Професійний обов’язок лоцмана на небезпечних ділянках моря — вказувати правильний (нерідко — єдиний) шлях суднам. Обов’язок (скажімо більше, — покликання, місія) української інтелігенції — оголошувати суспільству про реальні або потенційні небезпеки, що на нього чекають у разі, коли державний корабель прямуватиме в хибному напрямку. Отже, це місія вартового, який у мить загрози (а краще б раніше!) б’є на сполох у дзвін. Місія ця особливо, життєво необхідна нині — бо якраз про теперішній момент історії України, здається, написав Іван Франко:
Супокій — святеє діло
В супокійнії часи,
Та якщо під час двобою
Кличеш ти до супокою —
Зрадник або трус єси!
Круглий стіл «18 років незалежності України: здобутки та втрати», який було скликано за ініціативи секції суспільних наук НАН України, Міжнародної асоціації україністів, Конгресу української інтелігенції (засідання відбувалися в актовому залі Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України), ставив за мету розглянути справжню, неприкрашену ситуацію, що реально існує в нашій державі, в нашому суспільстві напередодні відзначення 18-ї річниці української незалежності. Тобто тверезо, без прикрас, розглянути цілий комплекс проблем, що існують у взаємовідносинах влади та інтелігенції, інтелігенції та цілого суспільства (і роль інтелігенції у визначенні стратегічних підходів до розвитку суспільства взагалі), у реакції на такий жорсткий та суворий виклик Україні, як виступ російського президента Медведєва, у пошуках адекватних шляхів реалізації європейського вибору України, у визначенні української національної ідеї, консолідації суспільства на державницьких засадах. Слід визнати, що розмова видалася гранично відвертою, без дипломатичного згладжування гострих кутів (та й імена учасників говорять самі за себе: Микола Жулинський, Іван Драч, Юрій Щербак, Оксана Пахльовська, Валерій Геєць, Елла Лібанова, Степан Хмара — це справжня, не «майнова», не самопроголошена, а інтелектуальна та духовна еліта країни). Вельми жорстко й доречно в ході дискусії пролунали слова «відкат», «загроза» та «спротив». Щоправда, менше було конкретних відповідей на запитання «Що ж робити?», на відміну від запитання «У чому ж небезпека?».
Тон розмові задав виступ директора Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України академіка Ганни Скрипник. «Жодній країні світу, — підкреслила промовець, — не вдалося вийти з кризи без наявності єдиної консолідуючої державницької ідеології, яка б робила належний акцент на таких абсолютно необхідних речах, як недоторканність кордонів, державна єдність України, приборкання сепаратизму — чи то в Закарпатті, чи то в Криму, чи будь-де. У зв’язку із цим, — вела далі Ганна Аркадіївна, — може, нам варто запитати себе: а чи є аж такою ідеальною, такою недоторканною 15-та стаття Конституції, котра проголошує, що жодна ідеологія в Україні не може бути визнана як державна? Тим більше, що сама держава зараз гостро потребує захисту, як, може, ніколи досі: замість реальних змін бачимо безкінечну боротьбу за перерозподіл ресурсів, чергові чвари олігархів — і так вже 18 років! А тим часом на тлі зубожіння більшості населення, на тлі відсутності державного чинника у врегулюванні соціальних проблем створюються передумови для можливої катастрофи, назріває соціальний вибух. Як етнолог, можу сказати, — зазначила академік, — що українці — надзвичайно терплячий народ, але якщо, зрештою, все ж довести його до краю, то наслідки можуть бути непередбачувані. Наша трагедія, по суті, полягає в тому, що нами керують люди, яким Україна абсолютно байдужа, потрібна лише для власної наживи», — резюмувала Ганна Скрипник і закликала всіх учасників дискусії до конструктивної розмови: не плакатися, а подивитися на проблеми в раціональному зрізі.
На думку академіка, секретаря відділення літератури, мови та мистецтвознавства НАН України Миколи Жулинського, головним завданням нашої гуманітарної інтелігенції була і залишається комплексна розробка проблем модернізації українського суспільства. «Проблема лише в тому, що наш голос майже ніколи не долинає до можновладців», — зізнався Микола Григорович і навів декілька прикладів. Так, ще 1995 року у зверненні до тодішнього президента Леоніда Кучми провідні українські суспільствознавці та експерти писали, зокрема, таке: «Нам потрібний цілісний суспільний організм — український народ». Якою була реакція? Без коментарів... А ще цікаво (з поправками, що їх вносить час!) навести таке висловлювання Віктора Ющенка за 2003 рік: «Проблема нинішньої української псевдоеліти в тому, що ментально вона належить до радянської епохи та сповідує її цінності». «Я не великий оптиміст щодо того, що нас послухають, — сказав академік Жулинський, — але наш голос повинен пролунати. Час — справді грізний та небезпечний: в суспільному повітрі вже ясно чути запах диктатури, національно орієнтовані діячі, по суті, сьогодні усунуті від політичної, громадської діяльності, а для політиків-можновладців важливо лише одне: який саме клан виборе доступ до національного ресурсу! Ми повинні, — підсумував Микола Григорович, — дорожити своєю державністю, адже ще великий Гегель писав, що держава є дух народу, і обѓрунтував сенс державності як власне культурної цілісності».
