При­га­да­ти всіх по­і­мен­но

Спів­ро­біт­ни­ки Дер­жав­но­го ар­хі­ву Дніп­ро­пет­ров­ської об­лас­ті за­вер­ши­ли ро­бо­ту над скла­дан­ням мар­ти­ро­ло­гу жертв Го­ло­до­мо­ру 1932–1933 ро­ків. Цей скор­бот­ний спи­сок по­ви­нен увій­ти в ре­гі­о­наль­ну Кни­гу па­м’я­ті, що бу­де опуб­лі­ко­ва­на во­сен­ни ни­ніш­ньо­го ро­ку до 75-річ­чя гу­ма­ні­тар­ної ка­тас­тро­фи, що ста­ла нас­лід­ком по­лі­ти­ки ра­дян­сько­го ке­рів­ниц­тва. Дніп­ро­пет­ров­ським ар­хі­віс­там до­ве­ло­ся до­клас­ти ба­га­то зусиль з об­роб­ки та вив­чен­ня де­сят­ків ти­сяч до­ку­мен­тів. Про­те ди­рек­тор об­лас­но­го ар­хі­ву Ні­на Кис­трусь­ка вва­жає, що по­діб­на ро­бо­та по­вин­на ста­ти ли­ше по­чат­ком у сис­тем­но­му дос­лід­жен­ні проб­лем Го­ло­до­мо­ру як у са­мій Ук­ра­ї­ні, так і за кор­до­ном.

— Ні­но Во­ло­ди­ми­рів­но, які зав­дан­ня спів­ро­біт­ни­ки ар­хі­ву ста­ви­ли пе­ред со­бою під час ство­рен­ня мар­ти­ро­ло­гу та Кни­ги па­м’я­ті?

— Хо­чу на­га­да­ти, що ця ро­бо­та бу­ла по­ча­та з осо­бис­тої іні­ці­а­ти­ви Пре­зи­ден­та Ук­ра­ї­ни Вік­то­ра Ющен­ка — 27 бе­рез­ня 2007 ро­ку вий­шов йо­го указ, від­по­від­но до яко­го від­зна­ча­ти­меть­ся 75-річ­чя Го­ло­до­мо­ру. Ос­нов­ним зав­дан­ням у ньо­му бу­ло під­го­ту­ва­ти ре­гі­о­наль­ні Кни­ги па­м’я­ті. Во­ни бу­дуть ви­да­ні у всіх об­лас­тях, на­віть у тих, які на по­чат­ку 30-х не бу­ли в скла­ді УРСР, од­нак у них є ма­те­рі­а­ли, по­в’я­за­ні з те­мою Го­ло­до­мо­ру. Нап­рик­лад, у Га­ли­чи­ні в той час про­во­див­ся збір кош­тів для до­по­мо­ги го­ло­ду­ю­чим цен­траль­ної та схід­ної Ук­ра­ї­ни. Ін­ша річ, що ця до­по­мо­га так і не дій­шла за приз­на­чен­ням. Але та­ка ро­бо­та про­во­ди­ла­ся гро­мад­ськи­ми ор­га­ні­за­ці­я­ми. Про це ме­ні роз­по­ві­дав мій ко­ле­га — ди­рек­тор ар­хі­ву Тер­но­піль­ської об­лас­ті. У них є лис­ти та спо­га­ди лю­дей, які зби­ра­ли до­по­мо­гу го­ло­ду­ю­чим. На жаль, у на­шо­му об­лас­но­му ар­хі­ві не­має жод­них зга­док про цю гу­ма­ні­тар­ну ак­цію, мож­ли­во, ра­дян­ська вла­да про це прос­то мов­ча­ла. Але, вза­га­лі-­то, для на­шо­го ар­хі­ву те­ма Го­ло­до­мо­ру не но­ва. Ще на по­чат­ку 90-х, у пер­ші ро­ки не­за­леж­нос­ті, бу­ла ство­ре­на ко­лек­ція зі спо­га­дів жи­те­лів об­лас­ті, які пе­ре­жи­ли го­лод 1932—1933 ро­ків. Бу­ли роз­сек­ре­че­ні ба­га­то до­ку­мен­тів. Ко­ли ми по­ча­ли їх чи­та­ти — жах­ну­ли­ся мас­шта­бам гу­ма­ні­тар­ної ка­тас­тро­фи. Це бу­ли до­ку­мен­ти про­ку­ра­ту­ри й об­лас­но­го уп­рав­лін­ня охо­ро­ни здо­ро­в’я. А в до­ку­мен­тах об­ко­му пар­тії бу­ли знай­де­ні ано­нім­ні лис­ти до пер­шо­го сек­ре­та­ря М. Ха­та­є­ви­ча. До ре­чі, во­ни зна­хо­ди­ли­ся у від­кри­то­му збе­рі­ган­ні, але до об­лас­но­го пар­тар­хі­ву ши­ро­ко­го дос­ту­пу не бу­ло — з до­ку­мен­та­ми доз­во­ля­ли пра­цю­ва­ти пар­тій­ним пра­ців­ни­кам і де­я­ким уче­ним. Па­м’я­таю, що то­ді ме­ні по­тра­пи­ли до рук страш­ні по­ві­дом­лен­ня про ка­ні­ба­лізм у Пав­лог­рад­сько­му ра­йо­ні й да­ні про те, що до од­ної з дніп­ро­пет­ров­ських лі­ка­рень у квіт­ні 1933 ро­ку над­хо­ди­ли ді­ти «з об’ї­де­ни­ми час­ти­на­ми ті­ла». Ішло­ся про ді­тей із ди­тя­чих бу­дин­ків. Те­пер до ре­гі­о­наль­ної Кни­ги па­м’я­ті ввій­дуть і по­діб­ні до­ку­мен­ти, і спо­га­ди, і сам спи­сок жертв Го­ло­до­мо­ру.

