Про різні аспекти міжнаціональних відносин в Україні — в інтерв’ю народного депутата України, президента Асоціації національно-культурних об’єднань України Олександра ФЕЛЬДМАНА.
— Як ви оцінюєте нинішнє становище національних меншин України?
— Насамперед треба відзначити такий показовий з цього погляду факт: в українському суспільстві за всі роки його життя в умовах незалежної держави не було гострих конфліктів на національному або релігійному грунті. Звісно, це не означає, що тут узагалі відсутні будь-які проблеми. Вони є і виникатимуть надалі, що цілком природно для молодої багатонаціональної держави. Але, я вважаю, що важливе інше. В Україні на сьогодні створена політико-правова система, що відповідає потребам демократичного розвитку багатонаціонального суспільства та міжнародно-правовим стандартам у сфері захисту прав національних меншин.
Ще одним показником є рівень самоорганізації національних меншин України. За офіційними даними, на початку 2004 року в Україні діяло понад тисячу громадських організацій національно-культурної спрямованості, що представляють майже всю етнічну палітру українського суспільства. У діяльності національно-культурних організацій беруть безпосередню й активну участь десятки тисяч людей. Саме громадські організації в більшості випадків перебирають на себе організаційну роботу із забезпечення прав національних меншин у сфері освіти й культури, в інформаційній сфері.
Відмінною рисою розвитку громадських організацій протягом останніх років є посилення координації їхньої діяльності. Приклад тому — наша Асоціація національно-культурних об’єднань України, яка сьогодні налічує 200 організацій із різних регіонів країни, що представляють різні етнонаціональні групи. Ми на практиці пересвідчилися, що інтеграція наших зусиль, взаємодопомога приносять хороші результати, дозволяють швидше й ефективніше вирішувати спільні завдання.
— Чи досить ефективно держава допомагає розвиватися національним меншинам? Наскільки, на ваш погляд, продумана та якісна державна політика в цій сфері?
— Те, що міжнаціональні відносини в нашій країні характеризуються стабільністю та відсутністю протистоянь, не виникає і не існує саме по собі, ніби автоматично. Це наслідок продуманої та зваженої державної політики, створення належних умов для збереження самобутності та вільного розвитку всіх національностей, формування високої культури міжнаціональних відносин.
У питаннях вироблення та реалізації етнонаціональної політики держава активно співпрацює з національно-культурними товариствами. Результатом такої співпраці сьогодні є тисячі загальноосвітніх і дошкільних навчальних закладів, у яких задовольняють освітні потреби представників національних меншин, сотні професійних і тисячі любительських колективів і установ культури, сотні тисяч примірників книжок, виданих мовами національних меншин, близько 200 засобів масової інформації, орієнтованих на цю аудиторію. Вважаю, що, з огляду на нинішні умови в цих сферах суспільного життя, держава зробила для представників національних меншин максимум можливого. Досягнення якісно нових рубежів можливе тільки в міру зміцнення бюджетного потенціалу держави та пошуку інших, недержавних джерел фінансування. А держава в цьому випадку повинна вже не стільки допомагати (в буквальному розумінні), скільки створювати сприятливий правовий і економічний грунт для соціального інвестування. Інакше кажучи, освітні, культурні й інформаційні проекти громадських організацій національних меншин потребують певного пільгового режиму, оскільки ці проекти не можуть бути прибутковими за визначенням.
Слід наголосити, що в своїй підтримці національних меншин держава встановлює пріоритети, зважаючи на актуальність проблем, тобто допомогу отримують ті, хто найбільше її сьогодні потребує. Державна етнонаціональна політика має диференційований у міру актуальності підхід. Я маю на увазі, наприклад, затвердження заходів державної підтримки збереження культурної спадщини кримських караїмів і кримчаків та цільову галузеву програму соціально-духовного відродження ромів України на період до 2006 року.
— Які, на вашу думку, основні проблеми, з якими стикаються національні меншини України?
