«Всесвітньо-історичним основним політичним питанням нашого часу є питання про те, чи можна демократизувати маси, чи здатна взагалі середня за своєю природою людина як державний підданий фактично включити в своє життя відповідальну співучасть у прийнятті рішень про основні напрями державної політики». Карл Ясперс, 1931 р.
СТРИБОК У НОВІ ПОЛІТИЧНІ ВИМІРИ
Отримання незалежності Україною несподівано поклало на плечі кожного її громадянина важку ношу: особисто брати на себе відповідальність за ухвалення державних рішень. Досі в східнослов’янському геопросторі подібної проблеми не виникало. В принципі. Для цього фактично існував соціальний стан, представники якого втілювали розум, честь та совість епохи.
Тим часом індивідуум на Заході уже два століття жив під знаком Цивільного Кодексу Наполеона і американського Біля про права людини.
З настанням інформаційної ери залізна завіса була роздерта. Закрите одномірне радянське суспільство зробило стрибок в багатомірність суспільного життя. Радянський громадянин наче вийшов із задушного підвалу і опинився у відкритому світі. Раптом виявилося, що наш соціум, що здавався цілісним і самодостатнім, відтепер є лише складовою частиною чогось більшого, невід’ємною частиною загально-європейського, а то й всепланетного простору. Такі поняття, як Європа, Захід — це уже не абстракції, які існують десь далеко, за горизонтом нашого життя, і на нас мало впливають. Після затишного, зрозумілого і прогнозованого життя у власному світі радянська людина виявилася вкинутою в світ зовсім інших реалій, з принципово іншими законами організації суспільного та індивідуального буття.
Образно мовлячи, ми стали хутором значно більшого геопростору, та найважливіше, що на нашому хуторі тепер пріоритет мають закони цього геопростору. А що цей новий простір витворився без наших зусиль без паралельної еволюції нашого державного буття, то колективна психологічна установка колишнього радянського громадянина мало придатна для життя в нових умовах. Насамперед це стосується розуміння функцій вищої влади в сучасній державі і власної ролі у формуванні суспільної атмосфери і державної політики.
Після століть домінування безвідповідального общинного способу буття, який свого апогею досяг при радянській владі, наш громадянин отримав великий клопіт: на кого класти вину за свої негаразди? На себе чи що? Можна, звісно, втопивши душу в горілці, по-старому лаяти погану державу, «правітельство», демократів, Верховну Раду, Президента — але проблеми це не вирішує. Треба думати самому. І свідомо брати участь в державному житті. А якщо ні, то... На цей випадок підходить відома українська приказка: «Дав себе запрягти, нічого ремствувати на батіг».
Нині — переломний момент в трансформації психології нашого народу: необхідно чітко усвідомити, що за правом на вираження власної волі неминуче стоїть відповідальність за зроблений вибір. Причому — вибір перспектив еволюції усього українського суспільства, вибір державної політики.
Проблема додатково ускладнена тим, що ідеал держави — і той, який відомий з власного досвіду, і той, що пропагується патріотами і непатріотами, — в сучасному геопросторі став анахронізмом. Вибір звузився до альтернативи: держава відкритого типу — як складова єдиного світового суспільства, або закрита Слов’янська Резервація — укупі з Росією та Білоруссю.
РЕФЕРЕНДУМ ЯК ВСЕНАРОДНЕ ВОЛЕВИЯВЛЕННЯ
Перемога демократії в сучасному світі привела до панування мас чи масової людини. Головний наслідок: ніхто конкретно не хоче брати на себе справжню відповідальність. Обов’язково створюється враження, що одна людина вирішити суспільну проблему не може. Навіть Президент. Треба радитися з народом. «Життя нації — щоденний плебісцит», — так проголошує знаменита формула відомого історика Ернеста Ренана.
