Сьогодні в Російській Федерації святкують День Росії, який до 2002 року називався Днем незалежності Росії. Зазвичай чергова дата є своєрідним приводом для підбиття підсумків і складання прогнозів на майбутнє. Причому як для самої Росії, так і для її сусідів. Як відомо, останнім часом між Києвом і Москвою складаються непрості відносини. Більше того, Україна стала третім ворогом Росії після США та Грузії.
Чим викликане таке погіршення відносин між двома братськими народами, і якою може бути подальша динаміка та перспектива розвитку українсько-російських відносин?
Чи вдасться Україні, яка проголосила курс на євроатлантичну інтеграцію, вибудувати нормальні відносини з Росією, що виступає проти вступу нашої країни до НАТО?
Про це діляться своїми думками з читачами «Дня» українські експерти та політики.
Віктор НЕБОЖЕНКО, політолог:
— Як не дивно, Росія намагається повторити українську схему: конфліктуючі Президент і прем’єр по черзі намагаються зіграти поганого або хорошого слідчого відносно Росії. І Росія теж намагається зробити такі речі — Путін досить жорстко діятиме відносно економічної співпраці Росії та України, а Медведєв намагатиметься грати таку «європейську» роль, яка не передбачає прямих загроз. Подивимося, що з цього вийде. Поки я вважаю, що якихось загроз нашим відносинам немає. Перспективи також незрозумілі. Однак я не вважаю, що наші відносини якісь особливі, і ми маємо жорсткіше ставитися до Росії або якось загравати. Я не вважаю, що відбувається щось драматичне, і не бачу в цьому особливої проблеми.
А що стосується останніх заяв щодо цін на газ, Севастополя тощо, то це все ж частина якоїсь внутрішньополітичної гри у Росії. Негативне ставлення до України російської еліти — це один зі способів консолідації власної російської еліти. Ось і все. Це буде ще кілька років. Завжди з’являтимуться «великі й маленькі жиріновські», які робитимуть кар’єру на конфлікті з Україною.
Що стосується внутрішньої ситуації в Росії, то кожна країна вибирає свій шлях розвитку. В Росії є два варіанти: або перетворитися на другорозрядну імперію, або стати другорозрядною республікою. Їй друге менше підходить, бо Росія — багатонаціональна держава, де дуже сильні якщо не сепаратистські, то феодальні тенденції. А наскільки можливе існування імперії у XXI столітті, то тут політологи відповіді не дають.
Чи правильно ми вибудовуємо свої відносини з Росією? Слід визнати, що ми не маємо єдиного суб’єкта політичної волі. Внутрішні конфлікти в Україні між Президентом і прем’єром негайно відбиваються на наших відносинах із Кремлем. Інша річ, що Захід тихенько вибудовуючи відносини з Україною, змушує повертатися в бік Європи. А це, звісно, дратує Росію. Як би зневажливо не ставилися в Москві до України, вони хочуть дружити саме з Україною. А про інші республіки колишнього Союзу вже практично забули. Ось такі у нас відносини: від любові до ненависті.
Леонід КРАВЧУК, перший президент України:
— Я завжди відчував, як росіяни і на рівні влади, і на побутовому рівні десь у душі не хотіли, не хочуть і навряд чи коли-небудь захочуть відпустити Україну «у вільне плавання», щоб Україна приймала стратегічно вигідні для себе рішення. Не хочуть і не хотіли. Це я відчував раніше і відчуваю зараз.
Імперські настрої в Росії завжди були, вони нікуди не ділися. Колись президент Єльцин казав Кучмі: «Коли ви були прем’єром, ви були поступливішим». Він так йому сказав, коли Леонід Данилович почав йому пояснювати, що Україна — це держава. Коли Україна погоджується на ті кроки, які вигідні Росії, тоді в російських ЗМІ ставляться до України доброзичливо. Проте імперське начало у них ніколи не зникало. Будучи президентом, я читав стратегічний документ, підписаний Борисом Єльциним, і там було чорним по білому написано, що Україна має постійно перебувати у сфері впливу російської політики. Це їхня основа основ.