— Протягом останнього року я мав можливість відвідати практично всі регіони країни, зустрітися та безпосередньо поспілкуватися з керівниками місцевих національно-культурних товариств. Це дозволяє мені проблеми, з якими стикаються національні меншини, згрупувати таким чином:
— по-перше, питання, що вимагають законодавчого урегулювання. Це й прийняття Концепції державної етнонаціональної політики України, і розробка та прийняття Закону «Про розвиток і функціонування мов в Україні», і прийняття Закону «Про національно-культурну автономію», і внесення змін до Закону «Про освіту» в частині розвитку національних шкіл. І навіть ухвалений нещодавно закон про вибори вимагає внесення змін, оскільки не враховує можливість представництва національних меншин в органах влади на місцях;
— по-друге, проблеми, які можна вирішити на рівні двосторонніх міжурядових угод (культурний і науковий обмін між країнами, взаємне визнання документів про освіту тощо);
— по-третє, велика група проблем пов’язана з взаємодією місцевих органів виконавчої влади та громадських організацій національних меншин. Це і створення обласних Центрів національних культур, створення етнокультурних залів (виставок) у краєзнавчих музеях, виділення приміщень для національних шкіл, надання пільг на оренду приміщень й оплату комунальних послуг громадським організаціям, питання, пов’язані з відновленням історико-культурних і культових споруд, які нині використовують не за призначенням.
Кажучи про проблеми національних меншин, не слід забувати, що йдеться про громадян нашої країни, яким близькі ті самі проблеми, котрі хвилюють і все суспільство. У країні офіційно стартувала президентська кампанія. У цих умовах, як показує наш власний досвід і досвід інших країн, проблематика міжнаціональних відносин набуває особливої гостроти, оскільки на кожних виборах окремі політичні сили намагаються використати в своїх цілях етнічний чинник, відверто спекулюють на проблемах міжнаціональних відносин. На жаль, ситуація не покращується. І напередодні виборів 2002 року, і зараз Асоціація національно-культурних об’єднань України заявляла і заявляє про свою принципову позицію: не можна політизувати сферу міжнаціональних відносин, не можна гратися з сірниками на пороховій бочці. У зв’язку з цим ми провели 15 липня 2004 року розширене засідання Ради Асоціації, на якому обговорювали завдання громадських організацій щодо захисту прав національних меншин у цих умовах. На Раді ми ухвалили рішення надіслати кандидатам у президенти та політичним силам, які їх підтримують, спеціальне звернення, в якому закликали їх:
— не протиставляти в процесі політичної боротьби одних громадян України іншим за ознаками расової, етнічної та релігійної приналежності;
— не допускати в своїх інформаційних матеріалах і пропагандистській діяльності посягань на національну й релігійну гідність політичних опонентів, виявів ксенофобії та расизму;
— не спекулювати в ході політичних дискусій на гострих і потенційно конфліктних питаннях міжнаціональних і міжконфесійних відносин в Україні.
Ми також вирішили, що не повинні обмежитися лише закликом до учасників виборів. Тому найближчим часом в усіх регіонах, де створені та діють представництва Асоціації, будуть сформовані робочі групи, які моніторитимуть агітаційні матеріали й пропагандистську діяльність кандидатів на посаду президента на предмет порушень етичних і правових стандартів міжнаціональних відносин. У свою чергу дирекція Асоціації і я як народний депутат оперативно доводитимемо ці факти до відома керівництва правоохоронних органів. Інформаційне сприяння цієї діяльності візьме на себе друкований орган Асоціації — газета «Моя Родина. Моя Батьківщина».
— Як державна національна політика співвідноситься з аналогічною практикою в розвинених країнах світу?
— У будь-якій країні державна політика в сфері міжнаціональних відносин виходить насамперед з особливостей і традицій суспільства, а також зі специфіки конкретно-історичних умов розвитку даної держави. Є країни, основу населення яких становить один етнос, а є держави з багатонаціональним складом населення. Є країни, що сформувалися внаслідок міграційних процесів. Усе це накладає свій відбиток на етнонаціональну політику. Наприклад, для країн Північної Америки характерна політика мультикультуралізму, суть якої полягає в підтримці та розвитку культурного різноманіття на основі різних етнічних громад (які переважно мають емігрантське походження). Деякі нові незалежні держави, навпаки, акцентують на формуванні єдиної нації на основі етносу, що становить більшу частину населення країни. У низці країн світу для оптимізації міжнаціональних відносин використовують принципи федералізму, федеративного національно- державного устрою. Для багатьох європейських країн після Першої світової війни характерне надання особливого правового статусу етнічним групам, які традиційно проживають на території конкретної країни, але становлять меншість її населення. Протягом останніх років цей підхід стає дедалі поширенішим і універсальнішим, а саме поняття «національна меншина» отримало міжнародно-правовий характер.