Отже, народ — остання інстанція істини. В основі такого підходу лежить авторитет народу. І рішення ухвалюються на підставі вільного волевиявлення. Правильним є те, за що висловилася більшість — звичайнісінька середньостатистична більшість народних мас. Про яку-небудь якість (себто рівень ерудованості) тих, хто легітимізує рішення, мова не йде.
І саме тут ховається найбільша загроза. Головне — сформувати більшість, згідну проголосувати за запропонований варіант — і рішення стане істиною. Чимсь це нагадує відому притчу, коли на засіданні головуючий провадить голосування: «Хто — за, хто — проти, хто — утримався? Отже, при одному Копернікові проти, проблему з обертанням Землі навколо Сонця, ми вирішили. Переходимо до наступного питання...»
Як нині в Україні формується більшість, щоб отримати бажаний результат, була найліпша нагода переконатися під час минулорічних виборів.
А в сучасних умовах, коли кожний свідомий громадянин черпає інформацію головним чином через телебачення, результати виборів, опитувань та інших масових заходів — то вже справа майстерності фахівців з Public Rеlatіоns, а на звичайній мові: справа техніки. Адже нині розроблені надзвичайно ефективні технології впливу на колективну думку широких мас. Як наприклад, нейролінгвістичне програмування (НЛП), за допомогою якого впливають уже на підсвідомість телеглядача і вміло формують потрібний імідж кандидата чи бажану суспільну думку. Газета «День» нещодавно торкнулася цієї проблеми, помістивши статтю під красномовною і символічною назвою: «Виборець — жертва PR-технологій».
Реальна Україна за тими технологіями зникає, натомість суспільству нав’язується Україна віртуальна. Стократно, тисячократно повторена з телеекрану, з усіх підконтрольних каналів, пропонована ідея стає загальною думкою. І вже старенькі бабусі зворушливо, зате безапеляційно, висловлюються за проведення референдуму, ще навіть до пуття не розшолопавши, які ж державні проблеми він має вирішити.
Треба так розуміти, що в нашій державі ото і є найавторитетніші фахівці з питань політології та соціології, і саме вони дають найкращі поради нашому Президентові, як керувати державою в такий критичний період її історії. Шкода тільки, що ТБ, тиражуючи ці шедеври української політичної думки, забуло порадитися про ефективні методи управління державою з кухаркою, на яку такі надії покладав безсмертний вождь пролетаріату.
А ось відомий німецький філософ Гегель два століття тому, розмірковуючи в своїй «Філософії історії» над правом голосу кожного індивідуума в прийнятті важливих і відповідальних рішень, застерігав: «Питання, які стосуються держави, є прерогативою культивованого знання (der gеbіldеtеn Erkenntniss), а не народу».
Нашим же тележурналістам варто було б бодай поцікавитися, чи оті вуличні фахівці бодай десять хвилин поміркували, ну, нехай на їхньому рівні, над тим, які серйозні політичні і соціологічні наслідки може дати нова затія в нестабільній Україні? І чи ті, хто так зверхньо кепкує над роботою народних депутатів, чули коли- небудь про такі речі, як колективна психологія чи психологія людських мас? І що особливості парламентської роботи — як типової роботи неоднорідного і неанонімного колективу — детально описані ще століття тому французьким політологом Г.Лебоном в книзі «Психологія мас». І не тільки ним. Це вже класика для аналітиків з колективної психології. Тільки — не для наших тележурналістів. Недаремно великий філософ Михайло Драгоманов мовив, що найбільша наша біда — невігластво.
Таким чином відбувається відверта деінтелектуалізація народу. В критичний момент, коли щодень наростає тиск з боку Росії, коли ідея Слов’янського Союзу, запропонована десять років тому Олександром Солженіциним в його знаменитій статті «Как нам обустроить Россию», починає набувати чимраз реальніших контурів, нашому стомленому і розгубленому суспільству, замість аналізу та прогнозів фахівців, з телеекранів чомусь вперто тиражуються думки випадкових перехожих. Варто хоча б задуматися, а який же політичний рівень цим задається в нашій державі?
