Навряд чи слід коментувати увагу, яка прикута до цьогорічного Послання Президента до парламенту. Вона є цілком природною, адже йдеться про фундаментальне дослідження, в якому визначаються найгостріші проблеми внутрішнього і зовнішнього становища нашої держави та відповідні перспективи. Треба враховувати й особливий статус цього документа. Послання — це конституційний документ, атрибут президентської влади, в якому офіційно оприлюднюється позиція глави держави з найактуальніших питань суспільного розвитку.
Потрібно наголосити й на тому, що вказаний документ виконує не лише інформаційну, а й певною мірою — нормативну функцію. На основі Послання уряд, органи місцевої влади опрацьовують заходи з реалізації його основних положень, нормативні документи, у т.ч. законодавчі акти. Надзвичайно важливим є й науковий аспект Послання. Адже йдеться про концентрований виклад наукової аналітики, яка поєднує в собі не лише унікальний фактологічний матеріал, а й надзвичайно широку статистичну базу.
ЗАГАЛЬНІ ОЦІНКИ
Напевне не всі читачі знають, що існує річний цикл опрацювання тексту Послання, до підготовки якого залучають незалежних експертів — провідних учених різних галузей, яких об’єднують у тематичні групи. Нинішній текст Послання (а це — 472 стор.) готували десять аналітичних груп. Це — 108 науковців. Їх робота не анонімна. Це дуже важливо. Прізвища всіх, без винятку, осіб, які приймали участь у підготовці Послання подаються в тексті цього документа. Публічність підготовки відповідного документа забезпечується й іншим — протягом року з відповідної тематики проводяться «круглі столи», конференції, наукові дискусії. Базовою науковою установою, яка координує всю роботу по підготовці Послання, є Національний інститут стратегічних досліджень. Доречно буде зазначити, що інститут підпорядкований безпосередньо главі держави.
І ще про одне — про пряму участь Президента України в опрацюванні відповідного документа. Вона багатоаспектна. Щороку Президент своїм розпорядженням визначає тематику Послання та склад робочих груп, постійно спілкується з їх учасниками, проводить відповідні наради, у т.ч. й за участю урядовців, приймає участь в окремих публічних заходах, які пов’язані з опрацюванням цього документа. В кінцевому підсумку базові позиції Послання, його ключові ідеї відпрацьовуються безпосередньо за участю глави держави. У результаті опрацьований за участю широкого наукового загалу текст (проект) Послання набуває статусу офіційного Послання Президента.
Важливо підкреслити й те, що практика офіційного звернення з Посланням глави держави до парламенту, яка широко використовується в інших державах, була започаткована Президентом України Леонідом Кучмою. Відповідна схема була запозичена з Послання президента США. У 1994 році було перше звернення Президента до Верховної Ради, в якому глава держави презентував парламентаріям і суспільству загалом свій знаменитий документ «Шляхом радикальних економічних реформ» (жовтень 1994 р.), в якому обгрунтовувалася стратегія України щодо подолання економічної кризи та логіка поглиблення трансформаційних реформ. До особливо вагомих у цьому ж контексті документів, які відіграли винятково важливу роль у розвитку суспільства, можна віднести позачергове Послання Президента до парламенту з питань, що стосувалися подолання наслідків світової фінансової кризи (листопад 1998 р.), спеціальні послання, в яких обгрунтовувалися концептуальні засади бюджетної реформи, стратегії економічного та соціального розвитку України на 2000 — 2004 рр., євроінтеграційного курсу нашої держави — «Європейський вибір» та інші.