Якщо говорити про специфіку державної етнонаціональної політики в Україні, то вона полягає в одночасному вирішенні одразу двох завдань: з одного боку, формування єдиної української політичної нації, відродження та розвиток української культури і мови, з іншого — дотримання прав, забезпечення умов для збереження та розвитку культурної самобутності національних меншин, які проживають на території України. Необхідно забезпечувати баланс між двома цими завдання, не «перегинаючи палку» ні в один, ні в інший бік. Чи вдається це? Можливо, і не повністю, але здебільшого цей політично складний баланс дотримується. Про це свідчать і відсутність серйозних міжнаціональних конфліктів у нашій країні, і високі оцінки нашого законодавства, що регулює міжнаціональні відносини.
Якщо вже й порівнювати нашу державну політику стосовно національних меншин із аналогічною практикою інших країн, то необхідно говорити не про сліпе копіювання, а про використання кращого досвіду, що відповідає умовам нашої країни. Наприклад, в Угорщині апробована ефективна, на мій погляд, практика організації і діяльності національно-культурних автономій. У низці європейських країн (у Німеччині, Польщі, Румунії) створюють сприятливі умови для політичного представництва національних меншин.
Особливу увагу слід приділити вдосконаленню нашої етнонаціональної політики на основі міжнародних правових стандартів. На це, зокрема, спрямована розробка нової редакції Закону «Про національні меншини». Наші реальні соціально-економічні умови не дозволяють повноцінно реалізувати деякі з міжнародних стандартів, наприклад, низку вимог Європейської хартії регіональних мов і мов меншин. Але загалом ми не маємо підстав для того, щоб комплексувати. І з погляду законодавчого забезпечення прав національних меншин, і в їх практичній реалізації Україна може дати фору багатьом європейським країнам.
— Яким чином громадські організації національних меншин братимуть участь у нинішній виборчій кампанії?
— Наша Асоціація є громадською організацією і, згідно із законом, не може бути суб’єктом виборчого процесу. Проте нас не влаштовує й позиція пасивного спостерігача. Це явно програшна форма поведінки, що не дозволяє нам забезпечувати свої законні інтереси.
Ще наприкінці минулого року на Асамблеї національних меншин від імені Асоціації були заявлені наші вимоги до потенційних претендентів на посаду президента. Тоді ми заявили, що підтримаємо того кандидата, який:
— дотримується європейських стандартів у міжнаціональних відносинах, буде не на словах, а на ділі поважати та забезпечувати права національних меншин й одночасно зміцнювати єдність української політичної нації;
— продовжить політику нинішнього Президента в сфері міжнаціональних відносин, спрямовану на забезпечення громадянського миру і громадської злагоди в країні;
— рішуче протидіятиме виявам ксенофобії й агресивного націоналізму.
У ході виборчої кампанії висунули чимало гідних кандидатів. Але на засіданні Ради АНКОУ ми ухвалили рішення підтримати на виборах кандидатуру В.Ф. Януковича, оскільки саме його передвиборна програма та практичні дії на посаді голови уряду найбільше відповідають нашим вимогам. Із Віктором Федоровичем я пов’язую надії і на спадкоємність політики в сфері міжнаціональних відносин, і на забезпечення політичної стабільності в країні. На засіданні Ради АНКОУ ми також від імені Асоціації звернулися до інших громадських організацій із закликом про створення Коаліції громадських організацій на підтримку кандидатури Віктора Януковича.
Виборча кампанія лише починається. Для нас це хороша можливість нагадати нинішній і майбутній владі про наші права й інтереси. Але основним пріоритетом і смислом діяльності для Асоціації було й залишається збереження громадянського миру та міжнаціональної злагоди в Україні.
