Конфлікти ЗМІ з представниками влади давно стали звичною справою. Розбиратися у подібних конфліктах — справа складна і невдячна. Давно всім відомі недоліки нашого законодавства, далекий від незалежного статус більшості українських ЗМІ — все це не сприяє всебічній та об’єктивній оцінці конфліктних ситуацій. Та все ж розбиратися доведеться, якщо наше суспільство ще має надію перевести цю проблему в площину цивілізованої взаємодії. Свіжим прикладом конфліктної ситуації навколо преси став арешт судовиконавцями банківських рахунків найтиражнішої газети Рівненської області — тижневика «Рівне вечірнє». Формальним приводом для цієї акції стало рішення місцевого суду про стягнення з редакції значного грошового штрафу, як компенсації моральних збитків депутата В.Червонія. Ми не маємо наміру ставати у цьому конфлікті на чий би то не було бік. Але, на наш погляд, деякі коментарі щодо цієї справи висвітлюють глибокі проблеми навколо стану свободи слова в Україні, які лежать, скоріше, навіть не в політичній — як звикли ми перш за все наголошувати, а в правовій площині. Нам здається, що саме зараз в Україні утвердження демократичних засад функціонування преси залежить багато в чому від професійності та порядності представників судової гілки влади. І тому справа «Рівне вечірнє» — депутат В. Червоній може стати своєрідним лакмусом щодо готовності наших судів бути адекватними часові.
Точка зору головного редактора газети «Рівне вечірнє» Миколи НЕСЕНЮКА:
«Бажання зробити щось із газетою «Рівне вечірнє» протягом останніх десяти років періодично виникає у окремих героїв публікацій цієї газети. Закрити газету на зорі демократії намагався навіть міський голова Рівного, не кажучи вже про менш впливових громадян. Та найбільшу послідовність у боротьбі із найпопулярнішим друкованим виданням області виявляє депутат Верховної Ради Василь Червоній, який вже котрий рік прагне стати в Рівному то міським головою, то керівником облдержадміністрації. Однак у голови його так досі не вибрали і не призначили. Зате із місцевим судом парламентарія пов’язують давні і взаємнокорисні стосунки. Для ілюстрації можна навести той факт, що, згідно з версією судових органів Рівного, Василь Червоній досі очолює обласну організацію Народного руху України. Ні той факт, що Червонія виключили із Руху ще у 99-му, ні особисті свідчення заступників голови Руху, ні документи Мін’юсту, ні загальновідомий факт перебування цієї людини в іншій партії не є аргументом для Рівненського суду.
Суд у Рівному посилається на свою перевантаженість. Але інколи у суддів знаходиться час аби відкласти все і розглянути особливо термінову справу. Саме такою справою був позов Василя Червонія до місцевої автоінспекції, співробітники якої зупинили депутата 9 липня минулого року і склали протокол про керування ним автомобілем у нетверезому стані. Не знали, певно, автоінспектори, що порушник щойно повертався із святкування дня народження голови обласного суду Володимира Довгалюка. Після цього кілька днів поспіль міський суд, відклавши всі справи, розглядав позов депутата до державтоінспекції і, звичайно ж, довів таки, що Червоній був абсолютно тверезим, а міліціонери перевищили свої повноваження. Таке рішення було ухвалено 1 вересня 2000 року.
Після цього Червоній звернувся у цей же суд із черговим позовом про захист честі і гідності до газети «Рівне вечірнє», яка повідомила у липні-серпні як про затримання депутата автоінспекцією, так і про судовий процес між ним та ДАІ. Посилаючись на рішення суду від 1 вересня, Червоній вимагав покарати газету за публікації у липні-серпні, які на той час повністю відповідали офіційній інформації ДАІ. І суд покарав, провівши засідання і не повідомивши належним чином про нього представників газети. На подану з цього приводу скаргу до обласного суду газета одержала відповідь від голови облсуду В.Довгалюка (того самого), в якій пан голова підтвердив законність рішення міськсуду щодо стягнення з газети коштів на користь Червонія.
