Чи правда, що політичний маятник Східної Європи перебуває на грані зупинки? Починаючи з 1989 року, перемогу на виборах у державах Центральної Європи здобували то праві, то ліві сили. Виникає питання: «Чи зможе молодий і спритний прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан покласти край цим коливанням?»
Безжалісне поглинання всіх політичних суперників на правому фланзі дозволило партії Орбана практично зрівнятися за розмірами з соціалістами — її основними суперниками з лівого флангу. Більш того, розбрати у рядах соціалістів завдали серйозного удару по їхнiй головній політичній перевазі — жорсткій дисципліні й політичному професіоналізму, що зберігся ще з комуністичних часів.
Поки що не дуже успішні спроби прем’єра Орбана об’єднати праві сили під одним знаменом є унікальним політичним досвідом такого роду серед роздроблених і нестабільних правих партій Східної Європи. З часу падіння комунізму центристські й праві партії у Чехії, Угорщині, Польщі і Словаччині страждали від роз’єднаності та відсутності далекоглядності. Незважаючи на той факт, що регіон як і раніше перебуває на шляху відновлення після десятиріч комуністичного правління, роздробленість правого політичного крила значно сприяла тому, що ліве крило, представлене у деяких випадках колишніми комуністами, регулярно перемагало на демократичних виборах.
Деякі проблеми, з якими зіткнулися праві сили країн Центральної Європи, дуже схожі на проблеми, з якими стикаються представники правого флангу і в інших регіонах Європи, де соціал-демократичні партії використовують безліч колись ліберальних ідей з метою встановлення монополії на політичний центр. У Центральній Європі цей ефект ще більше посилюється тим фактом, що правлячі партії, незалежно від своїх ідеологічних уподобань, повинні здійснювати приватизацію і під тиском Європейського Союзу проводити реформи, які у класичній західній системі були б зроблені саме правими силами.
Ліві партії Центральної Європи, дійсно, дуже часто досягали більш значних успіхів у процесі реформування, тому що вони, хоч як це парадоксально звучить, мають велику свободу дій у цьому відношенні. Багато людей вважають, що соціалісти не стали б проводити приватизацію економіки чи скорочувати соціальне забезпечення, якби вживання таких заходів не було б абсолютно необхідним.
Найбільш серйозною проблемою правих політичних сил Центральної Європи є відсутність у них відмінних рис чи індивідуальності. Незважаючи на те, що правоцентристські політики у країнах Центральної Європи формально дотримуються традиційних ідеологій, таких, як, наприклад, лібералізм або консерватизм, їхнi виборці, незнайомі із західною політичною філософією, не завжди розуміють реальне значення цих термінів.
Результати багатьох досліджень показали, що значна частина виборців у Центральній Європі зараховує себе до правих, однак за довгі роки комуністичної опіки політичний центр тяжіння явно змістився ліворуч. Людина може вважати себе, наприклад, лібералом і одночасно вимагати, щоб уряд продовжував здійснювати фінансування енергетичного сектора, освіти чи житлового будівництва.
Під владою комуністичних режимів ідеології перетворилися виключно у засіб досягнення поставлених цілей. Як і у попередні роки, багато людей зараз приймають чинні ідеології тільки формально, і по- справжньому стають їхнiми прихильниками тільки тоді, коли лояльність щодо певної політичної течії приносить їм хоч би короткострокову вигоду. Одним із наслідків такого цинічного підходу до політичних ідеологій є різкі зміни переваг серед виборців, що спостерігаються у різних країнах Центральної Європи.
Проблема індивідуальності посилюється ще й тим фактом, що значна частина народів Центральної Європи, особливо у країнах, де процес формування нації був сповільнений приходом до влади комуністів, легко піддається націоналістичним настроям, якими, у свою чергу, зловживають деякі політики. І хоча часто такі політики називають себе правими, їхня політика насправді виявляється демагогічною і популістською або ж авторитарною, як, наприклад, у випадку з колишнім прем’єр-міністром Словаччини Володимиром Мечiяром.
На ситуацію на правому фланзі політичного спектра в будь-якій країні Центральної Європи великий вплив чинить і минулий досвід, що йде корінням в історію і традиції. Хід політичних подій у Чехословаччині протягом останніх 20-и років комуністичного правління визначив істотні відмінності між Республікою Чехія і Словаччиною з одного боку, і Польщею та Угорщиною — з другого. Тоді як комуністичні партії останніх переживали внутрішню лібералізацію, що зробило можливим появу відносно великих напівофіційних сфер діяльності, які перебувають за рамками контролю комуністичного правління, у Чехословаччині після вторгнення радянських військ у 1968 році встановився жорсткий неосталінський режим.
Після падіння комуністичних режимів у 1989 році Комуністичні партії Польщі і Угорщини перетворилися у заслуговуючі на довіру демократичні партії лівого порядку, ставши грізним суперником для недавно виниклого правого політичного крила. Щодо Комуністичної партії Чехословаччини, на її місці не могла б виникнути жодна сильна соціал- демократична партія. При відсутності заслуговуючої на довіру демократичної партії лівого напрямку, центристські та праві політики зайняли провідні позиції і залишалися відносно об’єднаними до 1997 року. Однак відсутність сильної опозиції «погубила» праве крило, яке в результаті розкололося на численні угруповання, що не в змозі порозумітися одне з одним.
У Словаччині, де націоналістичні настрої були, починаючи з 1989 року, важливим політичним чинником, політичний спектр ще не сформувався вздовж стандартної право-лівої політичної осі. Основні політичні баталії ведуться між націоналістично-популістськими силами, чиї погляди по суті своїй не є демократичними, і силами, що борються за звичайну стандартну демократію. Загроза повернення до влади Мечiяра примусила всіх демократів, як правих, так і лівих, перейти до одного табору. Але навіть у цій ситуації праві сили показали свою впертість, створюючи, таким чином, можливість повернення Мечiяра до влади.
Праве політичне крило Угорщини страждає головним чином через розбіжності між консервативними і популістськими силами з одного боку, і традиціоналістськими, переважно міськими, лібералами з другого. Правим партіям не вдалося прийти до спільної думки стосовно того, чи повинен modus operandi правих політичних сил відповідати традиційним західним ідеологіям, або ж бути поєднанням націоналістичного консерватизму і популізму угорського виробництва. І хоч нинішня правляча коаліція, що складається із консерваторів і популістів, поки що має успіх, справжнє обличчя правих сил в Угорщині, можливо, ще відкриється в майбутньому.
Найбільш важким випадком є праві сили Польщі. Проблеми правого крила почалися тут ще в комуністичну епоху, коли профспілковий рух, який за нормальних обставин мав би бути на лівому фланзі, став ядром антикомуністичної опозиції. У результаті різні політичні групи, пов’язані з профспілковим рухом «Солідарність», побажали після падіння комуністичного режиму представляти праві сили, вносячи, таким чином, плутанину до політичного діалогу.
Християнсько-демократичні партії, пов’язані з Католицькою Церквою, і ліберали опинилися у деякій ізоляції. Існування ж порівняно сильних націоналістичних і популістських партій, що використовують численних польських фермерів як основу свого електорату, створює ще більшу плутанину. І, як і в інших посткомуністичних країнах, найбільшу вигоду така відсутність єдності приносить лівим демократичним силам.
Іржі ПЕГЕ, у минулому — політичний радник президента Чехії Вацлава Гавела