Ще одна принципова деталь, що характеризує зміст відповідного документа. Йдеться про тематичні доповіді з найгостріших проблем державної політики, які включаються в загальний текст Послання. Це наше ноу-хау. Цю практику започатковано в 2000 р. Серед найважливіших проблем тематичних доповідей Послання можна назвати проблеми бідності в Україні (2000 р.), енергозбереження (2000 р.), судової реформи (2000 р.), формування внутрішнього ринку (2001 р.), визначення науково-технічного потенціалу України та перспектив його розвитку (2001 р.), становлення середнього класу (2001 р.), формування ринку землі населених пунктів (2001 р.), демографічної ситуації (2002 р.), формування технічної політики в АПК (2002 р.) та інші. Чільне місце займає й міжнародна проблематика. Серед відповідної тематики доповідей можна відмітити проблеми, що стосуються відносин України та Євросоюзу (2000 р.), економічних відносин України і Російської Федерації (2001 р.), Україна — СОТ (2002 р.), євроатлантичної інтеграції України (2002 р.), адаптації чинного законодавства до законодавств ЄС (2002 р.) та інші.
Вже сам перелік указаних доповідей відображає проблеми, якими переймається Президент, до розв’язання яких він привертає увагу влади та суспільства.
Послання Президента нинішнього року має ідентичну з посланнями попередніх років структуру. Це два розділи, що присвячуються суспільно-політичному та соціально-економічному розвитку країни та сім тематичних доповідей, п’ять з яких стосуються актуальних проблем економічної політики, а також проблемам оборонної політики та аналізу ситуації, пов’язаної з розширенням ЄС. Особливо хочемо привернути увагу до унікальних за своїм змістом статистичних таблиць, які відображають практично всі аспекти суспільного розвитку в їх динаміці. Таблиці зазвичай опрацьовуються Держкомстатом України і мають статус офіційної державної статистики. Зацікавлений читач може ознайомитися з цим документом через систему Інтернет-сайту Президента України та Національного інституту стратегічних досліджень. Загалом текст Послання видано тиражем 4 тис. примірників. Його надіслано в усі владні структури, у т.ч. в регіони, а також у бібліотеки, учбові та наукові заклади.
Узагальнюючий підсумок відповідного документа представлений у офіційному Зверненні Президента України до Верховної Ради України у зв’язку з Посланням «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2003 році», яке розміщено на шпальтах Послання. У нашому аналізі ми поставили за мету торкнутися окремих аспектів економічної проблематики цього документа.
СТАБІЛЬНЕ ЗРОСТАННЯ
Концептуальні засади політики економічного зростання були обгрунтовані Президентом України у Посланні «Стратегія економічного та соціального розвитку України на 2000 — 2004 рр.» (березень 2000 р.). Доречним буде зазначити, що в цьому документі, який ліг в основу програми діяльності тодішнього уряду, було вперше обгрунтовано завдання поетапного виходу на щорічні темпи зростання у 6 — 7 %. Опозиційні сили все зробили, щоби спаплюжити відповідну перспективу, представити її як суто ілюзорну, таку, що не має під собою реального підгрунтя. З великим застереженням сприйняли зазначені прогнози й міжнародні експерти, зокрема фахівці МВФ та Світового банку, які визначили для нас максимально можливу позначку зростання у 3 — 3,5 відсотка, не вище.
Однак життя підтвердило позицію Президента. Як видно із таблиці 1, зростання ВВП у 2003 р. по відношенню до 1999 р. становило 32,9%, а за 2003 р. — 9,3%. Ще більш динамічно розвивається промисловість, обсяги виробництва якої зросли відповідно на 60,3 та 15,8 відсотків. Майже на 70% зріс український експорт. Це найбільше досягнення серед країн не лише СНД, а також Європи. У 2003 р. на 37,3% перевищено рівень промислового виробництва 1994 р. — найнижчої точки економічної кризи 90-х років.
Загалом, за темпами зростання всього комплексу економічних показників у 2000 — 2003 рр. Україна ввійшла до групи країн, які сьогодні лідирують у світі. За даними Світового банку, з 1985 до 1995 р. темпами 6 % і вище на рік зростала економіка лише у 7 країнах: Індонезії — 6 %, Чилі — 6,1 %, Ботсвані — 6,1 %, Сінгапурі — 6,2 %, Південній Кореї — 7,7 %, Китаї — 8,3 %, Таїланді — 8,4 %. Україна ж має за останні чотири роки 7,4 % середньорічних темпів зростання ВВП та 12,5 % відповідного зростання промисловості. Навіть за радянських часів такими темпами економіка не розвивалася. За останні 15 років перебування України у складі колишнього Союзу найвищі темпи економічного зростання було зафіксовано у 1976 — 1980 рр. Тоді вони у середньому за рік складали 3,4%, у 1981 — 1985 рр. — 3,3, у 1986 — 1990 рр. — 1,7%.
Відзначимо, що зазначені темпи економічного зростання майже вдвічі перевищують зростання економіки у відповідний період у країнах Центральної Європи, які раніше лідирували. За існуючими оцінками, у 2000 — 2003 рр. у цих країнах та країнах Балтії середньорічні темпи зростання ВВП склали близько 3,5%. Частково це ілюструють дані таблиці 2.
Про високу потужність потенціалу економічного зростання в Україні, який сформувався в останній період, свідчать і дані економічної динаміки поточного року. У січні-лютому ВВП зріс на 10,2%, а обсяги промислового виробництва — на 18,2%. Такі темпи виявилися неочікуваними для уряду, що зумовило необхідність корекції прогнозних оцінок: передбачається, що у поточному році зростання ВВП становитиме не 7%, як це прогнозувалося раніше, а 9,5%.
Виведення економіки України на траєкторію сталого зростання створило об’єктивні передумови, які дозволили не лише стабілізувати ситуацію у соціальній сфері, а й започаткувати позитивну динаміку практично у всіх її складових. Зазначу лише деякі найважливіші тенденції.
З нашої точки зору, головним у цьому стала реалізація визначеної раніше Президентом України політики випереджального зростання (порівняно із збільшенням ВВП) реальних доходів населення, і насамперед заробітної плати. Остання за 4 роки зросла у 1,6 раза, у тому числі у минулому — на 15,2%. Якщо у 2000 р. середньорічна заробітна плата складала 230 грн., то у 2003 р. — 462 грн., а на кінець лютого поточного року — понад 510 грн. За цей час питома вага тих, хто отримував заробітну плату у розмірі понад 500 грн., зросла з 9,1 до 29,8%. Водночас питома вага працівників, що отримують заробітну плату не вище 185 грн., зменшилася у 3,9 раза. Це позначилося на структурі ВВП. Якщо у 2000 р. частка оплати праці найманих працівників у ВВП становила 42,3%, то 2003 р. — 45,3%. Це дуже значущі зрушення. Всі попередні роки ми мали зворотну динаміку.
За ці роки практично стабілізувалися параметри, що характеризують рівень бідності населення. У 2003 році загальна чисельність безробітних зменшилася більш як на 10,4 відсотка. Намітилися позитивні тенденції також у пенсійному забезпеченні населення, хоча говорити про успіхи в цій сфері ще зарано. Покладаю надію на пенсійну реформу, що проводиться відповідно до законів, прийнятих минулого року.
Переконаний, що кожен незаангажований політик розуміє, що коли йдеться не про один-два, а з врахуванням цьогорічної динаміки — про майже 5 років, то такі результати не можна вважати випадковими.
Яка ж природа феномена зростання української економіки за останні роки? Чи можна вважати, що головним чинником зростання залишаються процеси суто відтворювального характеру, чи йдеться про утвердження інвестиційної моделі, яка спроможна забезпечити не лише стійкий (тривалий) ріст, а й у перспективі структурно-інноваційне оновлення економіки?
ВИТОКИ ЗРОСТАННЯ
Скажу відверто: я не прибічник перебільшення значимості досягнутих економічних зрушень. Ейфорія тут ні до чого. Економічна динаміка завжди має відносний характер, тому потрібно враховувати насамперед глибину економічної кризи та статистичну базу, яка передувала відповідним темпам зростання.
Потрібно мати на увазі й те, що на старті економічного зростання значною мірою спрацювали екстенсивні чинники: наслідки глибокої девальвації гривні у період світової фінансової кризи, незавантаженість власних виробничих потужностей, які спричинила економічна криза та інше.
