Де-юре коаліція в парламенті створена з виконанням усіх необхідних для цього процедур. Тому говорити про те, що це не так, щонайменше несерйозно, переконаний регіонал Юрій Мірошниченко. Разом із тим, представник «синьо-білої» парламентської команди вірить, що рано чи пізно саме Партія регіонів стане кістяком правлячої парламентської більшості, оскільки, із суб’єктивних і об’єктивних причин коаліція БЮТ+НУ-НС довго не проіснує. Пан Мірошниченко — автор ідеї про необхідність підписання чергового універсалу й цю ідею, до речі, публічно підтримав Президент Віктор Ющенко. Навіщо ж потрібен цей документ, якщо через відсутність політичної культури у вищих ешелонах української влади аналогічні акти раніше, як правило, ігнорувалися наступного ж дня після підписання? Це та інші запитання «День» і адресував народному депутату Ради VI скликання від ПР Юрію Мірошниченку.
— Пане Юрію, ви заявили про те, що, цитую, інтереси держави й суспільства вимагають обрання на посаду голови Верховної Ради представника Партії регіонів. Скажіть, чому, в такому разі, рік тому, після створення у ВР антикризової коаліції, ви не пропонували посаду спікера комусь від опозиційних фракцій БЮТ або «Нашої України»?
— Знаєте, коли я говорив про те, що Партія регіонів має право висувати свою кандидатуру на посаду спікера, я аж ніяк не стверджував, що аналогічного права не мають представники інших фракцій. До речі, відповідно до регламенту, навіть окремо взятий депутат може запропонувати свою кандидатуру на цю посаду. Чому, в такому разі, я вважаю, що Партія регіонів має пріоритетне право пропонувати й прем’єра, й голову Верховної Ради?
Почнемо з того, що Партія регіонів є переможцем виборів. І, якщо йдеться про уряд, програма Партії регіонів має найвищу міру легітимності, бо саме їй віддала свою підтримку найбільша кількість виборців. Тому абсолютно логічно було б будувати діяльність коаліції та уряду на основі цієї програми. Безумовно, вона мусить бути доповнена, поглиблена, а десь і скоригована відповідно до програм інших політичних суб’єктів, які увійшли б до коаліції. Крім того, відповідно до європейських традицій демократії, це передбачало б обов’язкове висунення від Партії регіонів як стрижня коаліції кандидатури на посаду прем’єр-міністра. І я думаю, що це право Партії регіонів, безсумнівно, буде реалізоване, якщо не найближчим часом, то дещо пізніше, хоча б через неможливість «помаранчевої» коаліції ефективно працювати. Якщо прослідувати всю історію взаємовідносин політичних сил, її складових, то можна пересвідчитися, що конфлікти, сварки й «підкилимові» інтриги є там швидше системною закономірністю, ніж випадковістю. Мало того, «помаранчеву» коаліцію сьогодні об’єднують лише спільні спогади про президентські перегони-2004, яких, звісно, замало для того, щоб створити єдину, ефективну, дієву команду. А от майбутнє, його бачення — новоявлену коаліцію ідеологічно роз’єднує. Соціал- популісти БЮТу й націонал-ліберали «Нашої України» мають абсолютно різні пріоритети в розвитку економіки, соціальної сфери, зовнішньої політики тощо.
Що ж до кандидатури на посаду голови Верховної Ради, то тут обгрунтування одне: Партія регіонів має найбільшу фракцію в парламенті й, відповідно, є одним з найбільш впливових гравців у сесійній залі. І якби представник Партії регіонів очолював парламент, то ймовірність стабільної, зваженої й ефективної роботи була б значно вищою. Саме тому я говорю про те, що Партія регіонів має всі підстави для того, щоб пропонувати свою кандидатуру на посаду спікера. Ми вже маємо своїх кандидатів на цю посаду й обов’язково будемо їх висувати. Єдиним аргументом, здатним підштовхнути нас до підтримки на посаду спікера не кандидатури представника ПР, могло б стати досягнення системного, глибокого компромісу. Якщо відбудуться конструктивні консультації представників усіх політичних сил, без поділу на коаліцію й опозицію, то знайти компроміс щодо кандидатури спікера цілком реально.
— Раїса Богатирьова заявила, що Партія регіонів не підтримуватиме кандидатуру Яценюка на посаду спікера. Чому? Адже не так давно Арсенiй Петрович рекордною кількістю голосів, зокрема й голосів Партії регіонів, був затверджений на посаді міністра закордонних справ.
— Мова не йде про Арсенія Яценюка як особистість. Уся річ у процедурах, без виконання яких, як відомо, не буває демократії. Якщо призначення на посаду міністра передбачало процедуру консультацій; свідомого, системного підходу до формування урядової команди, то в цьому випадку відбувається спроба нав’язати цю кандидатуру. Ніхто з Партією регіонів щодо висунення Арсенія Яценюка на цю посаду не консультувався. До речі, не консультувалися з цього приводу і з представниками інших фракцій. До того ж, у Партії регіонів є свої гідні кандидатури на посаду голови Верховної Ради.
— Хто, наприклад?
— Юрій Мірошниченко не є главою партії й не уповноважений робити заяви у зв’язку з цим. Після того, як буде прийнято офіційне рішення з цього приводу на засіданні фракції Партії регіонів, прізвища цих людей стануть надбанням громадськості. Однак я можу вас запевнити в тому, що такі кандидатури вже є й вони не будуть сюрпризом ні для журналістів, ні для наших виборців.
— Нещодавно ви заявили, що, незважаючи на те, що де- юре коаліція в Раді створена, не відомо, чи буде вона існувати де- факто. Відштовхуючись від цієї заяви, спрогнозуйте тривалість життя коаліційного союзу БЮТ і НУ-НС. І чи поділяєте ви думку свого колеги по фракції пана Пеклушенка, який заявив, що він не знає, а впевнений у тому, що кістяком правлячої парламентської більшості в Раді VI скликання буде Партія регіонів?
— Дійсно, де-юре процес створення коаліції відбувся з виконанням усіх необхідних для цього процедур. Тому говорити про те, що коаліції немає, напевно, було б не логічно й несерйозно. Однак для того, щоб стати коаліцією де- факто, їй треба ще скласти як мінімум два екзамени. Перший — це випробування виборами. Йдеться про голосування за кандидатуру голови ВР, а також прем’єр-міністра. Другий екзамен — це, власне, робота. Питання полягає в тому, чи зможе коаліція, у якій об’єдналися політичні сили з діаметрально протилежними ідеологічними поглядами, працювати як єдина команда, мати єдиний політичний, економічний, соціальний курс і, відповідно, забезпечити зростання економіки та поліпшення якості життя українських громадян. Мені здається, що це в принципі неможливо. Якщо ж врахувати ще й особистість прем’єра, яким може стати лідерка БЮТу, говорити про командну гру вельми складно. Адже Ю. Тимошенко не те що авторитарна, ні. Вона, швидше, схильна до концентрації затвердження рішень у своїх руках і централізації влади як такої. А якщо будуть реалізовані й реприватизаційні ініціативи Юлії Володимирівни, то, безперечно, це спричинить якщо не катастрофічні, то явно негативні наслідки для пересічних громадян України.
— Як ви вважаєте, чому Президент не прийшов на урочисте відкриття роботи новообраного парламенту, і, незважаючи на те, що Рада VI скликання фактично ще не почала працювати, Віктор Ющенко вже назвав її коренем зла у владній системі країни?
— Скажу відверто, я був дуже здивований фактом відсутності Президента в сесійній залі на урочистому відкритті роботи Верховної Ради. Відповідно до регламенту, Президент фігурує як один з найважливіших учасників цієї процедури. Мало того, Віктор Андрійович був ініціатором створення парламенту VI скликання через припинення роботи парламенту V скликання. Тому, на мій погляд, саме він несе персональну відповідальність, насамперед політичну, за те, якою буде діяльність новообраної Верховної Ради. Президент, коли ініціював припинення повноважень парламенту минулого скликання, стверджував, що після виборів це буде хороший орган законодавчої влади й усе буде добре. І раптово він не приходить до сесійної зали… Мені хочеться вірити в те, що його відсутність була мотивована об’єктивними причинами.
Ще дуже важливий момент полягає в тому, що Президент України мусить, на мій погляд, бути певним стабілізуючим чинником української політики, оскільки він як ніхто інший зацікавлений у тому, щоб протягом найближчих двох років країна мала ефективну владу. Через ці два роки нас чекають президентські вибори, й Віктору Андрійовичу треба буде звітувати перед суспільством про реалізацію своєї програми «Десять кроків назустріч людям». Ми всі добре пам’ятаємо про те, що він обіцяв створювати щорік мільйон робочих місць, обіцяв, що будуть проведені фундаментальні реформи, обіцяв, що буде зроблено ще дуже багато того, чого ми, на мою думку, ще й не починали робити. Тому Президент має бути зацікавлений у тому, щоб команда в уряді була ефективною, щоб парламент працював як годинник, щоб політична криза й протистояння залишилися в минулому.
— Одразу після виборів ви заявили про доцільність підписання ще одного універсалу. Віктор Ющенко, як відомо, публічно схвалив цю ідею. У зв’язку з цим два запитання. Перше: як ви вважаєте, чи дійсно нам потрібен ще один універсал, якщо норми вже наявного подібного документа ніхто не виконує? Друге: чому ваші слова про універсал залишилися лише словами?
— Ця ініціатива була озвучена під час «круглого столу», на якому були присутні експерти, а не політики. І я там виступав більшою мірою не як депутат, а як кандидат політичних наук. Під час дискусії присутні зійшлися на тому, що альтернативи продовження шляху, що стартував з підписання універсалу, у нас немає. Ми маємо визначити довгострокову перспективу розвитку країни на 20, 30, 50 років наперед й таким чином змоделювати, якою буде Україна через певний час. Це важливо і для нас самих, і для наших колег та партнерів. Якщо ми говоримо про інвестора, то, скажімо, цикл інвестицій обчислюється десятиріччями і йому треба бути впевненим у своїх капіталовкладеннях. Якщо ми говоримо про народження дитини, батьки теж мають бути певними, що вони зможуть виховати дитину, вивчити її, i вона матиме й роботу, i майбутнє. Нарешті, наші зовнішні партнери мають розуміти, яким шляхом рухатиметься Україна й чого від неї можна чекати. Така визначеність дозволить нам отримати додатковий імпульс розвитку і як наслідок дозволить нам бути успішними в глобалізованому світі. Тому дуже важливо, щоб політики (хоча б представлені в парламенті) сіли й раз і назавжди визначилися, якою має бути Україна. І хоч би як це було складно, хоч би якими різними ми були на початковому етапі цього діалогу, все ж таки нам треба це зробити. Підписання універсалу — це перший крок до цього, дуже правильний крок. Однак цей почин не був доведений до логічного кінця, оскільки був підписаний політичний документ, але він не був підкріплений правовими актами, як то, наприклад, Закон «Про засади зовнішньої та внутрішньої політики», Закон «Про довгострокову стратегію розвитку Україні» (скажімо, до 2050 року). Такий нормативний документ має стати системою координат для всіх парламентів, для всіх урядів, які працюватимуть у цей проміжок часу. Слід визначити вектори й досягти в цьому консенсусу, що зробили свого часу поляки й представники прибалтійських країн. З другого боку, стоїть ще одне питання — внесення змін до Конституції, які дозволяють затвердити державну модель, оптимальну для досягнення цілей, задекларованих у згаданих законах. Іншими словами, треба вирішити: чого ми хочемо досягти і який інструментарій для цього використовуватимемо? І ось коли ми опрацюємо ці речі, можна буде говорити про те, хто буде в коаліції, а хто в опозиції.
— Чому, на ваш погляд, українська політика — закрита, кулуарна, підкилимова? Від кого й від чого ховаються політики за щільно зачиненими дверима високих кабінетів?
— Кулуарність — це залишки радянської політичної культури. Але я вважаю, що за останні декілька років Україна зробила великий крок назустріч публічній політиці. Так, можливо, не вистачає культури комунікацій, можливо, надто багато емоцій, можливо, дехто з політиків асоціює певні рішення з певними персонами, але загалом, я впевнений, можна говорити про рух нашої країни в правильному напрямку. Тільки за останні місяці було дуже багато викликів, які могли б поставити Україну на межу глобального конфлікту, однак, на щастя, ми впоралися з ними шляхом спільної роботи. Ми складаємо іспит, вчимося демократії й у цьому сенсі я — великий оптиміст.
— Чи обговорювали ви всередині партії позицію ПР у разі порушення питання про проведення позачергових виборів мера Києва?
— У межах нинішніх політичних реалій, а також у рамках чинного законодавства проведення дострокових виборів мера Києва є неможливим. Цей сценарій можна реалізувати в разі внесення змін до закону «Про столицю». Але Партія регіонів не ставиться до цього питання, як до критично першочергового, й мені здається, що сьогодні його обговорювати передчасно.
— Нещодавно пан Азаров заявив, що допускає ситуацію, коли Партія регіонів ініціюватиме проведення дострокових парламентських виборів. Що може стати підставою для такої радикальної ініціативи? Чи не вважаєте ви, що нинішні вибори створили прецедент, коли будь-яка велика парламентська фракція може у будь-який «незручний» для неї момент ініціювати перевибори?