Віце-президент НАН України академік Валерій Геєць теж зробив наголос на тому, що держава являє собою й уособлює феномен культури. «Але, — розвивав цю думку промовець, — і політичної культури теж (а, схоже, передовсім). Ми хочемо, щоб була інша влада, проте, якщо ми справжні демократи, цього можна досягти єдиним шляхом — лише через вибори. Отже, на порядку денному — політична освіта народу; давайте готуватися, — закликав Валерій Михайлович, — до серйозних, довготривалих процесів піднесення політичної свідомості українців. Це — питання питань, але це справа багатьох років. Треба ще мати на увазі, — зауважив академік Геєць, — що суспільство України розділене й розірване певними системами, кожна з яких вже сформована, і сформована не сьогодні. Отут, власне, криється гостра загроза, яку необхідно долати».
Професор Римського університету «Ла Сапієнца», філолог, публіцист і культуролог, постійний автор і друг «Дня» Оксана Пахльовська пошкодувала, що в дискусії ще жодного разу не пролунало слово «Європа» (окрім виступу знаного економіста, колишнього народного депутата СРСР Володимира Черняка, який піддав гострій критиці «хибну політику» західноєвропейських урядів щодо України). «Ми ведемо розмову таким чином, — зауважила пані Оксана, — ніби перебуваємо в замкненій культурі, а за межею цією культури — тільки російський горизонт. Звернення Дмитра Медведєва від 11 серпня свідчить, що перед нами постає велетенський цивілізаційний, трагічний виклик: Росія вустами свого президента справді оголосила Україні війну, але не так власне Україні, як останньому демократичному плацдарму на пострадянських теренах. Росія божеволіє, — зазначила Оксана Пахльовська, — вона відчуває фантомні болі всіх своїх «втрачених» просторів. Що ж до України, — вела далі ораторка, — точніше, її інтелігенції, то вона не має чітко оформленої європейської ідентичності, її критерії в нас взагалі розмиті, й це дуже небезпечно. А тим часом є всі підстави стверджувати: європейська ідея є тотожною українській національній ідеї! В Європі, — підкреслила пані Оксана, — щоб нас зрозуміли, треба створювати потужне проукраїнське дипломатичне лобі (так робить і Росія, й решта країн). Ми обов’язково маємо здійснити це. І ще — тверезо розуміти, зо зараз існує не одна, а дві України: одна —«євразійська», плебеїзована і агресивна. І друга — європейська. Реальність саме така».
Письменник, дипломат, громадсько-політичний діяч, постійний автор нашої газети Юрій Щербак заявив, що після оприлюднення заяви Дмитра Медведєва ми повинні зрозуміти: нам оголосили війну, війну політичну, інформаційну, дипломатичну. Причому ті люди, які її оголосили, мають стратегічний план, у нас же натомість — занадто багато балаканини. Юрій Щербак запропонував провести восени конгрес на захист української державності, залучивши до його роботи кращих представників гуманітарної, технічної та управлінської інтелігенції, провідних експертів. «Хтось, може, думає, що часу ще достатньо, — зауважив Юрій Миколайович, — але це — ілюзія; вже друкуються карти, де зображено, який регіон України незабаром перебуватиме під яким саме впливом (чужим, звісно!), загрозливих масштабів набувають процеси дезінтеграції та втрати керованості державою». Юрій Щербак запропонував зробити підсумковий документ круглого столу (назвавши його зверненням, а не заявою) жорсткішим та більш стислим, чітко вказавши, «з якими саме вимогами ми звертаємося до влади».
То був справді дуже тривожний форум. Як констатувало багато промовців, в Україні останнім часом явно відбувається «відкат», спостерігаються відступ демократичних та національних сил на всіх напрямах — політичному, культурному, інформаційному, соціально-економічному... Попри дуже змістовні виступи, що пролунали, єдиного «консолідованого» шляху виходу з цієї ситуації поки не знайдено (окрім закликів до консолідації, ще було озвучено слово «спротив»). Можливо, почати варто з усвідомлення абсолютної необхідності (вже перезрілості) універсальних, системних змін всеохоплюючого масштабу, а не косметичного міні-ремонту, який у нас лукаво йменується «реформами»?
