без достатніх на те підстав. Російська церква неправомірно поширила свою юрисдикцію за межі північно-східних територій, привласнивши для патріаршої корони титул «Московский и всея Руси».
Московська держава, стверджували промовці, «обкарнала» Київську митрополію, відмовилася від рівноправної співпраці з нею, залишила її без захисту й підтримки. Церкву Русі-України зіштовхнули зі свого почесного місця, позбавили впливових позицій, скинули на периферію православного життя, вивели на становище другорядності. Йшлося не лише про ущемлення прав, достоїнства й гідності Української церкви. Москва фактично ініціювала розкол донедавна єдиної Руської православної церкви. ЇЇ дії багато в чому спричинили й до конфесійного дроблення православ’я, утворення на теренах Русі-України Греко-католицької церкви. У жорстких реаліях тієї епохи це означало розлом давньоруської єдності за конфесійною належністю, ослаблення потенціалу оборони й самого виживання нації.
Об’єктом особливої уваги соборян став, природно, 1686 рік. У нелегкій історії Української церкви він означений як одна з найтрагічніших дат, початок поглинання її незалежності й волі Московським патріархатом. Багато чого зійшлося на цій даті: віроломство «третього Риму», жага упокорень і завоювань, запопадливе служіння Москві українського гетьмана І. Самойловича та князя Геодена Святополк Четверинського, який обійняв посаду Київського митрополита, занепад реальної влади Константинопольського патріарха й фактичне перетворення її на владу-символ; войовничість Порти й кон’юнктурність її політики; голубі песці й червоне золото — тугий клубок егоїстичних інтересів, грубого політиканства, ницих інтриг. Історичний парадокс відбувся: Українська церква, яка дала життя Московській церкві, була нею ж і поневолена. Про це вірно й образно сказав Василь Липківський: «Виросла донька, зміцніла і взяла за сиві коси рідну матір».
Російська церква, приєднавши Київську митрополію, поширила своє управління на територію всієї Української держави — храми, монастирі, святі місця паломництва, друкарні, художні майстерні, земельні угіддя. Церква-бранка мала вартісний історичний набуток, значні матеріальні багатства й культурні цінності найвищої проби. Скарби духовної й матеріальної культури, інтелект церкви, її людські резерви — усе це ставало власністю Московської патріархії, мало працювати на Російську церкву. Сила й могутність Російської держави та її церкви «произростали» не завдяки Сибіру, як казав М. Ломоносов, вихованець Києво-Могилянської академії, а завдяки Україні й Українській церкві, після Переяславської злуки.
Київська митрополія, насильно влита до Московського патріархату, внесла свій духовний потенціал у Російську церкву, значно пожвавила її життя, стимулювала розвиток науки й культури Московської держави. Велетенська роль у цих процесах належить Києво-Могилянській академії, що була видатним культурно-просвітницьким і науковим центром України, першим серед східнослов’янських народів вищим навчальним закладом. Саме з останньою третиною XVII ст. Собор, маючи для цього всі підстави, пов’язує зародження в Україні церковно-визвольного руху. Він розвивався та виявлявся в найрізноманітніших формах: військовій і будівничій діяльності І. Мазепи, творчості професорів і вихованців академії, філософській спадщині Г. Сковороди, художньому слові Т. Шевченка, зусиллях багатьох українських священиків і мирян. На думку соборян, змагання українського народу за відновлення національної Церкви йшли поряд із боротьбою за державну незалежність, суверенне державне існування. Ця теза була постійно присутньою в глибинному змісті соборних дискусій. Вона звучала приглушено, дипломатично обачливо, адже за мурами собору владарював радянський лад, ідеалом якого було інтернаціональне злиття націй і народностей в єдину людську спільноту.
Критичний струмінь у виступах і ремарках провідних діячів церковно- визвольного руху, посполитих його учасників із числа духівництва й мирян міцно тримав у своєму епіцентрі згубні для Української церкви наслідки змушеної підлеглості чужій столиці. Її стараннями Київська митрополія почала звужуватись у своїх спадкових володіннях; штучно подрібнювалися різними адміністративними маніпуляціями й усталені території єпархій та парафій. Патріархат свідомо нищив традиції Української церкви, що формувались упродовж віків, її організаційні та віросповідні засади, деформував національну самобутність.
