Нещодавно на Міжнародній конференції «Реформа сектору безпеки» керівник Головного управління Державної служби України при Кабінеті Міністрів Тимофій Мокренко наголошував на нерівному праві доступу до державної служби громадян в органах державної влади. Ключовою в його виступі була теза про обов'язковість проведення конкурсів на заміщення вакантних посад у органах державного управління на всі посади без будь-яких винятків, із публічним оголошенням конкурсів у ЗМІ.
Саме Закон «Про державну службу» й обмежує право доступу до неї, бо лише при прийнятті на посади III — VII категорій державних службовців передбачається обов'язкове проведення конкурсу. А вже для осіб, які претендують на посади I — II категорій (голови комітетів та їхні заступники, заступники міністрів і голів облдержадміністрацій, керівники структурних підрозділів Секретаріату Верховної Ради, Кабміну, Секретаріату Президента й багато прирівняних до них посад), закон не обумовлює проведення іспитів та участь у конкурсі.
Отже, при прийнятті цього закону парламентарії не виявили розуміння того, що призначення керівників органів державної влади без проведення конкурсу сприяє, з одного боку, розростанню корупційних зв'язків, а з іншого, — призначенню на посади некомпетентних, недосвідчених осіб, які подекуди навіть не мають вищої освіти.
31 січня цього року в газеті «Урядовий кур'єр» було розміщене оголошення про проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців у Секретаріаті Президента України. Серед 20 посад, оголошених для конкурсу, лише 2(!) посади — керівні (найнижчої ланки) — завідувачі секторів, решта ж посад визначена як консультанти, головні, старші й просто консультанти. Очевидно, що керівники вже призначені, й тепер їм, цим самим керівникам, недостає консультантів — людей, які уберігали б керівників від невірних кроків.
Але ж підготовленому фахівцю в тій чи іншій галузі управління чи державного будівництва консультанти не потрібні, оскільки в кожному структурному підрозділі є спеціалісти, які за фахом й освітою мають кваліфіковано та компетентно готувати пропозиції й проекти рішень. І такі проекти рішень і розпоряджень мав би оцінювати сам керівник, більше того, саме він і мав би віддавати накази та доручення щодо підготовки таких проектів.
Видно, що саме таких керівників і не вистачає в Секретаріаті Президента України, бо як зрозуміти, наприклад, ситуацію, коли чи то в Головній службі правової політики, чи то в Головній державно- правовій службі Секретаріату (якісь двійники) вже вкотре готують проект указу Президента про зняття з посад чиновників, яких згодом суд поновлює на посадах? Так було з генеральним прокурором України Святославом Піскуном, начальником Головного управління розвідки Міністерства оборони України О. Галакою, а тепер і з головою Київської обласної державної адміністрації Євгеном Жовтяком...
Відомо, що й у першому й в останньому разі суд, постановляючи рішення в частині поновлення на роботі, визначав негайне поновлення, але й у першому випадку й в останньому консультанти Секретаріату Президента України чомусь не осмілились порадити виконати рішення суду. Навпаки — розпочали процедуру апеляційного та касаційного оскарження. Звідки така неповага до рішення суду, яке постановлене Іменем України?
Пам'ятається, про звільнення Святослава Піскуна коментар щодо законності указу Президента України надавав голова Секретаріату Олег Рибачук, який запевняв усіх журналістів і суспільство в цілому про дотримання духу й букви Конституції України. А у випадку звільнення Євгена Жовтяка перед журналістами коментував цей факт заступник голови Секретаріату Іван Васюник, який на пряме запитання одного з журналістів, чи мав право Президент України призначати Віру Ульянченко головою Київської облдержадміністрації, пояснив теж прямо — Президент підписав указ.
Але ж хтось подав главі держави проект такого указу в той час, коли вже було відомо рішення районного суду столиці про негайне поновлення Є. Жовтяка на посаді! Це що, приклад, який подає Президент України всім громадянам, що рішення суду можна й не виконувати та ставити під сумнів? Але ж відомо, що Конституція України визначила рішення суду як закон, до того ж обов'язковий для виконання всіма органами влади, всіма громадянами, всіма посадовими й службовими особами на всій території України! Чи це — приклад для всіх чиновників? А як бути з кримінальною відповідальністю за невиконання судового рішення?
Очевидно, що проблема не в консультантах, яких не вистачає в Секретаріаті Президента України, проблема в правовій культурі (безкультур'ї) посадових і службових осіб держави.
Ось приклад, як добираються та в який спосіб здійснюється визначення кращих і найбільш підготовлених фахівців до апарату найвищої посадової особи України — Секретаріату Президента України. На 8 квітня 2006 року було призначено проведення конкурсу на заміщення вакантної посади завсектору служби забезпечення зв'язків Секретаріату Президента з Верховною Радою України, на яку претендувало 20(!) осіб. Конкурс здійснювався шляхом написання письмового іспиту, проведення психологічного тестування та спілкування з представниками цієї служби та відділу кадрів.
Щодо психологічного тестування, то слід зазначити, що такий іспит, швидше, нагадував перевірку кандидата за допомогою детектора брехні, а сама методика його оцінки та правомірність проведення взагалі не передбачена, як не передбачене й спілкування з представниками цієї служби. Так, зокрема, наказ Головного управління державної служби України та Української академії державного управління при Президентові України від 10.05.2002 за №30/84 передбачає, що «об'єктивність проведення іспиту забезпечується рівними умовами та відкритістю інформації про них, єдиними критеріями оцінки». А постанова Кабінету Міністрів України від 15.02.2002 №169 про затвердження Порядку проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців передбачає, що «на підставі розгляду поданих документів, результатів іспиту та співбесіди з кандидатами, які успішно склали іспит, на своєму засіданні здійснює відбір осіб для заняття вакантних посад». Отже, якщо Постанова уряду як нормативний документ не передбачає психологічного тестування, методики оцінки результатів такого випробування та спілкування, то виникає питання — чи не перевищили свої повноваження члени конкурсної комісії Секретаріату Президента України? До речі, ім'я особи, яка була визнана переможцем конкурсу за результатами письмового іспиту, психологічного тестування та спілкування чомусь залишається в таємниці, бо перший заступник голови Секретаріату, він же голова конкурсної комісії, І. Васюник повідомив лише, що «були відібрані кандидати для призначення на посаду» (Лист №07/1-26/1093 від 14.06.06).
І один моральний аспект проведення конкурсу. Як спілкування, так і сам іспит проводили молоді люди, яких ніхто не представляв, їхніх прізвищ і посад ніхто публічно не оголошував. І видно було, що вони, оцінюючи людей набагато старших за себе, з великим життєвим і професійним досвідом, ніяковіли від самої, поставленої кимсь з ніг на голову, процедури, коли «діти» оцінюють «батьків».