— Чи вда­ло­ся по­ра­ху­ва­ти ці жер­тви че­рез три чвер­ті сто­літ­тя, і яким чи­ном?

— Над скла­дан­ням мар­ти­ро­ло­гу — по­і­мен­но­го пе­ре­лі­ку по­мер­лих 1932—1933 ро­ків — пра­цю­ва­ла гру­па з шес­ти на­ших спів­ро­біт­ни­ків. Ска­жу від­ра­зу, вми­ра­ли лю­ди з різ­ни­ми ді­аг­но­за­ми, «го­лод» за­пи­са­ний ли­ше в 12—13 ви­пад­ках. По­яс­нен­ням то­му бу­ла зак­ри­та ди­рек­ти­ва ЦК ВКП(б) про те, щоб ді­аг­ноз не вка­зу­ва­ти. То­му ми зіштовхну­ли­ся з тим, що в до­ку­мен­тах, які на­дій­шли до нас з ор­га­нів юс­ти­ції, у кни­гах за­пи­су ак­тів гро­ма­дян­сько­го ста­ну?— або про­чер­ки, або на­пи­са­но «не ві­до­мо», «не вка­за­но». І ду­же ба­га­то — «вис­на­жен­ня», «киш­ко­во-ш­лун­ко­вий роз­лад». Тоб­то це ді­аг­но­зи, що вка­зу­ють на го­ло­ду­ван­ня. Є й ін­ші при­чи­ни, які свід­чать про смерть че­рез силь­не ослаб­лен­ня ор­га­ніз­му. Нап­рик­лад, ко­ли 39-річ­на лю­ди­на вми­рає від «ста­рос­ті». Всьо­го ми на­ра­ху­ва­ли 65 101 за­пис, який, на на­шу дум­ку, свід­чить про смерть унас­лі­док го­ло­ду. Жор­стких кри­те­рі­їв для ме­то­ди­ки від­бо­ру не бу­ло, хоч Інс­ти­тут на­ці­о­наль­ної па­м’я­ті роз­ро­бив ре­ко­мен­да­ції. За­га­лом ми про­а­на­лі­зу­ва­ли 259 книг з усі­єї об­лас­ті в її ни­ніш­ніх ме­жах. І хо­чу за­зна­чи­ти, що, нап­рик­лад, в Апос­то­лов­сько­му й Ши­ро­ков­сько­му ра­йо­нах кни­ги за­пи­су зов­сім не збе­рег­ли­ся. Ми ра­ху­ва­ли за кіль­кіс­тю сіль­рад — ви­хо­дить, що книг по­вин­но бу­ти 490, а їх, як я ска­за­ла, всьо­го 259. До то­го ж до­ку­мен­та­ція то­ді ве­ла­ся на не­я­кіс­но­му па­пе­рі, час­то не вис­та­ча­ло блан­ків і пи­са­ли в прос­тих зо­ши­тах, а то й на га­зе­тах. А як­що ре­єс­тра­тор по­тім звіль­няв­ся або по­ми­рав, то за­пи­си мог­ли прос­то не пе­ре­нес­ти в кни­гу. Всі­ля­ке трап­ля­ло­ся. Та­кож пот­ріб­но вра­ху­ва­ти, що че­рез де­сять ро­ків бу­ла вій­на й час­ти­на кни­жок мог­ла за­ги­ну­ти. Тоб­то про­пуск у до­ку­мен­та­ції іс­нує, як­би во­на вся збе­рег­ла­ся, то за­пи­сів, на­пев­но, бу­ло б уд­ві­чі біль­ше.