Соборяни доводили, що після зламу імперською Москвою Переяславських угод, після руйнування національної держави українського народу та його Церкви, розпочався всеосяжний наступ на українську культуру. Указ Петра I про заборону друкування книг українською мовою започаткував першу сторінку тоталітарного плюндрування України. На тих сторінках — пожежі й кров Батурина, зведення північної столиці імперії на козацьких кістках, знищення Запорізької Січі й гетьманства, кримські депортації й покріпачення, закриття Києво-Могилянської академії, переслідування української мови й заборона використання національного стилю в храмовому будівництві.
Україна наповнювалася духівництвом усіх рангів із російських єпархій. Свою місію вони усвідомлювали дуже добре: зрусифікувати Українську церкву, стерти сліди її самобутності, національні прикмети, бути надійними провідниками політики царату щодо України. Процес зросійщення Української церкви ставав усе інтенсивнішим і в XX ст. досяг свого апогею. Так, на початку 1917 р. в Україні з 28 православних єпископів лише чотири були українцями за походженням. Царський єпископат в абсолютній своїй більшості був великодержавно й шовіністично налаштований проти всього українського, чинив шалений опір відчуженню Української церкви та її прагненню до незалежності. Така позиція царського єпископату з його самодержавним порядкуванням у Церкві була прямим посяганням на національні права й інтереси українського народу. Критична хвиля соборних ідей наростала кожного дня. Передаючи хвилювання народу, збуреного діяльністю патріарших єпископів, делегат Макарівської волості К. Рішняк мовив: «Зараз серце й розум селянина зворушені». Ця доконечність факту викликала тривогу. Уся Україна, більшість її сіл були в напруженні думки й почуттів. Заспокоїти їх могли тільки масштабні рішення, енергійні дії Собору.
Неабияким випробуванням для Всеукраїнського Собору стали дві проблеми: канонічна повнота церковного форуму й спосіб набуття єпископату. Вселенська церква не знала соборів, на яких були б відсутні єпископи. Це стало каменем спотикання для багатьох, предметом драматично гострих дискусій. На повний зріст постало питання про канонічність соборного зібрання, а значить, і щодо чинності його ухвал. Сумніви при розв’язанні найважливіших питань, зміни настроїв не були інспіровані тільки зовні, з боку Московського патріарха та його єпископату в Україні. Вони були спричинені природою самого явища, православною ортодоксією, звиклою до пошанування усталених традицій і норм церковного життя.
У ситуації, що склалася, неправомірно вбачати недогляд чи легковажність Церковної Ради як організатора Собору. Українська церква за несприятливих обставин опинилась у надзвичайно скрутному становищі — без власних єпископів. Для розбудови церковної ієрархії ВПЦР затратила чимало зусиль. Значні надії покладалися на полтавського архієпископа Парфенія (Левицького) i єпископа Антонина (Грановського), який перебував «на покої» в одному з московських монастирів. З ними велися тривалі i обнадійливі переговори. Травневий Собор 1921 р., що проходив у Києві, обрав Парфенія митрополитом Київським, Антонина — його заступником, а також кандидатів на посади єпископів Київщини. Однак із різних причин Парфеній і Антонин не брали участі в роботі Собору й не прибули для служби за місцем обрання.
Напередодні Всеукраїнського Собору ВПЦР звернулася до патріарха Грузинської автокефальної церкви Леоніда з проханням висвятити єпископів для Української церкви. Та уповноважені на це кандидати С. Орлик і П. Погорілко не змогли дістатися до Тифліса. На Собор були запрошені всі патріарші єпископи в Україні на чолі з екзархом Михаїлом (Єрмаковим). Російський єпископат рішуче заявив про свою відмову, а екзарх пригрозив позбавити сану всіх священнослужителів, які приймуть запрошення чи візьмуть участь у роботі Собору.
