За останні кілька років керівництво країни неодноразово заявляло про безальтернативність інноваційного шляху розвитку економіки України. Отже, надії на прогрес нашої країни пов’язуються не тільки і не стільки з ресурсним, скільки з науково-технічним потенціалом. Україна відома у світі своїми видатними вченими, науковими колективами та наукоємними виробництвами. Проблема тільки в тiм, як цим розпорядитися. Таке питання стояло і на науково-практичній конференції «Утвердження інноваційної моделі розвитку економіки України», що проходила наприкінці лютого у Києві. Присутність у залі Президента, прем’єр-міністра та інших членів уряду може бути підтвердженням того, що за інновації у нас взялися всерйоз. У обговоренні цієї проблеми брав участь також відомий у минулому підприємець, а нині народний депутат України Олег БЕЗПАЛОВ, із яким розмовляє наш кореспондент.
— Чи є в умовах України перехід до інноваційної моделі розвитку справою простою для економіки?
— Нагадаю, що наміри штурмувати інноваційні висоти методом лобової атаки за роки незалежної України робилися неодноразово. Складалися відповідні програми, але на практиці це нічого не давало.
Зрозуміло, що і надалі такий підхід не матиме успіху, якщо не буде здійснено обхідний маневр, — тобто не буде сформовано загальні сприятливі передумови для масових, добре мотивованих інновацій. При цьому повинні бути враховані й чинники, які діють всередині країни, і — що не менш важливо — чинники глобалізації.
— А що таке, на ваш погляд, мотивації і хто повинен їх створювати?
— Передусім, держава. У провідних країнах Заходу за 30 останніх років має мiсце зростання (з 6 — 12% до 45 — 55%) частки державних витрат у ВВП. Відповідно це забезпечило і посилення регулюючої ролі держави в економіці, особливо в секторах високих технологій. А в Україні роль держави в економіці всі перші роки незалежності зводилася нанівець. І це була свідома установка з чужої подачі. Вважалося, що ринок сам усе розставить по місцях, і держава повинна з економіки піти.
Схаменулися ми лише в кінці 90-х (точніше, в 1997), коли Світовий банк, враховуючи катастрофічність ситуації для власних проектів, подав сигнал про те, що роль держави має зростати, і стійкий розвиток, особливо розвиток технологічний, без ефективної держави неможливий. Але далі почалася паніка. Сигнал-то було отримано, а що робити — не розписали. До того ж із Заходу надходили й протилежні сигнали: адже транснаціональні компанії були зацікавлені в безпроблемному освоєнні нашого ринку і ресурсів. Цьому могла завадити сильна держава. У такій складній ситуації про найважливішу для долі країни проблему — реформування з прицілом на інноваційний розвиток — забули. Її витіснили спочатку розмови про адміністративну реформу, а потім замішані на інтригах ігрища з приводу дилеми: «парламент — президент» або «президент — парламент».
І тут виявилося, що в руках нашої держави немає інших інструментів для вирішення інноваційних завдань, крім бюджету. Але він, доведений до стану убозтва, обідраний з усіх боків, до цих завдань явно не дотягував. Більш того, витрачати його мізерні кошти на технологічні інновації в умовах зубожiння та знедоленості було б по-блюзнірському. Так що всім вгорі було «не до того», і в результаті в Україні просто переглянули нові світові тенденції та, зокрема, можливості й важелі впливу держави на розвиток сфери інновацій за межами бюджету.
— За рокiв радянської влади тотальна роль держави часто була гальмом будь-якого прогресу. Чи не буде і сьогодні вплив влади шкодити підприємництву — основному інноватору економіки?
— Людвіг Ерхард, архітектор «німецького дива», застерігав від ототожнювання державного регулювання (і навіть планування) з бюрократичним, бездушним і руйнівним господарюванням. Не будемо і ми підмінювати ці поняття. Що ж до участі в цих процесах держави, то я хотів би зупинитися на прикладі Японії.
Відомо, що на піку інноваційного підйому в Японії вирішальним важелем впливу на технології був не ринок, а держава. І в той же час, дивним чином, питома вага державних витрат у ВВП протягом 40 років — з 1960 до 1999 рр. — була істотно (в 1,5 — 2 рази) нижча за відповідні показники таких країн, як Франція, Німеччина, Велика Британія і США, що відрізнялися незрівнянно бiльшим лібералізмом.
