Перша в історії України «демократична коаліція» розпалася. Ця сумна для прихильників західної моделі розвитку України новина не стала сенсаційною.
Усе — й друзі, й вороги демократів, спостерігаючи за їхньою діяльністю, починаючи з 2005 року, чекали чогось подібного. Високою якістю український політикум ніколи не відрізнявся, а вже про демократичних лідерів і говорити нічого. Не даремно існує приказка про двох демократів і трьох гетьманів...
Посумувавши, потрібно жити далі. Причому немає жодних сумнівів, що в нинішніх обставинах прихід до влади коаліції ПРіБЮТ для країни — найсерйозніший відкат.
Дійсно, приб’ють! Приб’ють усі ті слабкі, недорозвинені дуже боязкі переміщення та шажки в євроатлантичному напрямі. Причому так приб’ють, що років десять ще доведеться мріяти про другу спробу західного прориву України.
Сценаріїв розвитку ситуації вдосталь. І щоб зробити правильний вибір необхідно проаналізувати етап, що завершився, здійснити, так би мовити, поверховий розбір польотів.
Після перемоги Майдану, яка обернулася президентством Віктора Ющенка, Україна як країна отримала, по-перше, набагато більший ступінь незалежності, по-друге, «українськість», якої так їй не вистачало, по-третє, початок реального просування до «європейськості».
А ще ми реально відчули, що таке свобода слова і в принципі почали вчитися демократії. Ці заслуги демократів та Ющенка особисто незаперечні.
Набагато скромніші досягнення демократів в економічній площині. Причому, наприклад, перший демократичний уряд Тимошенко (ще до вступу в силу політреформи), на мій погляд, був набагато успішнішим, ніж нинішній. Що в активі в уряду «демкоаліції»? Важко щось пригадати.
«Демкоаліція» не виявила себе на стратегічному терені. У нас немає економічної стратегії країни, ми так і не визначили пріоритети економічної політики.
А чи проводив уряд Тимошенко економічні реформи? Знову негативна відповідь. Ні інституційних, ні структурних реформ не проводилося, навіть спроб не було. Проте загроза макроекономічної стабілізації цілком реальна.
Чи 30-відсоткова інфляція — це щось інше?
А можливо, «демкоаліція» досягла успіху на терені реформ соціальної сфери, яка під пресом постійного недофінансування знаходиться на останньому подиху? Причому, по суті, й охорона здоров’я, і значною мірою освіта так і залишилися радянськими. Я вже не кажу про соціальну інфраструктуру. На жаль, і тут відповідь негативна.
Не проведено адміністративно-територіальну реформу (про неї забули?), повністю зупинено реформу місцевого самоврядування, затихла податкова реформа. Система житлово-комунального господарства перебуває в такому стані, що час «караул» кричати. Спроби реформувати ЖКГ у виконанні уряду були схожі на гасіння пожежі за допомогою дитячої лійки.
Україна залежна від дорогих імпортних енергоресурсів. Це твердження звучить як заклинання. У принципі, півсвіту від них залежить. Але в нашому випадку, це носить політичний підтекст. Основний постачальник нафти та газу хоче від нас більшого, ніж просто своєчасну оплату.
Деякі країни, перебуваючи в набагато комфортніших умовах, зробили своїм пріоритетом впровадження енергозберігаючих технологій, економію та перехід на альтернативні види палива. Причому, наприклад, у Скандинавії в цій сфері відбувся вражаючий прорив. «Демкоаліція» і тут ніяк себе не виявила. І так далі, і тому подібне.
А що, власне кажучи, ця коаліція робила весь цей час (однаково це стосується й уряду Віктора Януковича)?
Нічого, крім печерного соціального та економічного популізму в поєднанні із застосуванням жорстких адміністративних інструментів не пригадується. Пригадаємо спроби керувати цінами, покласти відповідальність за антиінфляційну політику на... губернаторів та місцеву владу.
Ну ще в пожежному порядку уряд латав виникаючі діри. Ось і всі досягнення «демкоаліції» та її уряду.
Чому так негусто? У багатьох своя відповідь на це запитання. Хтось говорить про відсутність професіоналізму та менеджерських якостей, хтось про пристрасну, майже маніакальну гонку прем’єр-міністра за зростанням власного рейтингу.
Можливо, все це так. Але не це головне. На мій погляд, основна причина — повна відсутність, хоч як це парадоксально звучить... ідеології. В уряду та прем’єра не було й немає ні власних цінностей, ні власних переконань. Погоня за популярністю — не тільки не цінність, але в країні, що реформується, — зло!
А ми спостерігали, як змін підходи уряду в залежності від кон’юнктури: то вони соціалісти, то солідаристи, то ліберали, а то й комуністи.
Тому, можливо, й не потрібно вже так голосити щодо уряду, який іде? Стабільність — це, звичайно, необхідна для економічного благополуччя й розвитку умова, але ж недостатня. Наша «демкоаліція» де-факто була нібито в лапках.
