Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Про антинародний народ

3 листопада, 1999 - 00:00

Цієї фатальної ночі — ночі виборів — уперше в моєму житті страшна думка визрівала в голові (щодо ролі народу в усьому цьому кошмарі). А може, народ — не тойго... Під ранок почали з'являтися привиди революційних демократів зі словами: «Страшна нація. Від верху до низу — всі раби...», «Ця мерзотна дійсність. Царство матеріального тваринного життя, де не існує гарантій для особи, честі та власності...»

Я відмахнувся, зрозумівши, що всі ці істеричні вигуки — навіть великих північних сусідів — не про нас, а про інший народ, який «умом не понять». Тим більше, що плювали вони в саму гущу народу з великої любові до нього ж.

Ну, добре. Народ обирає не зовсім тих або зовсім не тих. Але яке у нас (в поколіннях та організаціях) може бути ставлення до народу свого? Тільки позитивне, правильне і з любов'ю! А як же ще?! Народ завжди правий. За виборами — будь ласка — «глас народу — глас божий». (Щоправда, коли я це чую, мені хочеться знову стати атеїстом).

Пройшли народні обранці. Плоть від плоті народу. Ну хто винен, що у нас така народна плоть і такий унікальний народ? Хто за це відповідає? Комуністи, демократи, Росія, Америка, МВФ, НАТО, Рух, ЗМІ, олігархи, міжнародний стан, національне питання, СНІД... Хто?

Я почав заспокоювати себе і зрозумів, що про народ краще говорити, як про небіжчика: або добре, або — ніяк. Інакше — небезпечно. Найстрашніше і найбільше табу в нас — засумніватися: а може він не такий чудовий. Адже не можна ж допустити, щоб у нас було так: не антинародна група, а антинародний народ. Розірвуть на шмаття!

Вранці я пригадав, що народ складається з людей, і знову звернувся до класики. Із нашого Гоголя я дізнався, а тепер бачу, до чого наша людина впевнена в собі. Микола Васильович зауважує про нашу людину з народу: «В усьому він засумнівається: в серці людини, у правді, у Богові засумнівається, але не засумнівається в своєму розумі». Ніколи! Винні інші! Ми — не раби, раби — не ми. А хто? Хто сам собі зменшив народонаселення? Дід Пихто? Полечко- поле інформаційне, хто засіяв тебе кістьми, падлом і компроматами? Згубний вплив Заходу?! У кого поле родюче, але колгоспне і заростає бур'янами? У заокеанського сусіда?! Хто обтяжений важкою комспадковістю, коли голосували «всі як один» і нині не здатен не голосувати за начальників? Бобринський?! У кого й думки немає віддячити владній верхівці за нинішню нужденність, загибель науки, освіти, культури? А хто і працювати як належить уже не вміє? Тато Карло?! Як це молодь відтягується хіхоньками: «Нам ваші справи — до лампочки...» Ми! Тобто народ.

І тепер, коли справу зроблено (страшно подумати!), вже можна навіть політикам, політологам, державникам та деяким нахабним особам заїкнутися про те, про що вони ніколи не заїкалися. А, може, того... народ сам винен у такому своєму виборі, у своєму такому житті? І не варто йому ховатися по закутках. Ну і що? Проголосували, як і всі... Все одно там заздалегідь усе підготовано. І не чiпляйтеся! Ми ж протестували!

А той самий Гоголь радить: раніше, ніж викривати вади, потрібно звернутися до себе самого, до свого почуття відповідальності за долю країни. Так — класиком — я трішки прикриваю свій кричущий і водночас скромний антинародний виступ. Надто розумних у нас ніколи не любили.

А що? Він, народ, і сьогодні любить, щоб його не чіпали; щоб усе забрали, роздали і розділили; щоб був порядок (все одно який); щоб його тримали в «цупких руках»; щоб тих, хто не до вподоби — поставили до стіни і розстріляли, мов скажених собак; щоб було як раніше...

Був такий чудовий грузинський філософ — Мамардашвілі. Дуже йому не сподобалося те, що йому заявили від імені грузинського народу, і він, подумавши, відповів: «Якщо мій народ справді так вважає, значить я піду проти свого народу...» У нас є такі філософи чи політики?

І я вперше у своєму житті хриплю пошепки: «Народе, ти схибив!»

То в чому, власне, схибило населення? Вони досі не зрозуміли одну важливу і вирішальну для нашого майбутнього річ — це майбутнє повинно залежати не тільки від Президента, Верховної Ради, начальників і т.ін., а й від нас самих (коли ми стаємо виборцями). Кого ми обираємо — такий ми і народ!

У нас уже давно плутанина. «Куркулем» називали справжнього господаря, розумного — «очкариком», а найкращих людей — «ворогами народу». Я хотів би підписати свій антинародний виступ відповідно.

Юрій ІВАНОВ, пенсіонер, Київ
Газета: 
Рубрика: