Двомісячник "Універсум" з'явився на наших очах, себто в газетних кіосках, наприкінці 1993 року, вмістивши на обкладинці велике фото добре всім знаного академіка, депутата і - на той час - першого віце-прем'єра Ігоря Юхновського. Творцем цього обкладинкового "іміджу", як і внутрішньої концепції часопису, був його засновник і головний редактор, письменник за фахом і радіофізик за вузівською освітою, Олег Романчук. Відтоді за неповних чотири роки перед нами пройшло дві дюжини "Універсумів" - з обличчями більших і менших "зірок" на обкладинках.
Метою журналу, як її від самого початку окреслили видавці, є "універсумність знань і уявлень про світ", "універсумність, як засада світобудови й одночасно світосприймання та світопізнання всіма формами науково-дослідницької діяльності - від абстрактно-логічного мислення до мистецького образотворення". Universum латиною означає не лише "всесвіт", а й "загальне" - термін, яким філософи позначають світ як ціле. Світоглядна "екуменічність", універсальність є доволі складним філософським завданням у "постмодерному", драматично фрагментованому й релятивізованому світі. Але іще складнішими з огляду на специфічні українські умови є ті соціальні завдання, які ставить перед собою редакція: сприяти формуванню громадянського суспільства й налагодженню повнокровного культурного діалогу, бути трибуною "вільної, розкутої думки, яка самим своїм існуванням свідчитиме, що Україна без почуття меншовартості вливається в річище сучасної цивілізації".
Амбітні проекти потребують амбітного здійснення. Проголосивши універсальність своєю метою і методом, журнал намагається охопити найрізноманітніші проблеми сучасної України - у ширшому (світовому), чи вужчому ("євразійському", або східноєвропейському) контекстах, із грунтовними історичними екскурсами і цікавими, досить рідкісними в інших виданнях спробами футорології. Саме різноманітність тем і, нерідко, підходів робить журнал цікавим; передусім це стосується інтерв'ю з яскравими особистостями (саме їхні фото, власне, й виносяться на обкладинку); це стосується й більшості редакційних статей, що, як правило, є розлогими аналітичними відгуками на злободенні політичні події; це стосується й багатьох публікацій з історії, філософії, права, культури, науки.
Про нестандартність підходів, пропонованих "Універсумом", дає гарне уявлення, скажімо, стаття Володимира Вітковського під характерною назвою "Національне відродження: "згори" чи "знизу"? (ч. 1 - 2, 1997), в якій серйозна проблема порятунку української мови й культури цілком слушно переноситься зі сфери державної компетенції у сферу суспільної уваги. "Сумний стан справ із мовою, культурою, національною свідомістю, - пише автор, - ми схильні пояснювати тим, що держава, мовляв, ще не "наша", не справді українська, що січові стрільці та вояки УПА не за таку боролися... Не хочемо зрозуміти, що національне відродження принципово не має залежати від державних чинників... Українізація "згори" не спрацьовує не лише через її недолуге й незацікавлене здійснення - хибними є самі засади такого процесу, який узалежнює привабливість рідної мови та культури від популярності владної верхівки". Що ж до українізації "знизу", то про неї "в національно-патріотичних колах мова майже не заходить". "Тим часом, підсумовує В. Вітковський, "ніхто й ніщо не порятує народ, котрий сам собі не шукає порятунку".
Цікавими і доречними в "Універсумі" є й передруки з інших видань - нечисленні, але ретельно підібрані і поєднані з оригінальними текстами. Спектр "референтних" видань "Універсума" доволі широкий: тут і варшавська "Polityka", і московська "Независимая газета", і "Киевские ведомости", "Зеркало недели", "День", "Голос України".
Чи не найцікавішими матеріалами цьогорічного "Універсума" є два "круглі столи", "набалакані" в Києві учасниками міждисциплінарного наукового семінару імені Івана Лисяка-Рудницького на тему "Інтелектуальна свобода в сьогоднішній Україні" (ч. 1 - 2) та "Міфи масової свідомості в сучасній Україні" (ч. 3 - 4), - за участю ледь не всього київського інтелектуального "бомонду". Як сама постановка проблем, так і рівень їхнього обговорення задають авторам "Універсума" добрий тон для майбутніх дискусій.
І, нарешті, необхідно сказати й про те, що фатально псує враження від "Універсума" як видання ліберального й інтелектуально відкритого. Ідеться передусім про лайливо-пропагандистський стиль окремих матеріалів, на зразок статті Степана Злупка "Наукознавство й українофобія", де полеміка з поглядами М. Амосова переноситься на саму особистість ученого. Це стосується й історичних екзерсисів Валентина Мороза про Скоропадського і Грушевського, котрі, за автором, у своїй "федералістській" прив'язаності до Росії "були абсолютно однакові, "як два лисі коні". Це стосується й численних інтерв'ю Миколи Босака, котрий, схоже, ставить запитання лише для того, щоб почути підтвердження заздалегідь відомих йому відповідей. На щастя, співрозмовники виявляються здебільшого розумнішими і розважливішими від інтерв'юєра - як, скажімо, генерал Скипальский чи канадський посол К. Весдтал, проте загального враження від журналістського "професіоналізму" це не поліпшує.
Появу окремих статей в "Універсумі", на кшталт войовничо-дилетантських опусів Ю. Борця з Австралії та О. Федика з Німеччини, взагалі важко пояснити якимось раціональним чином - окрім хіба що фінансової залежності редакції від цих чи подібних "спонсорів". Що, власне, лише підтверджує спостереження В. Кулика на сторінках того ж таки "Універсума" (в одному зі згаданих "круглих столів") про обмеженість і непевність нашої сьогоднішньої свободи: "Від часу реформації західне суспільство формувало механізм реалізації інтелектуальної свободи за умов зростання свободи економічної та політичної". Тож визнаємо насамкінець, перефразовуючи іншого учасника того-таки "круглого столу" В. Скуратівського, що поява "Універсума", як і багатьох інших нових видань, "є свідченням якихось доволі радикальних перемін в українській дійсності. Проте до остаточних перемін у ній ще далеко".