— Так, я згоден, прецедент створено, й це дуже небезпечний прецедент. У разi, якщо будь-кому з могутніх парламентських гравців, які мають понад 150 мандатів, стане невигідним існування Ради, він зможе спровокувати дострокове припинення повноважень парламенту. Я не бачу нічого страшного в тому, що, в принципі, можуть бути дострокові вибори, однак вважаю небезпечним, коли вони відбуваються з мотивації, яку сповідують наші «помаранчеві» колеги: або по-нашому, або ніяк. Іншими словами, коли ймовірні вибори перетворюються на політичний шантаж. Це неприйнятно для країни, яка розвивається демократичним шляхом. У свою чергу, Партія регіонів, як гарант виконання Конституції та Законів, не вдаватиметься до такого примітивного політичного шантажу. Єдиний випадок, унаслідок якого ми можемо вдатися до таких радикальних, я б навіть сказав крайніх, заходів, це коли діяльність «помаранчевої» коаліції завдаватиме шкоди українському народу, нашим виборцям, які делегували нас у парламент для захисту своїх інтересів. Якщо ж ці інтереси будуть захищені, нехай навіть не нами, ми будемо тільки раді. Звісно, ми опонуватимемо, обов’язково будемо формувати альтернативний курс, пропонувати конструктивні рішення й таким чином допомагати владі. Опозиція для того й існує як системний елемент в демократичному суспільстві, щоб збільшити ефективність роботи діючої влади.
— Про політичну відповідальність у нас багато говорять, але, як ви вважаєте, чи діє принцип відповідальності на практиці? От зараз, наприклад, піде уряд Януковича, хто нестиме відповідальність за інфляцію, зростання цін і так далі? У нас виходить так: приходить кожний новий уряд, усіх «собак» вішає на попередників, і на цьому крапка. А як можна не лише на словах, а й на ділі, примусити політиків нести відповідальність за свої дії при владі?
— Корінь проблеми, про яку ви говорите, полягає у відсутності стратегії розвитку держави. Якби в нас було визначено єдиний вектор розвитку, то уряди були б правонаступниками тих дій, до яких вдавалися їхні попередники. І цей принцип успадкування влади дозволив би нам не лише бути прогнозованими, а й більш ефективними. А що виходить у нас зараз? Один уряд впроваджує проекти, інвестує їх, інший уряд цю програму ігнорує, згортає, ухвалює діаметрально протилежну й починає інвестувати її. Це як мінімум нераціональне використання коштів, а як максимум фактично повна дезорієнтація всіх суб’єктів економічних і соціальних відносин. Тому стрижень проблеми — відсутність загальної, ухваленої шляхом консенсусу стратегії. Це перше.
Друге, ви сказали про те, що, мовляв, зараз буде зміна уряду, і Януковича звинувачуватимуть у всіх гріхах. Але я можу впевнено заявити, що результатом інфляції стала спровокована навесні політична криза. Ще тоді ми говорили про те, що всі парламентські перипетії неминуче спричинять негативні економічні наслідки. Однак наші опоненти говорили: ні, подивіться, все нормально, економіка зростає, ніяких проблем немає. Але в економіці є так звана інерція. Іншими словами, процеси, що сталися навесні, мають свій вияв тільки тепер. І, як іронію долі, запущений тоді «помаранчевою опозицією» інфляційний бумеранг сьогодні вони можуть самі й отримати, прийшовши до влади в Кабінет Міністрів.
Ну, й третя проблема, яка, гадаю, має для нас стати уроком цієї кризи. Проста більшість, яка сьогодні склалася в парламенті, не зможе без залучення широкого кола учасників знайти відповіді на ті виклики, що сьогодні стоять перед Україною. Не зможе тому, що ці проблеми дуже глибокі й комплексні реформи, які змогли б забезпечити розв’язання цих проблем, не можуть бути реалізовані у форматі 227 голосів. Це має бути формат конституційної більшості, й така більшість має включати понад 300 народних обранців. І, до речі, така практика на Заході вже давно існує. Називається ця практика консенсусною демократією, яка прийшла на зміну демократії мажоритарній. Саме консенсусна демократія, ухвалення рішень за якої передбачає обов’язкове врахування думки меншості, дозволяє сьогодні успішно конкурувати провідним країнам світу. А ті країни, де все ще існує мажоритарна більшість, втрачають свої позиції на світовій арені.
