Невдача в політиці, хай навіть винятково болісна — аж ніяк не є вироком. Проте це справедливо лише за однієї вирішальної умови: якщо державний діяч, своєчасно здійснивши «роботу над помилками», зберігши принципову основу свого курсу, спроможеться точно й своєчасно скоригувати власні кроки.
Ось чому зустріч екс-президента України Віктора Ющенка з журналістами низки вітчизняних видань та інформаційних агентств («Україна молода», «Сегодня», УНІАН, «День», «Слово Просвіти»), що відбулася 20 січня, напередодні Дня Соборності України, надала цікаву можливість з’ясувати точку зору колишнього глави держави на низку складних проблем політичного, духовного та соціально-економічного життя країни. Додамо, що ця розмова відбулася у вельми невимушеній, неофіційній обстановці («клімат» спілкування був, сказати б, камерним у найкращому сенсі цього слова) — і це певною мірою сприяло більшій щирості та відвертості самої бесіди.
Читачі «Дня», безперечно, знають, що після президентських виборів 2010 року на адресу Віктора Ющенка пролунало (і ще, очевидно, лунатиме) дуже багато звинувачень політичного, стратегічного та морально-етичного характеру, від окремих тактичних помилок до тотальної зради ідеалів помаранчевої революції й свідомого активного сприяння приходу до влади команди нинішнього глави держави. У автора цих рядків є своя думка щодо цього. Зараз же хотілося нагадати нашим читачам, що функція ЗМІ («Дня» в тому числі) не має бути ні адвокатсько-виправдувальною, ні прокурорсько-звинувачувальною; суть цієї функції (місії) — бути очима суспільства й доносити до суспільства правду. Хай навіть гранично гірку.
Виходячи саме з цього, аби бути максимально об’єктивним і розповісти читачам в аутентичному вигляді систему аргументів пана Ющенка, уникаючи в той же час щонайменшої апологетики й зберігаючи абсолютно необхідний критичний підхід, ми вирішили розгорнуто відтворити думку третього Президента України з основних обговорюваних на зустрічі проблем, а потім навести ключові, на нашу думку, контраргументи. Хотілося б одразу підкреслити: якщо залишатися у сфері «чистої» теорії, то переважну більшість тез, озвучених Віктором Андрійовичем, просто неможливо піддати сумнівам (і «День» ще багато років тому відстоював й пропагував ті ж самі цінності — цінності українського національного та демократичного відродження й розвитку). Через це в контраргументах у нас йтиметься не про загальну слушність позиції Віктора Ющенка (тут немає, здається, підстав для суперечок; якби перед нами виступав політолог, історик або філософ, а не Президент України в 2005 — 2010 рр., тобто найвищого калібру політик, який не тільки міг, а зобов’язаний був реалізувати свою програму, а не лише декларувати її — жодних запитань взагалі б не виникало!). Ні, йтиметься про те, як саме ця позиція втілювалась у життя.
Отже, спочатку слово Віктору Ющенку.
1. Про Соборність України та День Злуки.
«Дорогу перетворення — від нації до держави — суспільство проходить не за рік, не за два. Кожен крок на цьому шляху є серйозним викликом для нас. Проте дуже важливим є те, що вже, слава Богу, дозріло й зміцнилося покоління, яке не знає, що таке тоталітаризм, утиски свободи, цензурне пригноблення. Очевидно, є речі, які соборна нація могла б прожити інакше; проте не будьмо песимістами.
Мова є винятково важливою об’єднавчою складовою соборного єднання нації. Тому мені просто соромно, коли у високих кабінетах пропонують дискусії про зміну статусу української мови як єдиної державної. В жодній країні Європи такого немає.
Підняти націю дуже важко, але й опускати руки в жодному разі не можна. Причому було б великою помилкою «опускати» свій гнів на певні політичні персони (Віктор Андрійович не уточнив, які саме персони він має на увазі — Януковича, Тимошенко, Тягнибока, Литвина, Луценка або когось іще. — І. С.). Немає логіки витрачати енергію на антисимпатії — справа не в тому.
