Було б помилкою також розглядати Волинські події виключно у вузьких історичних рамках 1943 — 1944 років, виносити їх в окремий епізод, виривати з контексту надзвичайно складних і заплутаних взаємин без урахування двосторонніх протиріч, що мали місце між поляками і українцями протягом усього періоду 1918 — 1947 років.
Знайти одного винуватого ніколи не вдасться. Завжди залишатимуться аргументи на користь звинувачення протилежної сторони.
Насамперед хочу сказати, що я був постійним учасником українсько-польських міжнародних семінарів, про які сьогодні на Форумі експертів і журналістів у Острозі говорилося; і на сторінках отих 9-ти томів «Україна — Польща: важкі питання» залишив якийсь певний слід. Отже, маю своє бачення проблеми. На мій погляд, для того, щоб глибоко вкорiнилася взаємна повага, довіра між українським і польським суспільствами і народами, а не лише політиками, треба бути відвертими, говорити правду про історичне минуле. У зв’язку з цим перед українцями і поляками виникає закономірне питання: якими словами змалювати все те, що відбувалося в роки війни, які практичні кроки здійснити для відзначення сумних роковин Волинських подій, якщо вже так вийшло, що їхнє відзначення кимось заплановане.
Такі слова, орієнтовані на історичне примирення двох народів, конче треба знайти, а кроки здійснити. Але вони повинні бути максимально виваженими, заздалегідь продуманими, трактуватися у глибоко моральному, а не політичному вимірі, без емоційного забарвлення, нав’язуваного ветеранськими організаціями, зокрема певними польськими «кресовими» організаціями, з метою утримання моральної сатисфакції з далеко неморальних подій минулого. Але постає питання обов’язкового дотримання сторонами принципу паритетності, насамперед із питань облаштування місць національної пам’яті на території України та Польщі, створення колективної пам’яті про спільну трагедію наших народів, взаємного засудження обопільного насильства, допуску українських і польських науковців до історичних спеціальних архівів. Повинно йтися про обопільне визнання помилок обох сторін в часи визвольної боротьби проти німецьких окупантів, допущених у драматичних умовах боротьби за відновлення незалежних України та Польщі.
Односторонні поспішні дії, а, тим більше, упереджені оцінки Волинських подій можуть вкрай негативно вплинути на розвиток українсько-польського співробітництва. До речі, така головна ідея прозвучала на засіданні робочої групи експертів, яка займається вивченням Волинських подій, у лютому цього року в Раді національної безпеки України в Києві; членом тієї групи є і я.
Вважаю, було б помилкою також розглядати Волинські події виключного у вузьких історичних рамках 1943 — 1944 років, виносити їх в окремий епізод, виривати з контексту надзвичайно складних і заплутаних взаємин без урахування двосторонніх протиріч, що мали місце між поляками і українцями протягом усього періоду 1918 — 1947 років, зрештою, без урахування всього комплексу причин, що викликали Волинську трагедію: територіальних, політичних, етнічних, соціальних, військових; тут були і взаємні образи, підозри, антипатії, відсутність пошани один до одного, побутові конфлікти на тлі соціальних стосунків селянства з минулих часів і з приводу війни, політичні чинники з обох сторін, створення підстав для відбудови власної державності. Політика нацистів та радянських партизанiв, які використовували і роздмухували національне протистояння, тим самим нейтралізуючи й знекровлюючи визвольну боротьбу українського і польського народів, були тією третьою силою, яка неодноразово в історії душила польську й українську державність. Отже, Друга світова війна лише вивела задавнену ворожнечу українців і поляків на поверхню. Події 1943 року були лише наслідком усієї попередньої історії, а звідси — відповідальність за цю трагедію ширша, її не можна покладати виключно на ОУН і УПА. Я хочу сказати, що у противному випадку, зникне зміст і сенс українського національного руху, і він виявиться вилученим із контексту складних взаємин між українцями, поляками, німцями і більшовиками в цей період.
На конференції виступав шановний професор філософії Мирослав Попович, який говорив, що не слід звертати увагу на причини, які призвели до цього конфлікту; що не можна долучати там, скажімо, XV століття; це думка, з якою я не згоден. І я тут хочу зацитувати польського автора, дослідника Яна Турнао, який характеризував українсько-польський конфлікт в роки Другої світової війни так: «Наші уявлення, наші почуття формувала значно довша історія; побратимча кров плинула століттями, і ми — поляки — також проливали її багато. Пам’ятаймо про це, читаючи про жорстокість українців».