— Од­нак як­що пом­но­жи­ти ці циф­ри на кіль­кість об­лас­тей, то нав­ряд чи кіль­кість жертв Го­ло­до­мо­ру пе­ре­ви­щить 1,5 млн. осіб, звід­ки ж узя­ли­ся да­ні про 10 на­віть 12 млн. за­гиб­лих?

— Важ­ко ска­за­ти, але 10—12 млн. — це ду­же ба­га­то, ад­же то­ді в УРСР про­жи­ва­ло близь­ко 30 млн. осіб. При­най­мні за ар­хів­ни­ми да­ни­ми цьо­го під­твер­ди­ти не мож­на. Ад­же кож­ну циф­ру пот­ріб­но під­твер­ди­ти до­ку­мен­та­ми. У нас збе­рі­га­єть­ся 313 фон­дів, де міс­тять­ся да­ні, що від­но­сять­ся до пе­рі­о­ду Го­ло­до­мо­ру. Але ко­ли по­ча­ли пра­цю­ва­ти над Кни­гою па­м’я­ті, то по­ста­ло пи­тан­ня: який пе­рі­од бра­ти? Я на­по­ля­га­ла на то­му, що не мож­на об­ме­жу­ва­ти­ся вузь­ки­ми тим­ча­со­ви­ми рам­ка­ми. Бо Го­ло­до­мор — нас­лі­док по­лі­ти­ки, що про­во­ди­ла­ся з 1929 ро­ку. А в нас за до­ку­мен­та­ми вид­но, що ги­ну­ти від го­ло­ду лю­ди по­ча­ли з по­чат­ку ко­лек­ти­ві­за­ції. Як по­ча­ли­ся 1929 ро­ку хлі­бо­за­го­тів­лі, так і по­ча­ли­ся смер­тні ви­пад­ки. Ад­же вес­на 1933 ро­ку — це вже пік. Пот­ріб­но бра­ти до ува­ги, що приз­ве­ло до го­ло­ду — хлі­бо­за­го­тів­ля, кор­до­ни, ви­лу­чен­ня про­до­воль­ства. Але в мар­ти­ро­лог ми по­лі­чи­ли і внес­ли ли­ше жер­тви 1932—1933 ро­ків. До­ку­мен­таль­но під­твер­ди­ти мож­на, я га­даю, один міль­йон жертв по Ук­ра­ї­ні за цей пе­рі­од. Я не со­ці­о­лог, я?— ар­хі­віст. І то­му ка­жу, що мож­на прос­лі­д­ку­ва­­ти за до­ку­мен­та­ми, які збе­рег­ли­ся. До ре­чі, да­ні з різ­них об­лас­тей силь­но від­різ­ня­ють­ся. Нас­кіль­ки я знаю, в До­нець­кій об­лас­ті до­ку­мен­ти збе­рег­ли­ся кра­ще й там на­ра­ху­ва­ли 100 ти­сяч за­гиб­лих, хоча го­лод там був не та­кий силь­ний, як на Дніп­ро­пет­ров­щи­ні. У Ми­ко­ла­їв­ській об­лас­ті є да­ні на 10 ти­сяч за­гиб­лих, у Чер­ні­гів­ській— на 13—14 ти­сяч, у За­по­різь­кій— на 32—33 ти­ся­чі. Тут усе за­ле­жить від збе­ре­жен­ня до­ку­мен­тів.

— Чи під­твер­джу­ють ар­хів­ні до­ку­мен­ти, що го­лод був ре­зуль­та­том по­лі­ти­ки ста­лін­сько­го ке­рів­ниц­тва?