Головне питання: навколо чого консолідуватиметься нація? Ті, хто не бажає добра Україні, завжди розігруватимуть одну карту: ви випадкова держава, у вас ніколи не було й немає власної історії, відтак ви приречені вічно ходити на «короткому повідку» у старшого брата. Тим більшою є необхідність згуртування єдиної української політичної нації».
2. Про інформаційну політику та інформаційний простір держави.
«Дуже важливо закласти тут систему українських інтересів та цінностей. Необхідна культура у найширшому значенні цього слова. Саме тому я як президент приділяв особливу увагу формуванню політики національної пам’яті. Це все, я впевнений, принесе свої наслідки, дасть користь — хай не зараз, а в майбутньому.
Ми бачимо, що зараз держава розвалюється через розбрат і гуманітарну агресію. Першою точкою нашої ідентифікації є, я впевнений, мова. Проте треба створювати привабливі мотиви до її вивчення, а не насаджувати. Буде великою помилкою, якщо ми намагатимемося примусити донецьких шахтарів усіх, як один, говорити українською мовою. От добре було б, коли б ви, журналісти, першими досягли б консолідації з цього питання.
Щоб осягнути драматизм нашого становища, треба згадати, що за останні 300 років було вщент, під корінь, викошене все, що могло стати цвітом нації. Звідси — покірність, подекуди рабська, коли навіть сама влада (пригадаймо царицю Катерину ІІ у Гоголя) каже: «Хлопці, встаньте з колін», а запорожці їй у відповідь: «Ні, мамо, умрем, та не встанем!». Але ж нація, яка починає розмову про пенсію й зарплату, але відмовляється від свободи — приречена!».
3. Про особисту об’єднавчу функцію на період президентства В. Януковича.
«Я всі п’ять років, коли був при владі, говорив: ми цікаві світові лише тоді, коли усвідомлюємо свою національну ідентичність. Бо нація — це найвища форма людської солідарності (вище будь-яких партій, конфесій тощо). Не бачу жодного розумного начала у гаслі «два языка — одна страна», це, відверто кажучи, дурниця. Неможливо визнати нормальним існування одразу чотирьох конфесій в Україні — це саме те, що треба долати. І нам, українцям, треба мати не спільну, а єдину історію. У нас мають бути свої герої — бо тільки свої герої об’єднують».
4. Що змінив би президент Ющенко у своїх кроках та своїй політиці, якби з’явилася фантастична можливість повернутися на «машині часу» в дні Майдану?
«Я змінив би обов’язково певну частину партнерів (ви, очевидно, розумієте, про кого я кажу). Проте жодного трагізму або безвиході у своїй долі я не відчуваю. Я сповнений енергії переконань — навіть більше, ніж п’ять років тому. Важко навіть уявити, де б ми були, якби не було Майдану, якби нас чекали б ще п’ять років влади бонз».
5. Про більшість і меншість у політиці та в житті.
«Нещодавно я прочитав безмежно гіркі вірші Шевченка, написані 1850 року, на засланні. Там поет із безкінечним сумом нарікає: вже 10 років минуло, як я дав людям «Кобзаря», а вони, люди, навіть не ворухнуться... І це писав пророк, який у нас вдома на покутті стояв! Він зробив роботу за ціле суспільство, яке мовчало. Між іншим, нащадки тих поміщиків, які ненавиділи Шевченка, і сьогодні серед нас...
Я добре розумію, в якому стані перебуває моя нація. Це — стан постгеноцидного суспільства. Якщо говорити з позицій власних кар’єрних інтересів, то я не хотів би взагалі оцінювати свій шлях такими мірками, бо з цим не варто йти в політику. Тебе можуть не розуміти (і більшість у тому числі), але це не означає, що ти неправий».
6. Про поточну політичну ситуацію в Україні.