Трагічну безнадійність ситуації зумів зламати протоієрей В. Липківський. Його доповідь «Церковні канони й життя» вразила слухачів глибоким релігійно-філософським змістом, оригінальністю доказів, сміливістю суджень. Провідна теза його обґрунтувань — «у Христовій Церкві не має бути князів та влади, й ніякого старшинства, крім старшинства праці й служіння». Оця рівність усіх у Церкві є запорукою проведення Собору без єпископів. Дилема полягає ось у чому, доводив протоієрей: або вдатися під тиском обставин до формального відступу від правил, щоб розбудувати Церкву, або неухильно додержуватись їх, і тоді незалежна Українська церква залишиться недосяжною мрією. Під впливом неспростовних доказів, які охоплювали проблему в цілому, а також багато її нюансів, більшість виступила за визнання канонічності Всеукраїнського Собору.
І все ж таки була зроблена ще одна спроба порозумітися з екзархом: до нього направилася делегація з проханням прибути на Собор разом з іншими ієрархами. Прийнявши запрошення, Михаїл відвідав Софію Київську. Але не для згоди й примирення. Екзарх використав соборну трибуну, щоб заявити про відмову у висвяченні єпископів для Української церкви та вкотре кинути звинувачення в «неканонічності» Собору. Тоді й було прийняте на Соборі рішення про хіротонію єпископа через рукоположення пресвітерів.
Подібні прецеденти мали місце в практиці світового православ’я. Про це, зокрема, свідчить Іполит, один з отців Церкви. Рукоположенням пресвітерів висвячувалися до кінця IV ст. кандидати в єпископи на Африканському континенті, а в Олександрійській церкві таке практикувалося й у X ст. Можливо, саме це дало підстави сходознавцю А. Кримському заявити: «Факт, коли священики висвятять нам єпископа, не буде новим фактом». З такою ж упевненістю славетний учений висловив переконання, що тут не буде й порушення церковного канону, адже ієреї, які мають благодать священства, нічим не поступаються перед єпископською благодаттю. Висловлюючи волю більшості, Всеукраїнський Собор 23 жовтня руками всіх присутніх пресвітерів урочисто хіротонував протоієрея Василя Липківського на першого єпископа УАПЦ, митрополита Київського й всієї України. Його заступником обрали Нестора Шараївського. УАПЦ удалася до висвячення на єпископа через рукоположення пресвітера тільки на початку свого становлення, а далі здійснювала цей чин згідно із загальноприйнятою традицією.
Українська незалежна Церква стала реальним фактором суспільного життя в Україні. Постає питання, як могло статися це в умовах радянської дійсності? Річ у тім, що Українську автокефалію й радянську владу певний час єднав спільний інтерес: і Церква, й влада прагнули ослабити позиції РПЦ у суспільстві. Багато в чому збігалися також політичні, ідеологічні й моральні оцінки казенної церкви, її прагнення впроваджувати в життя імперську політику царату. Але кожна зі сторін мала на меті власні цілі. Держава хотіла роздробити моноліт церковної структури як однієї з підвалин монархічного устрою. Задля цього офіційна влада з тактичних міркувань підтримувала всілякі відцентрові рухи в монументальній споруді Російської православної церкви: автокефалію, так зване обновленство, «живу церкву» тощо. З погляду радянської держави, це був вимушений союз, кон’юнктурний крок, тимчасовий відступ від принципів.
Діячі ж українського автокефального руху домагалися ослаблення РПЦ, щоб здобути право на незалежне існування. Вони плекали надію згуртувати в церковній самостійності національні сили для відновлення власної державності хоча б у віддаленій перспективі. Об’єктивно це була політична ілюзія, але в конкретиці того часу й єдиний шанс, може, останній притулок бунтівного духу. На його захист і спрямовувалася діяльність національно-свідомих елементів українського суспільства, об’єднавчим гаслом яких було утворення національної Церкви. Це — на поверхні, а в найглибших пластах жевріла ідея створення національної держави українського народу, з марними сподіваннями, що більшовицький режим не розгадає потаємних намірів національно-церковного руху в Україні.