І Кучма, і особливо Ющенко гадали, що якщо робитимемо якісь різкі кроки, то дуже швидко звільнимося від російського впливу. Нічого не вийде. З Росією треба діяти розумно і зважено. Потрібно все прораховувати. Наприклад, якщо сьогодні ми не маємо альтернативної заміни російському газу (підкреслюю — сьогодні), то не можна вискакувати з якимись пропозиціями, які обертаються проти нас. Не можна цього робити. Ні, Україна виступає з якимись своїми ініціативами, намагаючись довести, що якщо ми піднімемо ціну на транзит, то ми чимось Росію «збентежимо». А Росія знає, що якщо ми піднімемо транзит, то проти нас виступить Європа... З Росією не можна не рахуватися. Сьогодні іншого варіанту немає.
Ось якщо ми станемо частиною Європи, орієнтуватимемося на західні цінності, не втрачаючи свого коріння, своїх особливостей, свого історичного минулого, тоді відносини з Росією, знання російської мови й російської культури буде просто корисним для нашого розвитку. Ми будемо більш конкурентоспроможними — знатимемо не лише англійську мову, але й російську мову.
Валерій ЧАЛИЙ, заступник генерального директора Центру ім. Разумкова:
— Я вважаю Росію пріоритетним зовнішньополітичним напрямком для України, бо дивлюся на російсько-українські відносини як такі, від яких залежить не тільки майбутнє обох країн, але й безпека всього регіону. А перспективи взаємовідносин були, є і будуть непростими. Але я переконаний, що і тепер, і в майбутньому знайдеться конструктивне рішення. Проблема тільки в часі. Надто довго ми будуємо алгоритм, модель відносин чіткого усвідомлення незалежності обох країн, економічних інтересів, співпраці та розуміння позицій партнерів, особливо там, де ми є прямими конкурентами. Період наступних років буде непростим для стосунків. У Росії та Україні триває трансформаційний процес. Не закінчилося формування політичної нації в Україні й фактично не завершилися ці процеси в Росії. Власне, сьогодні ці стосунки залежать від внутрішніх процесів, які відбуваються в обох країнах. Крім того, вони носять пострадянське забарвлення. З боку Росії частими є пропозиції повернутися до моделі підпорядкування України, з України звучать інші думки — що взаємодія з Росією може зашкодити українським інтересам. І перша, і друга думка є хибними, нереалістичними. Крім того, слід відзначити, що найближчим часом буде непросто зберегти традиційні дружні стосунки між людьми двох країн. На жаль, політичні впливи, насамперед в Росії, сприяють негативному ставленню до України. В Україні поки що Росія розглядається як дружня країна, але підтримувати цей імідж стає дедалі важче. Можливо, у наступні кілька років ми вийдемо на нову модель стосунків, щоб вся ілюзорність повернення під вплив Росії була очевидною. Поки незрозуміло, як це буде відбуватись, чи шляхом консолідації всіх політичних і бізнесових еліт, чи через пошук дійсно нової моделі. На мою думку, головні ключі рішення зараз знаходяться у самій Україні.
У стосунках з Росією є символічна дата — 2017 рік, пов’язаний із закінченням перебування в Україні Чорноморського флоту РФ та з певними орієнтирами України стосовно політичної інтеграції. Я думаю, що до 2017— 2020 років триватиме перехідний період. Звичайно, що в разі вступу України до однієї з європейських структур, відбудуться відчутні переформатування. У нас сьогодні діють короткочасні програми: дорожня карта, розрахована на дворічний період, також короткі за часом договори про постачання енергоносіїв. Базова угода, я думаю, залишиться незмінною. А розширення відносин може відбуватися за ініціативою України. Ці стосунки мають бути переведені у площину економічної взаємодії, забезпечення прав громадян обох країн, в першу чергу, соціальних.
Ігор МАРКОВ, політолог, м. Львів:
— З одного боку, ми маємо політичну невизначеність у середині українського суспільства, маємо фактично руйнування державної влади і маємо політичний хаос у середині країни. Як відомо, що позиція держави на зовнішній арені, зовнішній політиці й можливості реалізувати свої національні інтереси цією державою цілком відповідають тому, наскільки держава є сильною зсередини, наскільки є інтегрованим її суспільство. У зв’язку з політичним хаосом сьогодні в Україні, ця сторона є вкрай несприятливою. З іншого боку, Росія не позбулася ні своїх імперських амбіцій, ані свого прагнення претендувати на вплив на всю територію простору, де був колись Радянський союз. У всіх своїх документах, й у виступах державних діячів зазначається, що євразійський простір є пріоритетною сферою впливу Російської федерації. У яких формах відбувається реалізація цього впливу, починаючи від виступів російських політиків на різних самітах і форумах, заяв російської державної думи з одного боку, з іншого — те саме можна говорити і про дії Російської держави.