Я хочу сказати, що, характеризуючи ці відносини, нам слід зайняти чітку позицію, яка б захищала національні інтереси українців. Побачила їхнє прагнення до створення незалежної держави у боротьбі з численними ворогами, серед яких, на жаль, були й поляки. Ця боротьба точилася в умовах війни та окупації, знищення моральних критеріїв з обох сторін — польської та української. Знайти одного винуватого ніколи не вдасться. Завжди залишатимуться аргументи на користь звинувачення протилежної сторони. Повторюю, треба зважати на те, що ОУН і УПА діяли в екстремальних умовах війни, коли мораль заганяють у глухий кут, коли до злочинних дій вдавалися обидві сторони, коли, зрештою, це відбувалося в контексті воєнних злочинів, що скоювалися під час Другої світової війни. Тому виокремлювати лише так звані злочини ОУН і УПА є неправильним.
Отже, Волинські події 1943 — 1944 років були тривалим міжнаціональним конфліктом, у ході якого гинули представники обох народів, а українці й поляки застосовували як оборонну, так і наступальну тактику. І тому заходи для вшанування жертв Волинських подій мають слугувати подоланню негативних стереотипів у поляків і українців, примиренню народів обох держав. Хочу звернути увагу на те, що в українсько-польській війні помітною була участь німецьких каральних загонів, польської та української поліції на службі у окупантів, каральні операції радянських партизанських загонів, а з польської сторони — ще й націоналістичних загонів Народових збройних сил і Народової організації військової. Були також випадки так званого камуфляжу окремих загонів під марку противника і вчинення нападів із метою роздмухування українсько-польського протистояння.
Тому встановити конкретне авторство всіх жертв нині не є можливим, як і спроби встановлення загальної кількості загиблих в українсько-польській війні. Зрештою, спогади учасників, при всій повазі до них, здебільшого не можуть бути достовірним джерелом, оскільки засновані на емоціях і чутках. А автентичні документи, зокрема ОУН і Армії Крайової, мають фрагментарний і однобічний характер і не змальовують усієї картини. Очевидно одне: польська сторона, принаймні в Галичині і на Волині, знаходячись у значній меншості, зазнала більших втрат, аніж українська.
На мою думку, щире порозуміння, певною мірою історичне примирення настане тоді, коли це усвідомлять найширші верстви населення, а не лише політична еліта. Його не можна штучно прискорити, нав’язати згори, приурочити до певної дати, пов’язати з нинішньою політичною ситуацією і з політичним становищем України і Польщі, воно має визріти в умах і настроях, в душах і серцях, українців і поляків і йти знизу . А це далеко не просто і не так швидко і зовсім не безболісно; але я переконаний, такий час настане. Я знаю, що польська сторона планує спорудити пам’ятник у Варшаві з приводу цих подій. А чи буде це сприяти примиренню народів, чи буде він втіленням вшануванням усіх жертв українсько-польської війни? Чи буде він символом чогось іншого?
Відомо, що в Любліні функціонує Європейський колегіум українських і польських університетів. Мені здається, посилення уваги до нього обох урядів, виведення його на рубежі світової науки було б тим знаковим пам’ятником українсько- польського порозуміння, добросусідства і стратегічного партнерства.
Спудеї гуманітарного факультету Національного університету «Острозька академія» взяли активну участь у збиранні спогадів у свідків Волинських подій. Не можна без хвилювання читати окроплені слізьми, криками душі свідчення українців і поляків. Повторюю, і українців і поляків, які пережили ці жахливі часи. Діти збирали матеріали. Приходили і плакали. Казали: «Ми цього просто не знали». А деякі люди просто не хотіли говорити. Вони боялися, бо той страх в людині залишився. Але немає якоїсь злоби у протилежних сторін — бо опитували і українців, і поляків. Люди говорили, що до війни вони жили мирно, одружувалися.
Кажуть, що молоде покоління інертне. Але воно небайдуже до народної пам’яті, бо волиняни з молоком матері втягували ці спогади рідних про страхітливі події. І вони повинні знати правду, щоб не жити з тими страхiттями. Студенти це робили і для того, щоб допомогти історикам відтворити правду про минуле, щоб це більше ніколи не повторилося. Перепусткою у майбутнє повинна бути не сокира месника, а щире порозуміння, добросусідство, пошана, довіра між двома народами.