— Так, це вид­но з до­ку­мен­тів, бо від­бу­ва­ла­ся гра­біж­ниць­ка по­лі­ти­ка хлі­бо­за­го­тів­лі. Ма­ло то­го, що лю­дей обк­ла­да­ли жах­ли­ви­ми штра­фа­ми за не­ви­ко­нан­ня пла­нів зі зда­чі зер­на, але й прак­ти­ку­ва­ла­ся зда­ча м’я­са, мо­ло­ка, ово­чів. І тут же па­ра­лель­но від­бу­ва­ло­ся роз­кур­ку­лен­ня. При­чо­му як­що 1929—1930 ро­ків роз­кур­ку­лю­ва­ли за­мож­ні вер­стви се­лян­ства, то піз­ні­ше, ко­ли вже роз­кур­ку­лю­ва­ти бу­ло ні­ко­го, а роз­на­ряд­ки над­хо­ди­ли, то, як вид­но з опи­сів май­на, роз­кур­ку­лю­ва­ли зов­сім бід­них: од­на діж­ка, дві па­ри шта­нів, три коф­ти, дві ко­чер­ги. Ці ак­ції про­во­ди­ли або вве­че­рі, або вно­чі, а вран­ці це май­но про­да­ва­ло­ся в се­лі з аук­ці­о­ну се­ред міс­це­вих жи­те­лів. За до­ку­мен­та­ми вид­но, що ча­сом се­ля­ни на­ма­га­ли­ся да­ва­ти від­січ, нап­рик­лад, у Пав­лог­рад­сько­му ра­йо­ні або в Орі­хів­сько­му, який то­ді вхо­див до Дніп­ро­пет­ров­ської об­лас­ті. Але це бу­ли сти­хій­ні вис­ту­пи, які при­ду­шу­ва­ли мак­си­мум за двоє діб. Вво­ди­ли­ся вій­ська або за­гін НКВС, приз­від­ни­ків су­ди­ли й роз­стрі­лю­ва­ли, на цьо­му все за­кін­чу­ва­ло­ся. Що сто­су­єть­ся 1932 ро­ку, то вид­но, що уро­жай був се­ред­нім, а зав­дан­ня із за­го­ті­вель — на рів­ні уро­жай­но­го 1930 ро­ку. Ви­ко­на­ти їх бу­ло не­мож­ли­во, не­мис­ли­мо. І в той са­мий час між ра­йо­на­ми вве­ли зма­ган­ня, бра­ли під­ви­ще­ні зус­тріч­ні пла­ни на кол­гос­пних збо­рах, що вид­но з про­то­ко­лів. І це на ме­жі го­ло­ду, що на­су­вав­ся. В од­но­му ве­ли­ко­му се­лі мог­ло бу­ти три-­чо­ти­ри кол­гос­пи і їх­нє ке­рів­ниц­тво влаш­то­ву­ва­ло між со­бою зма­ган­ня, хто біль­ше й швид­ше здасть хліб. Але до то­го ча­су збе­рі­га­ло­ся не­ма­ло й од­но­о­сіб­них гос­по­дарств, які за ди­рек­ти­ва­ми з цен­тру обк­ла­да­ли­ся ве­ли­чез­ни­ми по­дат­ка­ми. До кін­ця 1932 ро­ку в лю­дей виг­реб­ли все зер­но аж до по­сів­но­го фон­ду. Уже в груд­ні по­чав­ся мор і він про­дов­жу­вав­ся до вес­ни 1933 ро­ку, до­ки не з’я­ви­ла­ся зе­лень. Зви­чай­но, лю­ди ки­да­ли все й на­ма­га­ли­ся виб­ра­ти­ся в міс­то. Во­ни не хо­ті­ли пра­цю­ва­ти в кол­гос­пах, за­ли­ша­ли свої зе­мель­ні ді­лян­ки, то­му ба­га­то зем­лі бу­ло не­об­роб­ле­ної. Жах­ли­во чи­та­ти до­ку­мен­ти про те, як лю­ди вми­ра­ли від киш­ко­во-ш­лун­ко­вих за­хво­рю­вань, бо в по­шу­ках їжі роз­ри­ва­ли ско­то­мо­гиль­ни­ки і їли отруй­ні бу­р’я­ни.