Однак існують і фундаментальні (базові) чинники економічного зростання, які не можуть не враховуватися. Їх декілька. На перше місце потрібно поставити системні зрушення, які відбулися в українській економіці за роки реформ. Йдеться про забезпечення критичної маси ринкових перетворень, відчутний перелом у реформуванні відносин власності, реструктуризацію підприємств, підвищення їх конкурентоспроможності. Особливо значущою була грунтовна перебудова системи менеджменту. До керівництва більшості фірм та корпорацій прийшло нове покоління управлінців, здатних та готових працювати у відповідності з логікою ринку, працювати на прибуток. У цьому ж контексті позитивний ефект мала і обрана Президентом Л.Кучмою стратегія органічного поєднування елементів ринкового саморегулювання з активною диригентською політикою держави.
Хоча для остаточного вирішення всіх проблем реформування економіки нам потрібно ще дуже багато зробити, очевидним є те, що накопичені за роки реформ трансформаційні перетворення вже почали «працювати» на ефективність, давати відповідну віддачу.
Це підтверджують і дані статистики, зокрема швидке зростання продуктивності праці, насамперед у промисловості. За даними Держкомстату, відповідний індекс становив: у 1997 р. — 107,1%, 1998 р. — 103,9%, 1999 р. — 109,6%, 2000 р. — 113,2%, 2001 р. — 114,2% і 2002 р. — 107,0% і 2003 р. — 119,8%. Радянська система, для якої продуктивність праці була найголовнішим чинником перемоги нового суспільного ладу, не могла забезпечити аналогічні темпи зростання. Підраховано, що лише протягом 2000 — 2003 рр. середньорічний приріст продуктивності праці в промисловості України становив 16,7%. Це більше ніж в 5 разів перевищує темпи радянського періоду — 1985 — 1990 рр. Причому нинішній рівень продуктивності праці у промисловості майже на третину перевищує показник докризового 1990 р.
У зв’язку з цим навряд чи можна заперечувати очевидне — ми вже пройшли значний відрізок шляху системної модернізації української економіки, яка була започаткована ще на старті економічних реформ. Економічне зростання 2000 — 2003 рр. — це, з одного боку, природний результат цієї модернізації, з другого — стимул її поглиблення. То ж будь-які намагання обмежити цей процес суто відтворювальними характеристиками пов’язані з серйозними методологічними прорахунками.
Друга група чинників, які характеризують наявні передумови економічного зростання, пов’язана з ефективною реалізацією обгрунтованої ще в 1994 р. в Посланні Президента «Шляхом радикальних економічних реформ» пріоритетності політики макроекономічної стабілізації. Варто відмітити у цьому зв’язку всю гостроту критики відповідної позиції економічної стратегії Президента з боку лівої опозиції, щоб зрозуміти значимість зробленого. Тоді ситуація була надкритичною. Попередній рік — інфляція становила астрономічну величину — 10258%. Це був своєрідний світовий рекорд. Майже 40% бартеру. Дефіцит Зведеного бюджету держави — 8,9% ВВП. Механізм його покриття — пряма емісія НБУ. Виконання річних бюджетних призначень — всього 60%. Майже на нульовій позначці міжнародні валютні резерви і щорічно зростаючий дефіцит платіжного балансу. Плюс величезні борги Росії за енергоносії. Країна на межі офіційного проголошення своєї зовнішньої неплатоспроможності. Тоді навіть не уявлялося, що з такого провалля можна вибратися. Власне, з цього розпочиналося президентство Л.Кучми.
Нині макроекономічна стабільність, яка є основою формування сприятливого інвестиційного клімату, є однією з найміцніших серед країн з перехідною економікою. Це визнають і західні експерти. Йдеться про надійну стабільність національної грошової одиниці та про фактичну бездефіцитність (с1%) протягом останніх 4-х років державного бюджету. Конче важливим є відчутне зростання з 1,5 млрд. дол. у 2000 р. до 6,9 млрд. дол. на кінець 2003 р. золотовалютних резервів НБУ (нині їх сума перевищує 8,5 млрд.). Починаючи з 1999 р. маємо позитивне сальдо поточного рахунку платіжного балансу. У 2002 та 2003 рр. — це майже 3 млрд. дол. щороку (понад 6% ВВП). Економічні негаразди у країнах Центральної Європи пов’язуються насамперед перевищенням критичної межі дефіцитності платіжного балансу. У 2002 р. у Польщі, Чехії, Словаччині та Угорщині відповідний дефіцит складав 4,6 — 8,2% від ВВП. Уповільнення темпів економічного зростання в цих країнах в останні роки значною мірою пояснюється цим чинником.