Причина цього, здавалося б, парадоксального явища полягала в тому, що в Японії більшою мірою, ніж в інших країнах, використовувалися високоефективні форми непрямого регулювання економіки, засновані на механізмах поєднання сили держави з силою бізнесу. Потрібно сказати, що і в інших лідируючих у світі країнах регулятори діють так, що не величина держави, а ефективність регулюючого, в тому числі — мотиваційного впливу визначає прискорення технологічного прогресу. І питання тут не зводиться до того, які функції виконує держава, а які бізнес. Часто держава виконує свою функцію не до кінця, а лише до певної проміжної межі, а потім передає її, з певними мотиваціями або ж за контрактом, приватному сектору.
Отже, зменшення масштабів прямого державного втручання в економічні процеси в цих випадках не означало зменшення ролі держави в економіці, особливо в інноваціях. Навпаки! Ми ж, схильні до забудькуватості та шарахань, або безпорадно розводимо руками, посилаючись на невідповідний бюджет, або віддаємо державу анафемі, сподіваючись на ринок, який, взятий поза державою, у цій справі не завжди виручає. Адже навіть у США, відомих своїм лібералізмом, такі галузі, як телекомунікації, авіатранспорт та багато інших, перебувають хоча і в приватній власності, але під державним регулюванням, і не командним, а, передусім, мотиваційним.
Звичайно, передумовою отримання науково-технологічного ефекту від симбіозу держави та бізнесу є подолання корупції i клановості. І це завдання для нас, мабуть, найважче. Але за певних умов вирішуване.
— Які конкретні кроки для реалізації інноваційної стратегії ви сьогодні пропонуєте?
— Я зупинюся тільки на кількох ідеях, не вдаючись до подробиць. По-перше, необхідно використати ефект «другої лижні». США через величезний ажіотажний, економічний перекіс у бік нової, інформаційної економіки «спіткнулися» на високих технологіях. Понад 50 млн. громадян втягнуто в гру на фондовому ринку — цьому своєрідному казино. На цьому «горять» і гігантські компанії, і гроші вкладників, у тому числі тих із них, хто брав кредити для купівлі акцій під заставу своєї нерухомості. Але ми могли б повчитися на чужих помилках і у сприятливій ситуації, відбираючи в інформаційній технології лише рентабельне (наприклад, електронну торгівлю книгами тощо), запустити в комерційний обіг ті технічні новинки, де ми традиційно сильні (матеріали із заданими властивостями, окремі види біотехнологійй тощо). І таким чином побудувати свою інформаційну інноваційну економіку.
Крім того, потрібно сформувати механізми перетоку коштів із найбільш рентабельних сировинних і «напівфабрикатних» галузей (наприклад, тих, що виготовляють металопрокат) у сегменти інноваційної економіки (але не адміністративно, а через мотивації).
Паралельно треба створити інститути концентрації коштів для інновацій за межами бюджету (примiром, Банк розвитку із західною перестраховкою, Іпотечний банк тощо). Значний виграш може дати також урахування тенденції замикання інвестицій, експорту й імпорту високорозвинених країн на самих собі. Отже, нам слід активно освоювати «оголені» простори країн третього світу — Африку, Близький Схід і, якщо хочете, навіть Ірак, на торгівлі з яким у період санкцій деякі держави заробили мільярди доларів. І, нарешті, створювати великі фінансово-промислові корпорації із залученням іноземного (краще російського, бо він більш зрозумілий нам) капіталу, але робити це розумно, щоб кошти не втікали за кордон, а залишалися в Україні.
Щоб все це запрацювало, головною повинна стати моральність. Адже основне багатство для ефективної державної машини — це непідкупний чиновник. Ми часто говоримо і навіть намагаємося копіювати технологію економічного дива Південної Кореї, Японії, Китаю, забуваючи при цьому, що конфуціанська філософія культивувала непідкупних державних чиновників, а продажних просто страчували. Звідси головний висновок: якщо держава хоче ефективно керувати інноваційними процесами, вона повинна стати непідкупною!