— Се­ред дос­лід­ни­ків іс­нує дум­ка, що ви­віз зер­на да­вав ва­лют­ні над­ход­жен­ня СРСР і був не­об­хід­ний Ста­лі­ну для то­го, щоб фі­нан­су­ва­ти фор­со­ва­ну ін­дус­трі­а­лі­за­цію кра­ї­ни?

— Про іс­тин­ні ці­лі, на­пев­но, мож­на су­ди­ти на під­ста­ві до­ку­мен­тів цен­траль­них ар­хі­вів, а в нас на міс­це­во­му рів­ні ви­су­ва­ла­ся ви­мо­га «на­го­ду­ва­ти ро­бо­чий клас». У міс­тах дій­сно бу­ду­ва­ли­ся за­во­ди, від­бу­ва­ла­ся ін­дус­трі­а­лі­за­ція — в Дніп­ро­пет­ров­ську, Дніп­род­зер­жин­ську, Кри­во­му Ро­зі. До ре­чі, хо­чу заз­на­чи­ти, що з 65 ти­сяч за­гиб­лих від го­ло­ду на те­ри­то­рії об­лас­ті, 18 ти­сяч по­мер­ло не в се­лах, а в са­мо­му Дніп­ро­пет­ров­ську. Вми­ра­ли і в ін­ших про­мис­ло­вих міс­тах об­лас­ті. Ми на­ма­га­ли­ся ро­зіб­ра­ти­ся й прий­шли до вис­нов­ку, що це ви­хід­ці з сіл, які ті­ка­ли в міс­та, най­ма­ли­ся на бу­дь-я­ку ро­бо­ту, ли­ше б от­ри­му­ва­ти па­йок. Біль­шість з них ма­ли сі­м’ї у сіль­ських ра­йо­нах, пе­ре­да­ва­ли ту­ди гро­ші або про­дук­ти, а са­мі го­ло­ду­ва­ли. При­най­мні це бу­ли ос­лаб­ле­ні не­до­ї­дан­ням лю­ди, які в ре­зуль­та­ті вми­ра­ли від вис­на­жен­ня, важ­кої пра­ці та різ­них хво­роб. Що­до ці­лей та­кої жор­сто­кої по­лі­ти­ки у від­но­шен­ні до лю­дей та ви­яв­лен­ня ор­га­ні­за­то­рів го­ло­ду, то нам да­ва­ли та­ке зав­дан­ня з Інс­ти­ту­ту на­ці­о­наль­ної па­м’я­ті. Але проб­ле­ма ця ду­же неп­рос­та. Ад­же на­віть на все­ук­ра­їн­сько­му рів­ні, ма­буть, не мож­на ста­ви­ти на од­ну дош­ку С. Ко­сі­о­ра, який си­дів у Дніп­ро­пет­ров­ську, без­по­се­ред­ньо зай­мав­ся хлі­бо­за­го­тів­лею, ви­ма­гав су­ди­ти і вик­лю­ча­ти з пар­тії, і, ска­же­мо, Г. Пет­ров­сько­го, який на­ма­гав­ся стри­му­ва­ти ка­тас­тро­фіч­ні про­це­си в Ук­ра­ї­ні. За до­ку­мен­та­ми вид­но, що од­ні й ті са­мі ке­рів­ни­ки міс­це­вої вла­ди, з од­но­го бо­ку, ви­ко­ну­ва­ли пла­ни з хлі­бо­за­го­тів­лі, а з ін­шо­го?— по­си­ла­ли вго­ру фік­тив­не зве­ден­ня про за­ги­бель уро­жаю з про­хан­ням зни­зи­ти пла­ни й за­ли­ши­ти хо­ча б не­ба­га­то хлі­ба. До ре­чі, ще 1931 ро­ку до цих про­хань іно­ді прис­лу­ха­ли­ся, а 1932-го — ні, бо із за­го­тів­ля­ми зер­на спра­ва бу­ла про­па­щою. Від­бу­ва­ли­ся пос­тій­ні інс­пек­тор­ські пе­ре­вір­ки й міс­це­ві ке­рів­ни­ки, які пи­са­ли фік­тив­ні ак­ти, пот­ра­пи­ли під суд. Уза­га­лі, то­ді ке­рів­ни­ки міс­це­вої вла­ди по­над два-т­ри ро­ки на сво­їх по­са­дах не три­ма­ли­ся. Во­ни бу­ли між мо­ло­том і ко­вад­лом. До вій­ни ке­рів­ний склад об­лас­тей і ра­йо­нів змі­нив­ся кіль­ка ра­зів. Не знаю, чим це по­яс­ни­ти, але го­лод на лі­во­му бе­ре­зі Дніп­ра був силь­ні­ший, ніж на пра­вому. За до­ку­мен­та­ми обл­здра­ва вид­но, що ко­ли зій­шов сніг, на по­лях та уз­біч­чях до­ріг ви­я­ви­ло­ся ба­га­то тру­пів, ви­ник­ла заг­ро­за епі­де­мій. Так ось, при обс­те­жен­ні з місць при­си­ла­ли аб­со­лют­но різ­ні циф­ри. Мож­ли­во, це за­ле­жа­ло від зав­зят­тя пе­ре­ві­ряль­ни­ків. За до­ку­мен­та­ми про­сте­жу­єть­ся і той факт, що в по­даль­ші ро­ки се­ла, що опус­ті­ли, за­се­ля­ли пе­ре­се­лен­ця­ми з те­ри­то­рії Ро­сії?— Дніп­ро­пет­ров­ську, Хар­ків­ську, Хер­сон­ську об­лас­ті.