Отже, таким чином, у цих вкрай несприятливих умовах, ми з одного боку маємо політичну невизначеність і, можна сказати, різке послаблення державної влади останнім часом в Україні, з іншого — ріст російських імперських претензій, ясно, що українсько- російські стосунки в таких умовах приречені на погіршення. Бо наче українська влада домагається виведення російського чорноморського флоту, хоче поставити російсько- українські стосунки бодай формально на рівень паритетності, але натомість має місце слабкість самої української влади, її позиції, відсутність будь-яких реформ у самому українському суспільстві і внутрішня дезінтеграція держави, це фактично провокує Росію на те, щоби здійснювати кроки, які усупереч прагненню української влади і політичних очільників, навпаки, ведуть до поглиблення залежності України від Росії. І можна сказати, що вимога виведення російського чорноморського флоту і реакція на це Росії, є фактично такою провокацією. Росія воліє політично, публічно задекларувати свої прагнення мати реальний домінуючий вплив на євразійському просторі. Думаю, що в подальшому, зокрема у зовнішньополітичних відносинах Росії з ЄС і з США це буде далі все більше і більше проявлятися.
При теперішніх відносинах можна сказати, що і питання флоту найближчим часом з російського боку вирішуватися не буде. Все залежатиме від того, в якому стані буде українська влада, наскільки вона буде інтегрованою і буде спроможною реалізовувати українські національні інтереси. Якщо ж цього не буде, і буде продовжуватися стан політичного хаосу, відповідно форми, в яких російський чорноморський флот буде зберігатися в подальшому на Україні, будуть знайдені. Чи це буде у вигляді якогось договору, який пролонгує це з відповідним урядом, який буде відповідно лояльний до Росії, чи це будуть знайдені інші форми...
Те, що Росія хоче вийти з Договору про дружбу, співпрацю та партнерство з Україною, можна розцінювати винятково як елемент провокації. У відповідь на українські вимоги, зокрема про виведення флоту, Росія посилює свої провокації і таким чином створюють плацдарм для посилення російського впливу. Думаю, що Росії сьогодні не вигідно в односторонньому порядку виходити з цього договору. Справа в тому, що російсько-український Великий договір є в певному сенсі правовою підставою, при якій може бути пролонговане перебування російського чорноморського флоту на нашій території. Тобто послаблення контролю української влади над територією нашої держави, послаблення українського суверенітету, адекватним результатом є посилення дій на нашій території з використанням українських сил, чи, тих які розміщенні тут — соціальних, політичних для посилення російського контролю і для того, щоб домогтися посилення завдань, які Росія ставить — однозначного геополітичного домінування на цій території».
Володимир ПРИТУЛА, керівник громадського комітету з моніторингу свободи преси в Криму:
— Слід уже й Україні, й Росії бути солідними партнерами в міжнародних відносинах, такими, що поважають себе і своїх сусідів. Це стосується в першу чергу перебування ЧФ на території України. Звичайно, слід поважати закони та Конституцію своєї держави, які однозначно зазначають, що іноземних військових формувань на території України не може бути. А тому про це треба і ЗМІ, й політикуму говорити гучно і грамотно — не може бути й мови про порушення власних законів, тобто про залишення ЧФ на території України. Тому політикум як України, так і Росії вже повинен цю проблему обговорювати з урахуванням всіх обставин, всієї складності. Адже Чорноморський Флот не може бути виведений так, як це робилося з військовими частинами в 90-х роках, коли командири все кидали напризволяще, виводили людей і техніку, а практично вся матеріальна частина руйнувалася, щоб «не дісталася ворогу», тобто українцям. Флот має бути виведений без шкоди як для Росії, так і для Севастополя, і вся його інфраструктура має бути цивілізовано передана місцевій владі, всі економічні втрати мають бути своєчасно заміщені іншими формами економічної діяльності, і слід сказати відверто — тільки після цього Севастополь зможе розвиватись як нормальне цивілізоване місто.
З іншого боку, мають цілеспрямовано діяти наші дипломати, однак ця діяльність не повинна бути публічною, бо саме за дипломатичними столами будуть вирішуватись питання військових таємниць, національної безпеки Росії та України, а тому дипломатична діяльність має бути чисто технологічна.
