Ви знаєте, чому український парламент не розглянув перед відпусткою питання про припинення повноважень депутатів-сумісників? Виявляється, все дуже просто: через можливу потребу в їхніх голосах на можливій позачерговій сесії Верховної Ради. Про це в інтерв’ю «Власти денег» заявив голова депутатської фракції Партії регіонів Олександр Єфремов. «Одні депутати будуть виведені, а інші ще не встигнуть увійти. Якщо раптом нам буде потрібно в літній період несподівано зібрати позачергове засідання парламенту, у нас не буде п’яти або семи голосів. Все, тільки часовий чинник і ніякої політичної основи тут немає». Партія регіонів, мовляв, не ініціювала припинення повноважень депутатів-сумісників через побоювання, що Центрвиборчком не встигне зареєструвати нових парламентарів із тим, щоб вони стали до депутатських обов’язків до кінця VI сесії.
Дуже цікаво, слід сказати, Олександр Єфремов розуміє «політичну основу»: для нього пряме порушення Конституції України — це, виявляється, не політика. Ба більше: таке порушення він намагається публічно виправдати...
Інформація до роздумів: станом на сьогодні депутатський мандат з роботою у виконавчій владі суміщають міністр охорони навколишнього природного середовища Микола Злочевський, заступник голови Адміністрації Президента Геннадій Васильєв, голова Служби зовнішньої розвідки Григорій Ілляшов, голова «Укравтодору» Володимир Демішкан, губернатор Львівщини Василь Горбаль, губернатор Вінницької області Микола Джига, керівник державної компанії «Укрспецекспорт» Дмитро Саламатін. Причому сполучають різний час: якщо Микола Злочевський був призначений на свою посаду на початку липня, то указ про призначення Геннадія Васильєва був підписаний главою держави наприкінці квітня. Конституція ж містить норму (ст.78), згідно з якою народні депутати не можуть «бути на державній службі, обіймати інші оплачувані посади, займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю (крім викладацької, наукової та творчої діяльності), входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку». Те саме, тільки дещо іншими словами, формулює ст.120, яка містить вимоги стосовно суміщення посад членами Кабміну та керівниками центральних та місцевих органів виконавчої влади. Основний Закон надає двадцятиденний термін, щоб призначений у виконавчу владу депутат добровільно склав свої повноваження. Якщо він цього не робить, тоді голова Верховної Ради мусить подати до суду, відтак нардеп позбавляється мандату за рішенням суду.
А тепер погляньмо, скільки ж статей Конституції тут порушено і ким саме. Микола Злочевський не порушував нічого: від його призначення не минуло 20 діб до закінчення парламентської сесії. А от як оцінити дії (чи то пак бездіяльність) головного розвідника країни? Якщо людина на такій важливій посаді два з гаком місяці нехтує Основним Законом, то як можна вірити у її порядність та законослухняність? Що робити з іншими порушниками депутатської присяги («присягаю додержуватися Конституції України та законів України» — ст. 79)? А як ставитися до голови фракції, котрий — якщо вже сам не здатен приборкати порушників — мусив би йти до Президента, не доводячи справу про сумісність посад з депутатськими мандатами до ганебного судового розгляду? І, нарешті, чи виконує свої обов’язки у цій ситуації голова Верховної Ради Володимир Литвин, покликаний організувати роботу парламенту (ст. 88)?
Цілий букет порушень Основного Закону, чи не так?
Утім, якби і депутати-сумісники, і спікер, і голова фракції вчасно (тобто ще кілька місяців тому) розв’язували б це питання, то здійснення такого розв’язання неодмінно супроводжувалося б... порушенням Конституції. Адже голосування «за себе і за того хлопця» (а найчастіше — за кількох хлопців) давно стали традицією у Верховній Раді. І це попри те, що Основний Закон це суворо забороняє: «Голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України особисто» (ст. 84). Скільки разів під час прямих телетрансляцій засідань парламенту кожен міг побачити народних обранців, котрі тиснуть на дві, три, а то й п’ять кнопок, вставивши туди особисті картки для голосування відсутніх колег по фракції; скільки разів ЗМІ сповіщали про скандали, які виникали тоді, коли хтось голосував чиєюсь карткою всупереч волі її господаря... Але й далі кояться дива дивні: у залі пленарних засідань — кілька десятків народних обранців, а закони й постанови ухвалюються ледь не конституційною більшістю голосів.
До речі, тут маємо ще одне порушення Конституції, яка наголошує: «Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі» (ст. 78). А яка ж це «постійна основа», коли присутня тільки твоя картка, а не ти сам? І як ставитися до тієї десятки депутатів (семеро — Партія регіонів, троє — БЮТ), котрі впродовж минулої сесії завітали, за даними віце-спікера Миколи Томенка, чи то на одне, чи то на два пленарні засідання (а їхні картки тим часом справно голосували)?
От такий клубок дуже непростих проблем функціонування української законодавчої влади розмотується, варто тільки смикнути за одну з ниточок. А таких ниточок дуже й дуже багато...
Слід визнати, що ці проблеми з’явилися не сьогодні і навіть не вчора. Вони мають витоками те суспільне розтління, яке довгий час провокував режим Леоніда Кучми. Здавалося — от піде Леонід Данилович з найвищої посади, і ситуація докорінно зміниться. Але так не сталося.
Згадаймо: у лютому 2005 року щойно призначена прем’єр-міністром Юлія Тимошенко заявила: на виконання конституційних вимог міністри, інші керівники центральних владних відомств та голови облдержадміністрацій не пізніше, ніж за місяць з моменту призначення на посади складуть депутатські мандати. Більшість міністрів виконали свій обов’язок. А от інші... Скажімо, міністр освіти і науки Станіслав Ніколаєнко, як тільки сакраментальний місяць минув, наголосив: мовляв, інтереси його виборців вимагають суміщення посад у законодавчій та виконавчій владі. І з чистим сумлінням продовжив це суміщення. Мовчки пішли тим самим шляхом і його колеги-міністри Поліщук, Терьохін, Пинзеник. А ще — секретар Ради національної безпеки і оборони Порошенко та голова Служби безпеки України Турчинов. А ще директор Національного інституту стратегічних досліджень Гринів. І, звичайно, практично всі керівники обласних держадміністрацій із числа тих, хто потрапив на цю посаду із зали засідань Верховної Ради...
Інакше кажучи, проголосивши дуже гарні речі, «помаранчева» влада у плані дотримання Конституції не перетворила слова на діла. А саме тоді був шанс нарешті відійти від підміни принципу панування правових норм принципом політичної доцільності. Тепер же такий шанс практично відсутній — не в останню чергу внаслідок згуртованості владної команди в обстоюванні своїх (а не національних) інтересів за будь-яку ціну.
В підсумку це все означає, що сподівання деякої частини суспільства на зміни Основного Закону, які, мовляв, зроблять механізми влади прозорішими і підконтрольнішими, даремні. Для себе нинішня владна команда норми Конституції вважає необов’язковими (прикладів цього безліч, починаючи із підходів до формування урядової коаліції і закінчуючи щойно наведеними парламентськими вихилясами); втім, і частина опозиції (згадаймо трьох депутатів від БЮТ) — також. За цих обставин, хоч як це парадоксально і сумно на початку ХХІ століття, знову стає актуальним принцип дії дисидентів брежнєвського часу, які проводили публічні акції під гаслом: «Поважайте радянську Конституцію!»...
