23 січня 2007 року, через два роки після інавгурації Віктора Ющенка, відбулося чергове відкрите засідання Школи політичної аналітики «Поліс», що діє при Національному університеті «Острозька академія». Студенти і викладачі, учасники Школи, презентували доповідь, присвячену аналізові дворічного терміну перебування Віктора Ющенка на посаді Президента України. Нижче ми подаємо основні витяги презентованого дослідження.
Перший рік після обрання Президентом України Віктор Ющенко був наділений достатніми повноваженнями, щоб здійснювати вагомий вплив на формування і реалізацію державної внутрішньої і зовнішньої політики. Проте ефективно скористатися ними, на наш погляд, він не зміг.
1. Президент не використав можливостей для започаткування системних реформ у найважливіших сферах життя держави. Дуже часто концептуальні зміни, які необхідно було проводити в різних галузях, у першу чергу в економічній, наштовхувалися на протидію окремих політиків і політичних сил, що відстоювали вузько корпоративні інтереси. Щоправда, передвиборчі обіцянки не виконувалися у тому числі і через цілком об’єктивні причини, але донести це до загалу Віктор Ющенко не зміг.
Було помітно, що у Президента відсутня чітка стратегія діяльності. З самого початку, багато заяв і кроків Віктора Ющенка суперечили одне одному. Ліберальний стиль управління в умовах надзвичайно потужної опозиції, яка фактично зберігала контроль над половиною території України (особливо після парламентських виборів 2006 року) і своїми діями чинила загрозу національній безпеці, був абсолютно невиправданим. «Революція» повинна була продовжуватися, але Віктор Ющенко з багатьох причин не пішов на ряд радикальних кроків, які були такими необхідними для оздоровлення суспільства.
Іноді «дивна» позиція Віктора Ющенка пояснювалася експертами у тому числі і тим, що в Секретаріаті Президента просто не налагоджено дієвого механізму руху інформації, на основі якої глава держави приймає рішення. У перші місяці складалося враження, що глава держави живе в абстрактному, відірваному від реальності світі і не повністю володіє ситуацією.
Рішучий крок було зроблено лише один раз — 8 вересня 2005 року, коли у відставку було відправлено уряд Юлії Тимошенко із звинуваченнями у зраді та використанні службового становища навздогін.
2. На посаду очільника уряду Президент запропонував компромісну, але сумнівну, з точки зору логіки оновлення влади, кандидатуру Юрія Єханурова. Але набрати необхідні голоси у парламенті для підтримки нового прем’єра Віктор Ющенко зміг лише шляхом укладення сумнозвісного меморандуму із опозицією. Показовим є те, що в одному із своїх перших інтерв’ю новопризначений прем’єр-міністр Юрій Єхануров відкрито заявив про те, що наразі є неможливою реалізація запланованих пенсійної, житлово-комунальної реформ, адмінреформи та реформи охорони здоров’я. Єдино можливою перспективою голова Кабміну назвав реалізацію податкової реформи, яка, нагадаємо, триває і по сьогоднішній день.
Заплановані Президентом заходи щодо поліпшення життя простих громадян, виявилися не під силу навіть відверто «пропрезидентській команді», повністю йому підконтрольній. Та це ще більше поставило під сумнів можливість реалізації передвиборчої програми Віктора Ющенка до закінчення президентського терміну.
3. Віктору Ющенку не вдалося провести ефективну далекоглядну кадрову політику. Розстановка самодостатніх політичних гравців — представників Майдану — на ключові посади, з одного боку, не передбачала нічого поганого, а з іншого — призвела до гострих протистоянь і суперечок, які пізніше боляче вдарили по позиціях самого Президента. Сьогодні ми переконані, що так звані відмінності в поглядах на стратегію розвитку держави між «помаранчевими» політиками випливали, в першу чергу, з особистих бізнес- інтересів або вузькопартійних змагань.
Хоча в даній ситуації, ми можемо сказати, що Віктор Ющенко став заручником ситуації, коли потрібно було віддавати «передвиборчі борги».
Проте якщо проаналізувати кадрову політику на місцевому рівні, то факт залишається фактом — сотні призначень у регіонах були досить сумнівними і нелогічними. Українцям було важко зрозуміти, чому знову при владі ті, проти кого населення стояло на майданах селищ, містечок, міст. Переконливої відповіді Секретаріату Президента не було.
Це було підтвердженням гіпотези опозиціонерів про відсутність достатньої кількості кваліфікованих кадрів у президентській команді. Але лише частково. Більш ніж ймовірно, що значна частина чиновництва отримала посади у результаті використання поширеної в Україні схеми «зв’язків» із «потрібними» людьми. Така ситуація не могла не відобразитися на підтримці Віктора Ющенка серед виборців. Населення стало свідком нехтуванням його волі щодо концептуальних змін, стандартів і правил суспільного життя та суттєвого оновлення владних структур.
4. Другий рік президентства Віктора Ющенка став початком реформування політичної системи України і, відповідно, став етапом зміни ролі глави держави як політичного суб’єкта в системі гілок влади. Внесення змін до Конституції з політичної і правової точок зору ускладнило і розбалансувало політичну систему держави.
Розпочався новий період політичних маневрів Президента і боротьби. Але тепер вже не з самим собою і «любими» та «не зовсім любими друзями», а з потужними політичними опонентами, які скористалися «помаранчевою демократією» вперемішку з «феноменом Олександра Мороза» і взяли владу в свої руки.
5. Верховна Рада, фактичний плацдарм та інструмент в руках уряду, в багатьох питаннях «не змогла знайти спільної мови» із Президентом. Конструктивна співпраця наштовхувалася на відмінне бачення стратегії розвитку держави.
Проте ще гострішими є стосунки Президента і Кабінету Міністрів України. Чинниками такого стану речей є не лише відмінні політичні позиції, а й психологічні настанови представників різних гілок влади один до одного та декларативне і реальне вболівання за долю нації. Яскравим прикладом цього є ситуація у сфері зовнішньої політики, коли необхідність виконувати обіцянки-козирі передвиборчої програми ідуть у розріз із національними інтересами України.
На жаль, у даній ситуації Віктор Ющенко позбавлений дієвих важелів впливу на ситуацію. Спостерігається також певна психологічна неготовність Президента жити в реаліях зміненої політичної системи. На нашу думку, до дуже багатьох викликів парламентсько-президентської форми правління він був просто не готовий.
6. До здобутків Президента Віктора Ющенка ми можемо віднести забезпечення проведення парламентських виборів 2006 року у наближені до демократичних стандартів, забезпечення свободи слова та діяльності ЗМІ, значна зовнішньополітична активність і рух у напрямку до членства України в ЄС. До заслуг Президента ми можемо певною мірою зарахувати і те, що у багатьох випадках він знижував рівень напруги в суспільстві, що штучно створювалася опозиційними силами і могла суттєво дестабілізувати ситуацію в країні.