Я хотів би звернути увагу, що крім національного, важливим чинником українсько-польського конфлікту був соціальний. Роль міни уповільненої дії на Волині зіграло співвідношення земельної власності; ще з довоєнних років більша частина земельних угідь належала польським колоністам. Осадник, який був живим доказом кривди, заподіяної офіційною Варшавою українцям, вносив роздратування, поглиблював розбрат між поляками і українцями, він став, я б сказав, тією сіллю, яка завжди ятрила рани і ніхто не міг загоїти їх на українському тілі. Гасла: «Земля українцям, ляхи за Віслу» церковним сполохом постійно били в голову волинського селянина. Не дивно, що українське сільське населення Волині із задоволенням зустріло декрет УПА від 15 серпня 1943 року про перехід земель колишніх польських поміщиків і колоністів у володіння українських господарств. Зокрема на Костопільщині Рівненської області з утвореного таким чином земельного фонду до листопада того ж року малоземельні й безземельні селяни одержали 1500 актів про земельні наділи. Зрозуміло, що ці дії супроводжувались насильством над поляками.
Один із керівників служби безпеки УПА «Макар» повідомляв своєму братові 2 серпня 1943 року в місті з Волині: «СД уживає своєї нищівної акції ляхів. У відповідь ми нищимо їх безщадно. На Волині і Поліссі позносили ми всі «штацготи» — ляхів і німаків вибили, реманент живий і мертвий забрали, а забудування спалили».
Сьогодні на Форумі ми говорили, що треба без емоційного чинника обговорювати Волинські події. Разом із тим очевидно не можна обійти спогади, документи, які дихають слізьми, трагедією, криками душі. Я хотів би зацитувати три документи, які, на мій погляд, показують увесь трагізм ситуації (вони, підкреслюю, не є односторонніми), трагедію і українців і поляків, і, в тому числі насильство, здійснене обома сторонами.
Наприклад, командуючий дільницею Армії Крайової в Рожищі і комендант Здолбунівського району Романовський говорив так: «Поляки у своїх діях застосовували принцип колективної відповідальності і на напади, розбій і грабунок відповідали вбивствами, реквізиціями, пограбуванням. Вбивство вважалося справою честі. Молоді хлопці, які втратили родину, на прикладах гвинтівок робили помітки, рахуючи таким чином кількість своїх жертв. Людське правосуддя перетворилося на криваву помсту».
А ось про трагедію українців і поляків свідчать спогади жительки містечка Рудня Почаївська (що на Рівненщині) пані Боголуцької. «Я була заміжня за поляком. У нас було двоє хлопчиків — семи і чотирьох рокiв. Тільки-но народилася дівчинка, яка ще лежала в колисці. 20 липня 1943 року поляки вирізали хутір біля нашого містечка — не пожаліли нікого, всіх вирізали. Наступного дня в нашу хату зайшло п’ятеро з УПА. Донечку підняли з колиски, розставили ніжки, подивилися, що дівчинка і поклали назад. Оскільки мама українка, її пожаліли. А батька і двох хлопчиків вивели на подвір’я і зарубали сокирою».
Я хочу сказати, що ці злочини не мають прощення і тут руки в крові в обох сторін. Моральний осуд має бути обов’язково. Про розпалювання українсько- польської ворожнечі дізнаємося і з ще одного, третього джерела. Очевидець тих подій говорив так: «На всьому Поліссі та на великій частині Волині витворилася така ситуація, якої собі бажав Сталін. Вночі кругом заграва, бо бандерівці випалюють майно поляків та бульбівців — як зрадників. Вдень — кругом заграва, бо німці з поляками і узбеками випалюють українські села та вистрілюють народ за бандитизм. Іншої ночі більшовицькі партизани з поляками допалюють решту українських сіл, що їх не випалили німці за дня. Куди не глянь — вогонь. Куди не повернись — трупи і кров».
Як бачимо, українська і польська сторони несуть відповідальність за взаємне збройне, політичне протистояння в роки війни. Лише усвідомлення і прийняття цього факту сучасними українськими і польськими істориками сприятиме об’єктивному висвітленню подій, що розглядаються. Як слушно зауважив знаний польський науковець Ришард Торжецький, взаємне обкидання оскарженнями веде в нікуди.
Українсько-польські відносини воєнного періоду були значною мірою заручниками драматичного майбутнього. Сьогодні, коли Україна і Польща зробили свій однозначний вибір на користь стратегічного партнерства, подальше вироблення об’єктивної позиції у висвітленні та оцінцi досить суперечливих і трагічних подій історії двох народів- сусідів сприятиме насамперед вихованню молодого покоління українців і поляків, яке звільнене від тягара минулого і спільними зусиллями будуватиме об’єднану Європу .
Володимир ТРОФИМОВИЧ, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії Національного університету «Острозька академія», член робочої групи експертів з проведення додаткових наукових досліджень трагічних подій на Волині у 1943 — 1944 рр. (Рада Національної безпеки і оборони України).
