Дискусію, яку ініціювали експерти ЦДВР, було присвячено роз’ясненню суперечливих питань українського законодавства (а саме — положень законів «Про інформацію» та «Про Національний архівний фонд та архівні установи») і складенню «Практичного порадника з реалізації права на доступ до архівної інформації». Взяти участь у заході запросили істориків та знавців архівної справи, серед яких — Геннадій Боряк (заступник директора Інституту історії НАН України), Аліна Шпак (експерт ЦДВР), Руслан Забілий (директор Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького»), Іван Патриляк (кандидат історичних наук, доцент КНУ ім. Тараса Шевченка). Модератор та основний «ідеолог» зустрічі — колишній директор Галузевого Державного Архіву СБУ, а нині голова наукової ради ЦДВР Володимир В’ятрович.
У аспекті доступу до архівів Основний Закон України не працює. Високопосадовці та працівники архівних установ найчастіше посилаються на певну інструкцію, яка нібито забороняє їм надавати документи для дослідження. Експерти ЦДВР вбачають у такій «інструкційності» чи не найголовнішу перешкоду розсекреченню багатьох злочинів проти українського народу, здійснених за часів СРСР. Укладачі «Практичного порадника» пропонують звернутися до закордонного досвіду у справі доступу до архівів. Наприклад, у Німеччині — країні, яка пережила у ХХ столітті не менш криваві часи тоталітаризму, ніж Україна, — ще в грудні 1991 року було прийнято закон «Про матеріали служби державної безпеки колишньої Німецької Демократичної Республіки». Мета закону досить прозора й очевидна: забезпечити та стимулювати історичну, політичну і юридичну переоцінку діяльності служби державної безпеки і, відповідно до цього, полегшити індивідуальний доступ до персональних даних, зібраних цією службою. Ще одним красномовним прикладом є польське законодавство, яке передбачає повний доступ до документів про державних службовців та політиків і зазначає, що «у копіях документів, що надаються, особисті дані третіх сторін є анонімними».
«В Україні, на жаль, маємо практику, — розповідає Володимир В’ЯТРОВИЧ, — коли основним аргументом у відмові доступу до інформації є наявність конфіденційної інформації. Але що ж таке «конфіденційна інформація» — ніхто чітко сказати не може. Чому за її наявності забороняється доступ до цілого документа? Будь ласка, закривайте доступ до особистих даних третіх осіб, анонімізуйте цю особу, але повний документ я маю право бачити. Парадоксально, але факт: законодавча база нібито й існує, але з якихось міркувань документи в архівах не видаються. Інколи взагалі складається враження, що працівник архіву просто лінується шукати документ, який тебе цікавить, копіювати його, підписувати папери. Більше того, Закон «Про інформацію» дозволяє надавати особі архівний документ із конфіденційною інформацією, якщо він становить суспільний інтерес. Знову таки, як визначити це поняття «суспільного інтересу»?». «Словом, якщо у вас справді виникають проблеми з доступом до інформації, але ви впевнені, що працівник архіву порушує закон, не надаючи її вам, то звертайтеся до суду», — рекомендує Аліна ШПАК, автор четвертого розділу «Практичного порадника» — «Доступ до архівів: огляд законодавства».
«Жодний інший гриф, крім тих, що передбачені Законом України «Про державну таємницю» (тобто «таємно», «цілком таємно», «особливої важливості»), не може бути причиною обмеження доступу до документа. Якщо вам відмовились надати документ із радянськими грифами «секретно», «совершенно секретно» або будь-якими іншими, це є грубим порушенням ваших прав», — розповідає Аліна ШПАК.
Коли буде узгоджено кінцевий варіант «Практичного порадника», він презентуватиметься в багатьох університетах України, серед яких Львівський національний університет імені Івана Франка, Національний університет «Києво-Могилянська академія», Національний університет «Острозька академія», ідуть переговори з Дніпропетровським національним університетом імені Олеся Гончара, а також із Харківським національним університетом імені Василя Каразіна.