Слід відмовитись від вказівок Росії про те, куди саме їй слід виводити флот. ЧФ не обов’язково може бути виведений у Новоросійськ. Його кораблі можуть бути перебазовані туди, куди захоче Росія, в тому числі — на російську військову базу в Сирії, що було б прекрасним політичним виходом для російських патріотів. Адже в такому разі це мало вигляд не відступу Росії додому, чого вони так не хочуть, а мало б значення як наступ Росії далі на захід, створення Росією свого форпосту в Середземномор’ї на рівні з 6-м флотом США, що досить гарно б тішило російське самолюбство. А для нас важливо було б те, що Севастополь був би врятований для нормального курортного та промислового розвитку, що принесе севастопольцям значно більше і цивільних, і побутових, і культурних, і економічних вигод, ніж військово-морська база.
В’ячеслав ДЕХТІЄВСЬКИЙ, заступник голови Житомирської райдержадміністрації:
— А щодо погіршення стосунків між Росією і Україною, то зрозуміло — Росія не може змиритися з існуванням незалежної України. В 1991 році була хвороблива реакція на проголошення нашої державності, у 2004 році — на обрання Президентом Віктора Ющенка. Громадська думка в Росії вочевидь налаштована проти України. В характері росіян є риса — жалувати, і, умовно кажучи, дозволяти бути «блазнями» слабким і переможеним, й абсолютно не сприймати, напружуватись, коли вони бачать непокору або сильного суперника. Чому в них сьогодні таке, я б не сказав, що зовсім поблажливе, але умиротворене ставлення до Німеччини. Тому що вони переконали себе, що вони сильніші, бо колись перемогли її, а якщо буде треба, ще раз переможуть. А щодо України, то мало хто звертає увагу, що сьогодні наша країна вибиває фундаментальну основу з підмурку існування Росії, а саме історію Київської держави, яку вони назвали Київська Русь. Це є основне питання. Бо як пояснювати сьогодні російському народові, «откуда есть, пошла земля русская». Треба або починати з перших московських царів, або з Новгорода, і виводити своє коріння від варягів, що зараз теж простежується. Тому що виявляється, що Київ — то чуже. І їхні філософи це прекрасно розуміють, як розуміють те, що звідси виходить небезпека. Заявив же відомий російський «діяч» Дугін, що незалежність України є загрозою безпеці Росії, і що цю загрозу слід ліквідувати. Зараз ці ідеї втілюються в політиці Росії. І головна проблема не в тому, що ми беремо газ у цієї країни або через неї транзитуємо його. В Росії вимальована певна схема російської історії, яка тягнеться у глибини віків і втягує в себе історію Давньої Візантії, Константинополю, тобто Царграду, і далі перетворюється в історію Росії. Тобто є коріння, яке зараз продовжується. А тут з’являється якесь «незрозуміле» державне утворення Україна, яке претендує на цей корінь. Інших факторів погіршення стосунків Росії з нашою країною багато, але то головний. Тобто у росіян простежується небажання визнати існування хоча б слабкого, але конкурента, який не хоче їм підкоритися, сприйняти їхні правила гри. У моїх знайомих, які колись жили в Україні, але давно переїхали до Росії, до Москви, чітко виявляються стереотипи російського імперського мислення стосовно нашої країни.
Сьогодні ми бачимо, що в Росії перемогли «почвенники», а «западники» вигнані — згадаймо Чубайса, Касьянова. Немає багатьох інших, які були знищені. Так звана течія «западников» фактично припинила своє політичне існування, хоча зараз накопичує свої ресурси. Нині в Росії безроздільно панують «почвенники», які під себе вибудовують політичну систему. Їхні уявлення такі: Росія є центром Всесвіту, росіяни — богообраний народ, світ має бути зобов’язаний подвигам Росії. З одного боку самоізоляція, з іншого — спроба бути одним із стовпів світу. Якщо б Україна поводила себе як Білорусь, то з боку Росії до нашої країни було б поблажливе ставлення як до «блазня».
Павло ПАНЧЕНКО, доцент кафедри історії й українознавства Дніпропетровського державного хіміко-технологічного університету:
— На жаль, останніми роками в нас багато чого робиться для того, щоб сформувати образ ворога в особі Росії, яким можна було б лякати громадян України. Плоди цієї пропаганди вже відчуваються серед підростаючого покоління. Але це помилковий курс, оскільки перспективними для майбутнього нашої країни можуть бути лише добросусідські відносини. Будувати такі відносини слід з урахуванням інтересів не лише своїх, але й тієї країни, з якою товаришуєш. Подобається це комусь чи ні, але Росія нарощує свій потенціал. Цю обставину ми повинні використати собі на користь, а не на шкоду.