— Ви­хо­дить, що ук­ра­їн­ців дій­сно зни­щу­ва­ли для то­го, щоб на їх­нє міс­це осе­ли­ти ро­сі­ян?

— Не мож­на ска­за­ти, що від го­ло­ду за­ги­ну­ли ли­ше ук­ра­їн­ці. Дніп­ро­пет­ров­ська об­ласть бу­ла ду­же стро­ка­тою за на­ці­о­наль­ним скла­дом на­се­лен­ня. Тут ці­ли­ми се­ла­ми ще з XVI­II сто­літ­тя жи­ли нім­ці, шве­ди, бол­га­ри, сер­би, мол­да­ва­ни, єв­реї, ро­сі­я­ни, бі­ло­ру­си. І всі во­ни вми­ра­ли від го­ло­ду, як і ук­ра­їн­ці. Це вид­но за на­шим мар­ти­ро­ло­гом, де вка­зу­єть­ся на­ці­о­наль­ність. Ось лист із цьо­го спис­ку — він весь скла­да­єть­ся з ро­сі­ян. Уза­га­лі, мі­ніс­тер­ство юс­ти­ції да­ло ро­з’яс­нен­ня: пи­тан­ня пі­дій­ма­єть­ся про ге­но­цид ук­ра­їн­сько­го на­ро­ду, а ук­ра­їн­цем вва­жа­єть­ся бу­дь-я­кий гро­ма­дя­нин, який про­жи­ває на те­ри­то­рії Ук­ра­ї­ни. І з те­ри­то­рії Ро­сії піс­ля го­ло­ду за­во­зи­ли не ли­ше ро­сі­ян, але й пред­став­ни­ків ін­ших на­ці­о­наль­нос­тей, нап­рик­лад, та­тар. Га­даю, що во­ни прос­то від­шко­до­ву­ва­ли спад на­се­лен­ня. Ад­же пот­ріб­но бу­ло ко­мусь пра­цю­ва­ти в кол­гос­пах — ора­ти, сі­я­ти й при­би­ра­ти уро­жай. До ре­чі, як­що по­рів­ню­ва­ти да­ні пе­ре­пи­сів 1926 і 1939 ро­ків, то мож­на зро­би­ти вис­но­вок про спад трьох міль­йо­нів на­се­лен­ня в Ук­ра­ї­ні. Або ось ще да­ні Дер­жком­ста­ту: 1933 ро­ку в УРСР на­ро­ди­ло­ся 430 ти­сяч осіб, а по­мер­ло один міль­йон 900 ти­сяч. За­га­лом хо­чу ска­за­ти, що те­ма Го­ло­до­мо­ру за­ли­ша­єть­ся ма­ло дос­лід­же­ною. Не­об­хід­не мас­штаб­не й ком­плек­сне вив­чен­ня ці­єї іс­то­рич­ної те­ми. Пот­ріб­но ство­ри­ти ре­єстр дже­рел, що іс­ну­ють, пе­ре­хрес­ні по­каж­чи­ки, при­чо­му не тіль­ки до­ку­мен­тів, що є в на­ших ар­хі­вах, але й тих, що збе­рі­га­ють­ся в Ро­сій­ській Фе­де­ра­ції. Ад­же цен­траль­ні ор­га­ни вла­ди то­ді зна­хо­ди­ли­ся в Мос­кві. Ми спіл­ку­ва­ли­ся з ро­сій­ськи­ми ко­ле­га­ми, але во­ни вва­жа­ють те­му ге­но­ци­ду на­ду­ма­ною, як і, за­га­лом, ке­рів­ниц­тво Ро­сії. Хоча ка­за­ти, що Ро­сія і ро­сі­я­ни