Нарешті, третя базова передумова економічного зростання — формування сприятливого інвестиційного клімату і на цій основі — інвестиційної моделі економічного прогресу.
Представлені у Посланні Президента дані статистичного аналізу свідчать про утвердження нової якості зростання, пов’язаної з розширенням внутрішнього ринку і початком інтенсивного оновлення основних виробничих фондів, відчутним зростанням інвестиційного попиту. У 2003 р. доходи нефінансових корпорацій зростали з випередженням до динаміки ВВП, що зумовило відчутне зростання інвестицій в основний капітал, 62,8 % яких освоєно за рахунок власних коштів підприємств та організацій. З 22,3 у 2002 р. до 36,0% у 2003 р. зросла частка довгострокових кредитів комерційних банків. У цілому за рік приріст інвестицій в основний капітал становив 27,7%, у т.ч. в машини й обладнання — 32,9%.
У технологічній структурі інвестицій в основний капітал зростає частка витрат на придбання машин, обладнання, устаткування для новозбудованих об’єктів і для реконструкції та технічного переоснащення діючих підприємств. У 2003 р. питома вага цих витрат становила 56,0% від загального обсягу (у 1999 р. — 47,1%).
Останніми роками в Україні зберігається тенденція збільшення обсягу залучених прямих іноземних інвестицій. На 1 січня 2004 р. загальний обсяг залучених прямих іноземних інвестицій в Україну становив 6,7 млрд. дол. США. Приріст іноземного капіталу у 2003 р. склав 1185,7 млн. дол. (21,7%).
Зростання інвестиційного попиту зумовило випереджальні темпи виробництва продукції машинобудування. Нині ця базова галузь все більшою мірою перебирає на себе локомотивну функцію зростання української економіки. Зміцнюється її інноваційний потенціал. Це один з найважливіших чинників економічної динаміки останніх років. Звідси твердження скептиків про суто сировинну трансформацію української промисловості не мають жодних підстав. За чотири роки обсяги машинобудування — основної галузі української індустрії — подвоїлися. У 2003 р. вони зросли на 35,8%. На 39% минулого року зросли обсяги імпорту машин та обладнання. Це ще один доказ утвердження принципово нової, націленої на майбутнє, моделі інвестиційного зростання української економіки. Відповідна модель принципово відрізняється насамперед від російської, де локомотивом зростання витупають галузі паливно-енергетичного комплексу.
РИЗИКИ
Автора цієї публікації, як, переконаний, і суспільство загалом, цілком природно турбує питання: наскільки потужним є сформований в останні роки потенціал економічного зростання, якими є можливості пролонгації отриманих за чотирирічний період результатів на більш віддалену перспективу? Відповідь на це питання міститься в опрацьованому провідними вченими-економістами (за дорученням Президента) фундаментальному дослідженні «Стратегія економічного та соціального розвитку України на 2004 — 2005 роки», яке найближчим часом буде презентовано громадськості. Цінність цього документа, в розробці якого автору цієї статті довелося приймати участь, полягає насамперед у тому, що в ньому обгрунтовуються умови збереження максимально високих темпів зростання ВВП (6 — 7% у середньорічному вимірі) на середньострокову (до 2015 р.) перспективу. Звідси очевидним є і зміст основних ризиків, що можуть стати на заваді реалізації відповідних прагнень.
Не деталізуючи цю проблему, зазначу лише декілька базових застережень.
