Напередодні опозиційного мітингу в Донецьку було багато розмов про потенційні провокації. Регіонали побоювалися підбурю вальних дій з боку опозиції, а решта боялася, що місцеві урядовці всіма правдами і неправдами збираються перешкодити проведенню акції протесту. Наприклад, представник місцевої влади Ігор Чичасов заявляв, що «Вставай, Україно!» у шахтарській столиці — це «новий хрестовий похід проти Донбасу» і «провокація». Своєю чергою, депутат від «Батьківщини» Олександра Кужель говорила про намір президентської команди вивести до мітингувальників ветеранів війни, вчителів і лікарів. Але всупереч негативним очікуванням провокацій, акція пройшла мирно, і, з врахуванням нинішніх українських умов, у цьому полягає її головна перемога.
Те, що не приїхав Віталій Кличко, дивувати, в принципі, не повинно. І йдеться не лише про невідкладні справи в місті Василькові. Лідера партії «УДАР» у Донбасі поважають за боксерські заслуги, але в капітал політичної довіри ця слава наразі перетікає слабо. Проте, політичний потенціал Кличка в донецькому регіоні набагато вищий, ніж у Арсенія Яценюка і Олега Тягнибока. Лідер «Батьківщини» серед мешканців Донбасу стабільно непопулярний, а провідник «Свободи» абсолютно незрозумілий для переважної більшості місцевих мешканців. Тому не виключено, що в стратегічних цілях Кличка вигідно з’являтися в Донбасі не в оточенні Яценюка і Тягнибока, а самостійно, і приїжджати сюди не так із конкретними політичними акціями, як із різними спортивно-культурними заходами, на тлі яких ставитимуться політичні питання.
ДЗЕРКАЛО ПОЛІТИЧНОЇ АПАТІЇ
Результати ж донецького маршу опозиції неоднозначні. З одного боку, сам факт проведеного на чолі з Яценюком і Тягнибоком протестного маршу в серці краю териконів уже можна вважати морально-вольовою заслугою опозиційного руху. Однак, з іншого боку, не можна переоцінювати той ефект, який викликала опозиційна акція в регіоні. Анонсувалася участь п’яти тисяч громадян, а в результаті вийшло менше тисячі, і переважно це були партійні активісти, журналісти і громадські діячі з Донецької та Луганської областей, які прихильно ставляться до опозиції. Широких соціальних мас регіону, де вже далеко не всі поголовно підтримують «своїх», донецький мітинг «Вставай, Україно!» практично не зачепив. Основні ж причини низького інтересу до цієї акції серед тих мешканців Донбасу, які розчарувалися у чинній владі, судячи з усього, криються в декількох обставинах.
По-перше, опозиціонери провели слабку рекламну кампанію свого протесту. По-друге, в донецькому регіоні все ще недовірливо ставляться до українських опозиційних партій навіть у тих колах громадськості, де від Банкової вже не чекають нічого доброго. По-третє, виборців Донбасу — як, за великим рахунком, і в решті регіонів країни — продовжує накривати хвиля політичної апатії. Ця тенденція продемонструвала свій очевидний поступ ще на торішніх парламентських виборах. Виражалася вона в голосуванні за ПР «за звичкою», масовим нез’явленням на вибори, а також у відчужено-ображеному ставленні до української політики в цілому. Втім, як зазначають дослідники, політична апатія — це не завжди погано, оскільки вона часом виступає як захисний механізм, може запобігати політичній агресії, яка веде до хаосу.
«МИ БОРОТИМЕМОСЯ ЗА КОЖНОГО ДОНЧАНИНА»
У ході донецького мітингу важливе уточнення зробив Олег Тягнибок: «При владі перебувають, як кажуть в усій Україні, «донецький кримінально-олігархічний клан». І коли я кажу «донецький» — я, до речі, підкреслюю це в кожному куточку України — я не маю на увазі простого мешканця Донбасу, я не маю на увазі донецького шахтаря, донецьку вчительку, донецького підприємця. Я маю на увазі шахраїв і бандитів, кримінальних елементів, які зрослися з комсомольсько-комуністичними лідерами, з цією системою, і сьогодні, узурпувавши владу в українській державі, крадуть і грабують...». Розвиваючи логіку Тягнибока, речникам української опозиції не завадило б узагалі відмовитися від використання поняття «донецькі», яке частенько сприймається невіддільно від всього населення Донбасу, унаслідок чого формуються негативні стереотипи. До того ж, нинішня українська опозиція теж не свята, і для неї більш прийнятним було б пропонувати конкретні альтернативні механізми і реальні гарантії їх виконання, а не зациклюватися на гучних засудженнях чинної влади. Тим більше, коли йдеться про візити до донецького краю.