«Я переконаний прихильник того, що найефективніший суспільний лад будується на свободі. Те, що відбулється зараз у Конституційному Суді (відновлення чинності Конституції 1996 року. — І. С.) — безумовно, заслуговує на негативну оцінку. Це є маніпуляцією — по суті, це «Конституція за викликом». Варто пам’ятати, що в «президентській демократії» закладений великий ризик: вона може наблизити суспільство до тоталітаризму. Тому треба підтримувати тенденцію до демократії парламентської. Візьмемо такий варіант: завершились вибори, які ті чи інші партії не визнають. Що робити? Брати в руки автомати? Ось у чому сила демократії — вона завжди дає відповідь. У цілому я категорично не є прихильником радикальних методів, котрі тяжіли над минулим радянським суспільствомбільш ніж 70 років. А я завжди кажу прихильникам радикалізму: «Хлопці, ви дуже добре знаєте, з чого почати, але, на жаль, погано знаєте, де ви закінчите...».
От такі міркування й роздуми третього президента України. Що можна тут відповісти? Про які контраргументи конче необхідно говорити?
Головний із них (ми вже згадували про це): якщо б перед нами стояв кабінетний теоретик, який присвятив своє життя наукам про українське суспільство та його історію і який прочитав би відповідній журналістській аудиторії ѓрунтовну лекцію з цих питань — законним підсумком його виступу були б цілком заслужені аплодисменти! Проте ж Віктор Андрійович Ющенко — політик, і політик високого рангу, відомий усьому світові, і він, звичайно, дуже добре знає (не будьмо неделікатно нагадувати йому про це!), що політика є жорстокою справою в першу чергу тому, що політичні діячі (а надто провідні державці) оцінюються народом не стільки за красу й благородство своїх намірів та грандіозність планів, скільки за здатність реально та ефективно втілити їх у життя. Це — жорстока правда історії. Вона судить своїх героїв та антигероїв за «сухим залишком» справ.
Помаранчева революція, лідером якої був Віктор Ющенко, вразила увесь світ, породила гігантські надії та очікування в Україні — і не тільки в Україні. Неспроможність (небажання?) її вождів виконати дані на Майдані обіцянки і, більше того, налагодити елементарну співпрацю між собою (ми не знаємо деталей особистих взаємин Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко, і, зрештою, не в цих взаєминах річ: для історії важливим буде, що вони зобов’язані були завжди триматися разом, і не зробили цього) завдала колосального удару по перспективах української реальної незалежності, перспективах нашої демократії. І відповідальність третього президента України за це — величезна. А той шанс, що його давав Майдан, може не повторитися десятки років...
Не була б при владі теперішня політична команда, якби не Меморандум, що був підписаний президентом Ющенком та очільниками Партії регіонів 22 вересня 2005 року (де, між іншим, визнавався факт «політичних репресій» з боку нової влади, чим дуже вдало скористалися регіонали), після чого рейтинг «Нашої України» та всіх узагалі політичних сил Майдану почав відчутно відставати від рейтингу регіоналів, що став стрімко зростати. Це мусило б стати дуже тривожним дзвінком для Віктора Андрійовича, проте не стало. Не відбулося б тотальної зміни влади у 2010 році (з відповідним розворотом на 180є усієї гуманітарної політики Майдану), якби у 2006 році Президент Ющенко три місяці (!) не зволікав би, після парламентських виборів, зі створенням правлячої коаліції — наслідком чого стало підписання відомого Універсалу національної єдності та формування уряду на чолі з Віктором Януковичем. Додамо, що те, як саме закликав голосувати своїх прихильників Віктор Андрійович Ющенко у другому турі президентських виборів 2010 року — ще у всіх ув пам’яті...
Політична доля Віктора Андрійовича є трагічною, бо трагічною є колізія української історії останніх шести років після Майдану: країну очолив Президент, який органічно не сприймає радикалізму в політиці і є безмежно далеким від будь-якої революційності — і в той же час владу йому дала саме помаранчева революція, а необхідність саме революційних, системних змін у суспільстві була ще тоді, у листопаді 2004-го, більше ніж очевидною. Звідси — фатальна невідповідність між позірно «революційними» гаслами («Бандитам — тюрми», «Геть — злочинну владу!») та реальними справами. До речі, гаслом партії Віктора Ющенка «Наша Україна» на виборах у Верховну Раду 2002 року було: «Не словом, а ділом»!