Не можна не сказати й про мотив, який оголив нинішню кризу. Можна по-різному ставитися до Секретаріату Президента та його менеджерів, їхніх дій, інтриг, звинувачень тощо. Але не можна особисті образи ставити на перше місце своєї політичної і, вже тим більше, державної діяльності.
І чи лише образи рухали БЮТом під час відкриття спільного з ПР антипрезидентського фронту?
Уже дуже багато збігів. До російсько-грузинської війни всі образи, нанесені прем’єр-міністру чиновниками Секретаріату, БЮТ холоднокровно не помічав. Але як тільки вибухнула криза на Кавказі — Президент Ющенко однозначно підтримав територіальну цілісність Грузії, чим дуже розлютив мешканців Кремля, відразу ж усередині України пригадалися «образи» й почався небачений наступ на повноваження Президента. Схоже на помсту північного сусіда руками своїх... ну, скажімо, старих і нових партнерів в Україні.
У такі збіги віриться насилу, особливо якщо до них додати довге й наполегливе мовчання прем’єра щодо кавказької темі, а також її останні заяви щодо ЧФ.
Ось і виходить, що «Наша Україна» зробила, на мій погляд, єдиний вірний крок, відкривши дорогу для переформатування або створення нової... «демократичної коаліції».
Зрозуміло, ідеальним варіантом буде створення в нинішньому парламенті нової не лише за формою, але й за значенням демкоаліції у складі БЮТ, НУ-НС і, можливо, блоку Литвина. При цьому учасники цієї коаліції просто зобов’язані взяти на себе зобов’язання припинити примушувати українців полюбити себе коханих, а почати рішучі й такі необхідні суспільству реформи.
Ще одна умова ефективності й продуктивності такої коаліції — вона повинна озвучити свого кандидата в президенти, що зніме напруженість хоча б на рік. І тоді це буде демократична коаліція без лапок.
Якщо ж у вказаних сил немає політичної волі до цього, тоді найкращим і найчеснішим виходом із ситуації стануть дострокові парламентські вибори.
Сподіваюся, цю думку підтримає й Тимошенко, яка неодноразово заявляла, що ревізувати волевиявлення народу в жодному випадку не можна. Саме за таку ревізію, зраду своїх передвиборчих обіцянок і програм свого часу Олександр Мороз удостоївся звання ледве не Іуди.
Сьогодні аналогічна ситуація. Виборцям БЮТ і в страшному сні не могло приснитися, що їхні кумири всерйоз розглядатимуть можливість об’єднання Тимошенко та Януковича.
Навряд чи жителі Галичини спокійно сприймуть, що за допомогою їхніх голосів, наприклад, Віктор Федорович Янукович займе посаду голови Верховної Ради!
Якщо ж усе-таки протиприродний шлюб відбудеться, перед Президентом Ющенком постане дилема. Згода з існуванням подібної коаліції — це не просто його особиста поразка, це поразка всього євроатлантичного курсу й одночасно перемога сил за межами України — тих, хто, очевидно, і виступав основним замовником «бучі» в парламенті.
Пам’ятається, на початку серпня 2006 року Юлія Володимирівна закликала Віктора Андрійовича за жодних обставин не вносити кандидатуру Януковича на посаду прем’єра. Тобто тогочасний лідер опозиції визнавала за Президентом таке право. У нинішніх умовах і зовнішніх, і внутрішніх обставинах це не просто право, а швидше, обов’язок Президента.
І тоді лише вибори, тобто демократичний очисний процес, дадуть відповідь, чи життєздатні демократичні сили, чи є в них почуття самозбереження й відповідальності за державу та її майбутнє.
І останнє. Автор цих рядків 2003—2004 років керував виборчим штабом Віктора Ющенка в Одеській області.
Після перемоги Віктора Андрійовича в Одеському регіоні відбулися не найкращі зміни. Не вдостоїлися навіть усної вдячності, найпростішим виходом було розсердитися на Ющенка, його оточення тощо.
Зізнаюся, подібна гіркота не раз краяла і мене, і багатьох моїх соратників. Є образи і в інших людей, хто наблизив крах кучмізму в країні. Але, повторюся, особиста образа, що навіть має серйозні підстави, не може бути хорошим компасом для політика.
Тому напередодні нових виборів і, враховуючи всю серйозність викликів, що стоять сьогодні перед Україною, хотілося б звернутися до тих політиків, хто зробив відчутний особистий внесок у демократичну революцію в Україні, але через ті або інші причини виявився чи то в тіні, чи то образився на Президента. Порошенко, Гриценко, Рибачук, Мартиненко, Бродський, Морозов, Катеринчук, Данилов і багато інших у Києві та в регіонах...
Сьогодні для української демократії та європейського вибору, хоч як це банально і пишномовно звучить, настає момент істини. Ці вибори можуть стати вирішальними для визначення стратегії України на найближчі п’ять-десять років. Потрібно повертатися в стрій. Не заради Ющенка, а заради України.
Володимир КУРІННИЙ — народний депутат України V скликання, голова правління Фонду свободи й демократії (Одеса)