Варто нагадати, що в проміжку між судовим переслідуванням газети Василь Червоній організував у жовтні 2000 року погром редакції «Рівного вечірнього» під приводом «народного обурення» однією із публікацій. Те, що ні до, ні після червоніївського нападу газета не одержала від читачів жодної претензії у будь-якій формі, і що роздрібний наклад «Рівного вечірнього» залишається найбільшим в області, видається достатніми аргументами, аби розглядати погром як організовану акцію, що підпадає під дію відповідних статей Кримінального кодексу. Слідство за фактом погрому давно завершене, матеріальні збитки пораховані, травми людей зафіксовані і матеріали передані в суд. Ясно, що суд у Рівному не буде поспішати притягати до відповідальності організаторів та учасників безпрецедентного в усій історії міста нападу на газету. Суд, як можна здогадатися, дуже зайнятий, перевантажений, коли йдеться про справи щодо незаконних дій Червонія і його оточення, і завжди готовий до дій, коли треба цю ж саму людину «захистити».
Тим часом редакція газети «Рівне вечірнє» одержала від міської виконавчої служби листа про арешт банківських рахунків, з яких мають бути стягнуті гроші на користь Василя Червонія, його помічники особисто, а сам він телефоном підганяє судовиконавців. Робить це Червоній у вільний від «захисту свободи слова» та «боротьби із режимом» час. Який режим до вподоби цьому ніби опозиціонерові, добре знають всі, хто мав справу із Червонієм в суді Рівного та Рівненської області».
Зрозуміло, що висновки, наведені у коментарі М.Несенюка, є виключно його особистою думкою. «День» отримав коментар і від іншої сторони, причетної до конфлікту.
Василь ЧЕРВОНІЙ, народний депутат України:
«Не один і не два випадки було, коли газета «Рівне вечірнє» свідомо намагалась дискредитувати мене як народного депутата, як громадянина. Що ж дивного в тому, що у таких випадках суд ухваляю рішення про фінансові санкції щодо наклепників? Я не дивуюсь, коли згідно з судовим рішенням арештовують банківські рахунки — це нормальна світова і європейська практика. Для прикладу розглянемо історію з так званим ДТП. Вся Україна знає, що Червоній і УНР знаходяться в опозиції до губернатора області. Ні для кого не секрет, що губернатор дає вказівки про дискредитацію Червонія і УНР, тому нічого дивного, що відбуваються дрібні провокації. У даному випадку мене з дружиною, водієм-охоронцем зупинили працівники ДАЇ, попросили документи, які потім не віддали, і запропонували забрати їх у ДАЇ. Наступного дня, коли мій юрист приїхав за документами, виявилось, що було складено протокол про те, що буцімто я був у нетверезому стані і втік, не забравши документи. Але це смішно виглядає: тричі народний депутат буде втікати від сержанта. Тим більше на суді з’ясувалося — і самі працівники це підтвердили, — що вони навіть не пропонували мені «трубку контролю». Як же можна було зробити висновки про нетверезий стан? Нічого цього не було. А М. Несенюк у газеті «Рівне вечірнє» написав: «П’яний за кермом — злочинець». Для того, щоб людину назвати злочинцем чи п’яним, потрібно рішення суду, а не просто якась чутка. Оці чутки, які часто породжує Несенюк або його друзі часто стають предметом судових розглядів. До речі, на суді працівники ДАЇ сказали, що ні письмової, ні усної інформації, жодних прес-конференцій з цього питання не було. Тож жодного замаху на свободу слова у постанові суду, на мою думку, немає. Якби «Рівне вечірній» відповідало за свої публікації і не займалося поширенням чуток, то ніхто не мав би до нього ніяких претензій. Ми виграли три позови до цієї газети на загальну суму 12 тисяч гривень. Рахунок «Рівне вечірнього» буде заблоковано до тієї пори, поки не заберуть ці гроші».