Та режим розвіяв ці сподівання. Він усе розгадав і побачив в Українській автокефалії загрозу власним планам. Перед ним постала Церква, яка підпадала під ті ж самі негативні характеристики, що й будь-яка інша церковна організація. Але вона, на відміну від багатьох інших конфесій, була таврована ще й як самостійницька, націоналістична. Українська автокефальна церква, на переконання держави, стала центром притягання опозиційних сил, їхнього єднання на платформі антибільшовизму. У церковно-визвольному русі радянська влада жахалася привиду Української Народної Республіки. Доля Української автокефальної церкви була фатально визначена.
Мало хто з учасників Всеукраїнського Собору уник розправи. Тоталітарна система була нещадною до своїх дійсних чи вигаданих опонентів. Правляча партія подбала про ідеологічне обґрунтування актів вандалізму. Одне з них — УАПЦ не була визнана ні Вселенським патріархом, ні сучасними їй помісними церквами. Розвиток Української автокефальної церкви був перерваний адміністративно-вольовим актом радянської влади, а не був результатом якоїсь хибності організаційних чи віросповідних засад. Речники української волі поклали на її вівтар своє життя, всі вони зійшли на українську Голгофу.
Питання православної автокефалії набуває нової актуальності зі здобуттям незалежності Української держави. Незадовго до цієї доленосної події патріарша Москва визначає новий статус православної Церкви в Україні: УПЦ стає автономною, але, зрозуміло, «в межах патріархату». Її очолив донедавна патріарший екзарх, митрополит Київський і Галицький Філарет (Денисенко) — відомий і впливовий церковний діяч.
Навіть зовсім неприхильна до позитивних оцінок українських державних і церковних діячів газета «КВ» змушена визнати неординарність цієї людини. У перекладі з мови оригіналу це звучить так: «Неабияка людина, всебічно освічений богослов, талановитий полеміст і проповідник, знавець церковної історії, політики й культури, відомий, без перебільшення, всьому християнському світові... Свого часу він здіймався на саму вершину церковної влади». Це дійсно так, але патріарх Філарет і тепер «на вершині», бо очолює Українську православну церкву Київського патріархату (УПЦ КП).
Цього нового сходження патріарха Філарета рішуче не визнають у Московській патріархії й митрополичих палатах Києво-Печерської лаври. Високий церковний достойник, глибоко відданий ідеям Помісної Церкви, її суверенного існування в незалежній Україні, став об’єктом зухвалих намагань дискредитувати його діяльність і все те, що стало сенсом його життя.
У чому причина такої різкої переміни в ставленні до патріарха? Її витоки в подіях початку 90-х років минулого століття. Тоді УПЦ, очолювана митрополитом Філаретом, винесла соборне рішення: прохати керівництво РПЦ надати Українській церкві повну канонічну самостійність. Відповідь була гостро негативною. Архієрейський собор відхилив клопотання. Між тим набуття Українською церквою статусу автокефальної — це питання фундаментального значення. З огляду на його церковну, державну й політичну вагу, воно підлягало розгляду Помісного Собору РПЦ. Єпископат Російської церкви перебрав на себе надмірні повноваження, монополізував право вирішувати у вузькому колі те, що мало публічно обговорюватись усією Церквою.
Негативна позиція патріаршої Москви щодо законних домагань України — це головна причина й зовнішня інспірація такого розвитку подій. Керівництво РПЦ, ігноруючи широкі й різноманітні рухи за набуття церковної автокефалії, їхню історичну й моральну обґрунтованість, звузило всю багатоманітність явищ до постаті однієї людини, персоніфікувало їх в образі митрополита Філарета. На нього покладають усю відповідальність і до нього застосовують церковні кари: позбавляють сану, забороняють служіння, відлучають від церкви.
