Ідею єдиного економічного простору чотирьох країн — України, Росії, Білорусі та Казахстану — досить насторожено сприйняли на Заході. В Україні також багато експертів мають сумніви в тому, що цю ідею можна реалізувати. Представники української сторони неодноразово заявляли про те, що в ідеї ЄЕП головне для Києва — вільна торгівля. А ось вона якраз і невигідна нашому головному торговому партнеру в СНД — Росії. Поки що в рамках четвірки триває експертна робота, і підстав вважати, що сторони істотно просунулися в реалізації ідеї єдиного економічного простору, немає. Нижче ми пропонуємо погляд західного експерта на проблему вільної торгівлі у СНД.
Відтоді, як розпався Радянський Союз, незалежні держави, що виникли після розпаду, намагаються розібратися у своїх торгових відносинах. Але товарообмін між країнами продовжує скорочуватися більше, ніж потрібно. Що їм справді необхідно — то це вільна торгівля.
Дванадцять членів Співдружності Незалежних Держав уклали Угоду про вільну торгову зону у 1994 р., але вона не працює. Щоразу, коли одна сторона успішно експортує товар іншій, та, яка імпортує, незабаром запроваджує квоти або заборонні тарифи, перешкоджаючи економічному розвитку.
Рішення — це механізм для вирішення конфлікту. У Світовій Організації Торгівлі (СОТ) є добре функціонуючий арбітражний суд із загальноприйнятими штрафами, які можна було б використовувати. Але тільки чотири країни СНД (Киргизстан, Грузія, Молдова та Вірменія) вступили до СОТ. Країнам СНД з найбільшими за обсягами економіками — Росії, Україні та Казахстану — варто поквапитися і також вступити до організації. На жаль, замість того, щоб застосувати випробувані та перевірені механізми, різні країни СНД винаходять найскладніші схеми, наприклад, Митний союз п’яти держав, який минулого року перейменували на Євро-Азійське Економічне Співтовариство — коли його невдача стала очевидною.
Останнім винаходом є нещодавня декларація, прийнята президентами Росії, Білорусi, Казахстану та України, про початок переговорів щодо формування «Єдиного Економічного Простору». У цьому туманному терміну містяться три ідеї: митний союз, координація вступу до СОТ і валютний союз. Жодна з них не принесе користі жодному учасникові.
Митний союз у рамках СНД вже зазнав невдачі, і знову зазнає невдачі в майбутньому. Жоден учасник не узгоджував свої митні збори з іншими. Росія щиро відмовляється прийняти економічний суверенітет інших держав СНД, і, натомість, хоче нав’язати свою власну митну політику, яку інші не приймають. Тепер чотири президенти пропонують створити незалежну наднаціональну комісію з торгівлі та тарифів для того, щоб розробити спільну митну політику. Але поки що немає жодної причини вважати, що вона буде ефективнішою.
Простіше кажучи, чотири країни мають різні інтереси у зовнішній торгівлі. Країна, яка не виробляє товар, не зацікавлена в його захисті, в той час як країни-виробники товару, мають протекціоністські інтереси. Наприклад, російська автомобільна й авіаційна промисловість наполягає на запровадженні високих тарифів на імпорт, в той час як Казахстан не виробляє ані автомобілів, ані літаків. Високі тарифи Росії на імпорт автомобілів обклали б казахів невиправданим податком з продажу.
Координація вступу до СОТ є гарною ідеєю, але фактично вона відкладе членство на кілька років у той час, коли швидкість є життєво важливою. Росії з її великою та складною торгівлею набагато важче вступити до СОТ, ніж Україні та Казахстану. Росія повинна укласти двосторонні протоколи не менше, ніж із 67-ма країнами, порівняно з 22-ма — для України. Будь-яка координація, здійснювана через митний союз, знову відкрила б завершені переговори. Насправді, ідея координації вступу до СОТ означає, що Україна анулює 11 двосторонніх протоколів для вступу до СОТ, які вона вже підписала.
Водночас доти, поки Росія, Україна та Казахстан не вступлять до СОТ, становище торгівлі всередині СНД не покращиться. Якби вони припинили «співробітництво» і почали змагатися в тому, хто першим вступить до СОТ, усі три країни могли б стати членами організації протягом року.
Найгіршою ідеєю є створення валютного союзу. Всі дванадцять країн СНД були членами рубльового валютного союзу в 1992 й 1993 рр. Це було справжнім лихом, що завершилося гіперінфляцією. Фундаментальна проблема полягала в тому, що у кожній країні був центральний банк, який видавав кредити в рублях, бо жодна країна не була готова до того, щоб прийняти російський контроль над своєю грошовою політикою.
Навіщо повторювати цю катастрофу? Жодна з попередніх політичних умов не змінилася. Жодна країна СНД не прийме російську монополію на емісію спільної валюти, а без центральної монополії на емісію грошових коштів валютний союз не може працювати.
Навіть якби технічно валютний союз міг працювати, в цьому майже немає жодного економічного сенсу з кількох причин.
По-перше, валюту слід прив’язувати тільки до валюти з істотною історією стабільності, в той час, як у СНД спостерігалася найбільша у світі нестабільність валюти за останнє десятиріччя.
По-друге, валюту слід прив’язувати тільки до валюти, яка переважає в її зовнішній торгівлі. Частка Росії становить тільки чверть товарообігу України в її зовнішній торгівлі.
По-третє, валютний союз потрібно створювати у великій диференційованій економіці з істотною фінансовою глибиною. Але економіка країн СНД не є великою за своїм розміром, і в багатьох країнах вона не відрізняється різноманітністю.
По-четверте, у членів валютного союзу мають бути схожі економічні структури або, принаймні, ділові цикли, які рухаються паралельно одне одному. З огляду на залежність Росії від експорту нафти та природного газу і статус України як головного імпортера енергії у СНД, ділові цикли цих двох країн швидше розходяться, ніж збігаються. Водночас, якби Росії була б потрібна девальвація при падінні цін на нафту, Україна могла б розглядати можливість ревальвації.
Отже, жодна з базових передумов для створення валютного союзу не знаходиться на своєму місці, і єдиним обгрунтуванням валютного союзу, схоже, є ностальгія за радянською імперією.
За останні три роки Росія, Казахстан та Україна досягли успіхів у галузі економіки, в Росії та в Україні середній рівень економічного зростання підвищується на 6% на рік, а в Казахстані — майже на 11%. Здорові міркування про ринкову економіку керують внутрішньою економічною політикою цих держав. Навряд чи якась із цих країн може дозволити собі займатися економічним безглуздям у своїй зовнішньоторговельній політиці.
Андерс ОСЛУНД — старший співробітник Фонду Карнегі, в минулому — економічний радник, консультував уряди Польщі, Росії та України.