ДВА АЛЬТЕРНАТИВНІ СТЕРЕОТИПИ ПОВЕДІНКИ ДЕРЖАВНОГО ЛІДЕРА
До тієї форми політичного ладу, який сьогодні називається демократією, західні країни прийшли структурованими суспільствами — зі сформованою багатопартійною системою, з добре усвідомленим почуттям власної відповідальності.
У нашого суспільства психологічна установка зовсім інша. Крім того, дуже сумнівно, що ота більшість, яка визначатиме результат референдуму, спиратиметься на власні переконання, які грунтуватимуться на відповідних знаннях і глибокому аналізі. А в багатьох громадян в цій задушній атмосфері інформаційної війни між гілками влади уже взагалі виробився комплекс дисоціації чи «роздвоєння» особистості: адже виходить, що один і той же виборець робить «правильний» вибір, коли голосує за Президента, і «неправильний», коли надає мандат довіри народному депутату у своєму виборчому окрузі чи улюбленій політичній партії.
На серйозні зміни в житті нашого народу можна сподіватися не тоді, коли в нас буде двопалатний парламент чи зменшаться витрати на нього. Мусить змінитися менталітет народу, щоб втратили свою привабливість лукашенківсько-колгоспні ідеали суспільного життя, щоб кожен усвідомив справжні функції вищої влади. І — власну роль у формуванні політичної та суспільної атмосфери в своїй державі.
Та все ж відповідальність за те, як швидко відбуватимуться ці процеси, чи ввійде Україна до спільного цивілізованого геопростору, лежить на Президентові — скільки б він не перекладав її на все суспільство. Є два найпоказовіші приклади поведінки державного лідера в подібній ситуації, приклади саме з нашої східно-слов’янської історії, коли володарі прагли «цивілізувати» свою державу.
Перший стереотип репрезентує знаменитий Петро I, який «прорубав вікно в Європу», але задля цього «Россию поднял на дыбы». За роки його реформ чисельність підданих зменшилася на двадцять відсотків.
Менш відомий як реформатор Олександр I. Здається, приклад Петра — хай навіть Великого — його не надихнув; мабуть, він замислився і над долею своїх підданих. І за порадою звернувся до свого колишнього вчителя, швейцарця, члена директорії Гельвецької республіки Ф.Ц. Лагарпа. Вислухавши всі прогресивні ідеї російського царя, той заявив, що в напівдикій, малограмотній країні навіть найкращі наміри підуть, мов вода в пісок. І запропонував власний план, який відтак отримав назву «План Лагарпа». Головна його ідея полягала в тому, що необхідно почати з підвищення загального культурного рівня народу. І цар, який справді хотів зробити свою державу європейською, а не просто прорубати туди вікно, послухався мудрої поради.
Головний здобуток реформ Олександра I — освічені кадри, цілий суспільний прошарок інтелектуальної еліти. І результат не забарився. Починаючи з 90-х років Росія за темпами економічного розвитку почала випереджати всі країни світу. І, до речі, «відродження нації», як вважав В.Винниченко — теж наслідок освітніх Олександрових реформ.
Подібна проблема рівня суспільної свідомості постала в Німеччині на початку 30-х років, про що свідчать слова К.Ясперса, винесені в епіграф цієї статті. А через два роки почалася епоха Гітлера, який отримав владу абсолютно демократично шляхом всенародного волевиявлення.
Тому нині аналітиків цікавлять не результати майбутнього референдуму — вони абсолютно прогнозовані — а поведінка Президента: чи сприятиме він піднесенню інтелектуального рівня українського суспільства, чи й далі в нашій державі продовжуватиметься курс на деінтелектуалізацію народу, перетворюючу його в безвідповідальну чернь. Можливо, в такій державі правити буде легше й простіше, проте чи веде цей шлях до відкритого суспільства, до входження до світової спільноти? Та й, зрештою, до звичайного цивілізованого життя?