До крайніх санкцій Російська церква вдавалася у своїй історії не один раз. На вимогу Петра I був підданий анафемі славний гетьман України Іван Мазепа. Від церкви був відлучений Лев Толстой. Священик М. Стельмашенко, записавшись у чорносо тенний «Союз русского народа», навіть подав Синоду проект ухвали про посмертне відлучення від церкви Тараса Шевченка. Були виключені з духовного відомства, позбавлені права богослужіння активні діячі церковно-визвольного руху 20-х років В. Липківський, Н. Шараївський, П. Погор ілко, О. Дурдуківський та інші. Для «КВ», яка чеканить на своїх сторінках профіль П. Симоненка й спеціалізується на дискредитації визвольної боротьби українців, нагадаємо: січня 1918 р. патріарх Тихон проголосив анафему більшовикам та їхньому уряду на чолі з В. Леніним, закликавши «верующих чад православной церкви с такими извергами рода человеческого не вступать в какое-либо общение».
Усі «відлучення» й «позбавлення», прийняті в Москві, не мають канонічної сили й правового значення щодо патріарха УПЦ КП — незалежної, інтелектуально потужної, авторитетної Церкви в Україні. Але тему неправомірних церковних санкцій активно підносять, нею спекулюють і в Московській патріархії, i в УПЦ МП. Її висувають як непереборну перешкоду в справі єднання православних церков. А від мільйонів віруючих, їхніх єпископів та ієреїв вимагають покути й повернення під зверхність Московської церкви. «Киевский Вестник» поділяє цю ультимативну вимогу й виступає її активним та войовничим прихильником.
В Україні нині чимало охочих царювати. Вони виносять із сховищ історії струхлявілі герби й корони, розгортають над людьми давно знеславлені знамена, вставляють в іконостаси портрети Миколи II і царської родини. Це сучасні лицарі політичних і церковних інтриг, Ємського указу, ідеологи порядку, наведеного «залізною рукою», співці колгоспних ланів і колимських світанків, поети багнетів і трудоднів, правовірні ходаки на прощу до чужих монастирів, минаючи давньоруські святині Києва. Вони запобігають нашої ласки на виборах і насміхаються над нашою історією, віковічними нашими прагненнями до волі, свідомими намаганнями стати поруч із цивілізованими націями світу.
На церковно-політичному збуренні порушуються християнські теми та вживається християнська термінологія. Але вони повні зневаги до сучасної України, думок і переконань мільйонів її громадян. У власній державі підносяться на щит політичні догмати сусідньої країни, діяльність її церкви у нас і претензії на державний статус мови. У цій мішанині намірів, вимог і дій проглядається невиправний, хоча й зрозумілий сервілізм слуги: відпущений на волю, він продовжує вважати колишнього володаря своїм паном.
Дається взнаки реальна спадкова залежність сучасного українського суспільства та його структур від імперських впливів культури й духовності самодержавної й більшовицької Росії. Запущені колись у їхній духовний простір циркуляри, настанови, міфологеми продовжують діяти, знаходять своїх симпатиків і провідників у модерному вбранні й при сучасних дипломах. Це — вічні городові колишніх режимів, їхня охоронна сотня навіки непримирима з надіями й прагненнями України. У цій фаланзі віднайшли свої ніші й Російська православна церква в Україні, й ліві партії червоної барви різних відтінків.
Оборонці минулого шукають опертя в людях, для яких Україна ніколи не ототожнювалася з Батьківщиною. Їхні душі не можуть зносити тягар свободи. Це люди, які обожнюють рабство, царську династію й ленінські мощі в темниці мавзолею, складеному з житомирських гранітів на зразок вавилонських зиккуратів.
Дійти згоди при українських розбіжностях, досягти злагоди й консолідувати суспільство, заспокоїти його церковні й політичні пристрасті — не вигадана проблема. Зволікання з її належним вирішенням загрожує перетворитись на тривку нестабільність, перманентний процес. Потрібні державно виважені, але тверді й рішучі кроки в правовому полі й у царині моралі на оборону глибинних, корінних інтересів України та її народу.