не­суть від­по­ві­даль­ність за Го­ло­до­мор, на мій пог­ляд, бу­ло б не­вір­но. Та­ку пос­та­нов­ку пи­тан­ня я вва­жаю не­ко­рек­тною, бо, як­що по­ди­ви­ти­ся на ке­рів­ниц­тво ВКП(б) тих ча­сів, то ко­го там тіль­ки не бу­ло: і гру­зи­ни, і єв­реї, і по­ля­ки, і ла­ти­ші. Са­мих ро­сі­ян мож­на пе­ре­ра­ху­ва­ти на паль­цях од­ні­єї ру­ки. За ве­ли­ким ра­хун­ком, ро­сі­я­ни са­мі пос­траж­да­ли від Го­ло­до­мо­ру. Ми звер­ну­ли­ся до Інс­ти­ту­ту на­ці­о­наль­ної па­м’я­ті з про­по­зи­цією ство­ри­ти дер­жав­ну прог­ра­му з ком­плек­сно­го і сис­тем­но­го вив­чен­ня проб­лем Го­ло­до­мо­ру. Бо ви­рі­ши­ти та­ку сер­йоз­ну проб­ле­му ка­ва­ле­рій­ським нас­ко­ком не мож­на. Ро­би­ти якісь вис­нов­ки, не ви­вчив­ши весь ком­плекс до­ку­мен­тів, на мій пог­ляд, не­да­ле­ког­ляд­но. Вва­жаю, що та­ка прог­ра­ма по­вин­на вклю­ча­ти в се­бе вив­чен­ня міс­це­во­го ма­те­рі­а­лу, опи­ту­ван­ня оче­вид­ців, які пе­ре­жи­ли го­лод, хоча, на жаль, їх за­ли­ши­ло­ся ду­же ма­ло. Я роз­мов­ля­ла з ко­ле­га­ми з ін­ших ре­гі­о­нів і всі ка­жуть, що під­ня­ти та­кий іс­то­рич­ний пласт за рік ду­же склад­но. Не­об­хід­но та­кож зби­ра­ти до­ку­мен­ти за ме­жа­ми Ук­ра­ї­ни, нап­рик­лад, фо­тог­ра­фії. У нас прак­тич­но не­має та­ких ма­те­рі­а­лів, ос­кіль­ки фо­то­а­па­ра­тів у на­се­лен­ня май­же не бу­ло та й фо­тог­ра­фу­ва­ти бу­ло не­без­печ­но. Знім­ки ро­би­ли іно­зем­ні жур­на­ліс­ти або фа­хів­ці, які пра­цю­ва­ли в СРСР. Во­ни збе­рі­га­ють­ся в іно­зем­них ар­хі­вах або при­ват­них фон­дах, їх пот­ріб­но знай­ти й зро­би­ти над­бан­ням гро­мад­ськос­ті. Пот­ріб­но та­кож виз­на­чи­ти міс­ця по­хо­вань жертв Го­ло­до­мо­ру, міс­це­ві жи­те­лі ще па­м’я­та­ють, де хо­ва­ли за­гиб­лих. Од­ним сло­вом, ви­дан­ня Книг па­м’я­ті та скла­дан­ня мар­ти­ро­ло­гу до па­м’ят­ної да­ти по­вин­не ста­ти ли­ше по­чат­ком ве­ли­кої ро­бо­ти не ли­ше в на­ці­о­наль­но­му, але і в між­на­род­но­му мас­шта­бі. Це наш обо­в’я­зок і пе­ред май­бут­ні­ми по­ко­лін­ня­ми ук­ра­їн­ців, і ти­ми, що піш­ли.