«Донецьк не належить Януковичу, ми боротимемося за кожного дончанина», — заявив на мітингу Яценюк. Звучить грізно, але реалії донецької акції «Вставай, Україно!» викликають певні сумніви, чи справді опозиція готова боротися за підтримку мешканців Донбасу, чи це лишень формальні іміджеві слова. Адже, як уже було сказано вище, рекламна кампанія донецького протесту була вельми непереконливою. Де були оголошення на стовпах, парканах і біг-бордах для громадян, які не стежать за політичними подіями в інтернеті і рідко дивляться новини по телевізору, але в перспективі могли б стати учасниками акції? Скільки людей прийде на виступ актора, якщо в місті не буде широкої рекламної підтримки його концерту, а основною сферою поширення оголошень буде лише інтернет-простір?
Ще одне питання, пов’язане з місцем і часом опозиційної акції в Донецьку. В процесі підготовки протестної ходи резонансним виявилося питання, де в результаті відбудеться мітинг. Опозиціонери хотіли провести його безпосередньо біля стін облдержадміністрації на Жовтневому майдані, але місцева влада на це місце вже запланувала 31 травня зручний для неї святковий захід, присвячений Міжнародному дню захисту дітей. Опозиція вирішила влаштувати мітинг біля пам’ятника Тарасові Шевченку недалеко від будівлі облдержадміністрації. Але проблема більшою мірою була не в місці проведення мітингу, а в часі. П’ятниця, 16:00 — заздалегідь було програшним варіантом. Кінець робочого дня і тижня, всі втомилися і повертаються додому, спека...
ХОДІННЯ В НАРОД
Як би там не було, в певній мірі опозиція все ж таки проявила силу волі, приїхавши з протестним маршем до Донбасу. Але одна річ виступати перед цільовою аудиторією в особі своїх партійних активістів і тих, хто з ними співпрацює, а інша річ — іти в народ, до людей із різних соціальних груп, до тих, хто тебе не підтримує, прагнучи знайти з ними спільну мову і по-людськи пояснювати їм свої ідеї і пропозиції. Проте опозиційні структури не виявляють великої цікавості до таких комунікацій з населенням регіону. Щоправда, Яценюк після мітингу пішов гуляти центром Донецька, роздаючи автографи і фотографуючись із тутешніми мешканцями. Але це не замінить спеціального спілкування з шахтарями, металургами, студентами і тими ж ветеранами, вчителями і лікарями.
Наприклад, Левко Лук’яненко в бесіді з автором цих рядків розповів, як він наприкінці 80-х і початку 90-х приїжджав до Донбасу, розмовляв із шахтарями та металургами. Тоді ситуація, звичайно, була трохи іншою. Йшла хвиля демократизації, й у Лук’яненка виходило домовлятися з директорами промислових підприємств регіону про зустрічі з трудовими колективами, щоб обговорити насущні соціально-політичні проблеми країни. Зараз, із цілком зрозумілих причин, домовлятися про такі заходи з керівниками копалень і заводів Донбасу набагато складніше. Але Левко Григорович радить нинішнім опозиціонерам звертатися з подібними проханнями до директорів підприємств письмово, оскільки «начальство боїться документації». «Від опозиції потрібно вимагати проведення зустрічей із робітниками Донбасу, — зазначає Лук’яненко. — І тут потрібен бойовий дух, бо безхребетна позиція нічого не принесе».
З другого боку, немає жодних гарантій, що успішна робота сьогоднішньої української опозиції з широкими соціальними колами донецького регіону обов’язково принесе в результаті щось корисне самим мешканцям Донбасу і Україні в цілому. Тому на сучасну електоральну мапу країни слід дивитися не з погляду особистих симпатій і антипатій, а намагатися бачити за деревами ліс. Ліс за назвою «українське суспільство», життєдіяльність якого підтримується безліччю чинників, зокрема і тих, які нам можуть бути зовсім не до душі.