На перше місце слід поставити систему ризиків, пов’язаних з незавершеністю процесу формування повноцінного ринкового середовища, припущеними помилками та суперечностями здійснюваних реформ у попередній період. Некомплексність ринкових перетворень виявилася однією з основних причин винятково складної ситуації, що склалася минулого року в АПК та на продовольчому ринку. Негативні наслідки найжорстокішої за повоєнні роки посухи могли бути значно меншими, якби ми не зупинилися на півдорозі в реформуванні земельних відносин, забезпечили б створення ефективних атрибутів аграрного ринку, надійну державну підтримку (відповідно до світової практики) сільськогосподарських товаровиробників.
Системна незавершеність ринкових реформ є основною причиною принципових недоліків і в розвитку енергетичного сектору, ринку праці, інших сфер економіки. Зважаючи на це, в цьогорічному Посланні Президента презентовано три тематичні доповіді «Енергетичні ринки України: напрями розвитку і вдосконалення», «Формування та розвиток аграрного ринку» та «Становлення та розвиток ринку праці в Україні: проблеми та перспективи розв’язання», в яких представлено всебічний аналіз відповідних проблем та визначено механізми їх рішення.
Звісно, що проблема поглиблення ринкових перетворень не обмежується лише зазначеною проблематикою. Нині це питання розглядається у більш широкому контексті. Особливо конструктивною в цьому є позиція Президента щодо здійснення політики нової хвилі реформ, які б мали остаточно завершити економічну модернізацію.
Серед існуючих ризиків такою ж значущою є проблема тінізації економіки, визначенню шляхів подолання якої також присвячується спеціальна тематична доповідь Послання «Стратегія детінізації української економіки». Потрібно враховувати, що протягом останніх років рівень тінізації нашої економіки дещо знизився: з 43,5% у 1997 р. до 35% — у 2003 р. Однак в цілому він залишається занадто високим і у зв’язку з цим у Посланні обгрунтовуються невідкладні шляхи вирішення і цієї проблеми. Загалом ставиться питання про шляхи формування «економіки довіри», де ключовими завданнями є утвердження конструктивного діалогу між владою та бізнесом, надійний захист приватної власності, поглиблення лібералізації, зниження податкового тиску та інше.
Третьою проблемою, яка розглядається у спеціальній доповіді цьогорічного Послання, і яка також пов’язана з наявними ризиками, є проблема зміцнення потенціалу розвитку регіонів та визначення шляхів подолання соціально-економічних диспропорцій регіонального розвитку. Слід відмітити, що значні диспропорції в економічному і соціальному розвитку регіонів успадковано нашою державою від колишнього СРСР. За роки незалежності ці диспропорції ще більше заглибилися. У 1996 — 2002 рр. коефіцієнт варіації за величиною валової доданої вартості на одну особу по регіонах збільшився з 2,17 до 5,93 (у фактичних цінах). Збільшується диференціація між регіонами за показниками розвитку промисловості, формування кредитних ресурсів та інвестицій в основний капітал і (що найнебезпечніше) за показниками соціального розвитку. З урахуванням відповідної ситуації, визнано необхідним запровадження офіційного поняття «депресивний регіон». Звідси очевидне — важливим напрямом формування стабільності політико-економічної системи є здійснення ефективної державної регіональної політики. Така політика в Україні до цього часу залишається несформованою. То ж Послання Президента не лише привертає увагу і до цієї проблеми, а й вказує на конкретні кроки щодо її реалізації.
Звісно, що до можливих ризиків потрібно віднести й низку проблем, які визначають соціально-політичну стабільність у державі. Це зрозуміла істина. Якщо вести мову про сприятливість інвестиційного клімату (а це базова основа зростання), то відповідна стабільність перебирає на себе чи не основну функцію. На цьому акцентується увага і в Посланні Президента. У зв’язку з проведенням виборчих перегонів, підкреслюється в ньому, основні ризики економічного зростання перемістилися у сферу політичних відносин. Втрати, яких у зв’язку з цим може зазнати українська економіка, можуть бути надзвичайно великими. Завдання всіх конструктивних політичних сил суспільства та владних структур — не допустити такого розвитку подій, забезпечити реальну консолідацію влади та суспільства, наступність політики і на цій основі здійснити нові відчутні кроки на шляху зміцнення підвалин подальшого соціально-економічного зростання та розвитку. Повністю поділяю цю позицію.