Що ж, детальний розгляд цієї ситуації — справа юристів. До речі, апеляція газети зараз розглядається у Верховному Суді, і «День» обов’язково повідомить своїх читачів щодо його рішення у цій справі. Але питання в цьому конфлікті, звичайно, стоїть не тільки в тому, щоб довести, хто саме правий у конкретній ситуації, а й в сумах позову народного депутата до регіональної газети, яку задовольнили поки що суди різних рівнів. Як відомо, в багатьох країнах суми штрафів до ЗМІ не можуть бути такими, щоб спричинити банкрутство видання. Та й щодо справ, які стосуються честі і гідності стосовно публічних осіб, до яких, безумовно, належать і народні депутати — то межа допустимої критики є набагато ширша, ніж стосовно просто приватної особи! Як було зазначено у справі Лінгенсена проти Автрії (1986 рік) з практики Європейського суду, політик «неминуче і свідомо відкривається для прискіпливого аналізу кожного свого слова і вчинку, як з боку журналістів, так і громадського загалу і, як наслідок, повинен виявляти до цього більше терпимості». Також, як відомо, Європейський суд вимагає у справах, пов’язаних з дифамацією, розрізняти факти та оціночні судження: «наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень — ні». У той же час, очевидно, є сенс навести фрагмент зі щорічної доповіді Уповноваженого з прав людини Ніни Карпачової, яка стверджує: «як свідчить практика судочинства, суди з органів правосуддя нерідко перетворюються на інструмент жорсткого тиску на свободу слова. За даними Спілки журналістів України і Комітету ВРУ з питань свободи слова та інформації, тільки у 1999 році було подано 2258 судових позовів на загальну суму понад 90 млрд. грн., що майже втричі перевищує державний бюджет.
...Практика судових справ які стосуються ЗМІ, в Україні однозначно більше орієнтована на пріоритет захисту репутації посадових осіб, ніж на захист свободи слова і думки. Така практика призводить до того, що ЗМІ порівняно з представниками владних структур опиняються в неоднакових умовах перед законом...
Подібна практика небезпечна ще й тому, що під час судових розглядів таких позовів судді піддаються адміністративному тиску та залякуванням. Як наслідок — мас-медіа програють майже всі суди. А це вже не суд, якщо він є незахищеним, якщо він стає слухняним інструментом у чиїхось руках.
Європейський суд з прав людини відзначив «важливу роль преси у демократичній державі», застерігши, що обмеження її свободи може призвести до порушення прав громадян на контроль за своїм урядом, а це право більш вагоме, ніж право окремих урядовців на недоторканність власного чиновницького іміджу чи захисту від несправедливої критики».
Проблема виваженості дій судів щодо конфліктів преси з політиками та чиновниками — не є виключно українською, вона тією чи іншою мірою властива для всіх пострадянських держав. Але в цих же державах існує і певний позитивний досвід, яким, можливо, не гріх було б скористатись. Так, нещодавно у Киргизії, за повідомленням газети «Время МН», президент Аскар Акаєв вніс на розгляд парламенту законопроект, що передбачає введення 5-відсоткового мита за судові позови до журналістів та ЗМІ. А, скажімо, у Росії вже з рік доволі успішно діє Судова палата з інформаційних спорів при президенті Росії — своєрідний третейський суд, що розглядає подібні конфліктні ситуації, не доводячи справу до суду цивільного. Таким чином, варіанти вирішення проблем існують. Та їх пошук потребує спільних зусиль політиків, законодавців, суддів, урядовців і журналістів. У всякому разі, тих, для кого твердження: свобода слова — запорука істинної демократії — є аксіомою. Тобто твердженням, що не потребує доказів...
ДО РЕЧІ
Іван ДОМБРОВСЬКИЙ , суддя Верховного Суду України:
— Верховний Суд щодня отримує скарги на рішення судів по позовах по захисту честі та гідності у ЗМІ. Потік таких справ не зменшився. Тому очікуємо, що наступний Пленум ВС (він повинен відбутися наприкінці травня. — Ред. ) допоможе судам першого рівня виносити справедливий вирок у подібних справах. У вівторок закінчено роботу над редакцією проекту постанови цього Пленуму, де вперше будуть внесені зміни до Постанови ВС 1995 року і яка, зокрема, дасть роз’яснення поняття «злий умисел журналіста». Це нове поняття для нашого законодавства: у нас є поняття «прямого» і «непрямого умислу» у кримінальному праві. Законодавець вказав поняття «злого умислу», не роз’яснивши змісту, тому ми повинні дати тлумачення, щоб судова практика була однаковою. (На сьогодні у світовій практиці існує поняття просто «умислу», коли людина розуміє, що вона робить не так, як повинно бути.) А поки що кожний суддя має право його для себе тлумачити, виходячи з обставин кожної конкретної справи. За пропозицією IREX ProMedia, після Пленуму в областях будуть проведені семінари для суддів, де зможуть взяти участь і журналісти. Окрім того, я беру участь у спеціальних семінарах для ЗМІ, які проводить програма правового захисту журналістів цієї організації в регіонах, зокрема зараз пройдуть такі зустрічі у Тернополі, Івано-Франківську, Луцьку.
