Сьогодні наркоманія та наркозлочинність стають все більш загрозливим викликом існуванню сучасної цивілізації. Як і будь-які інші соціальні явища та процеси, вони швидко змінюються, модифікуються, набувають нових, іноді зовсім несподіваних форм і якостей. Такий стан потребує відповідних дій і заходів усіх суб’єктів наркополітики держави, зокрема — зміни стереотипів у традиційних підходах до стратегії й тактики протидії цьому небезпечному соціальному явищу.
Про це ми говоримо з головою Державної служби України з контролю за наркотиками Володимиром ТИМОШЕНКОМ.
«СОЦІАЛЬНЕ КОРІННЯ НАРКОМАНІЇ МОЖНА ЧІТКО ВИЗНАЧИТИ, ЯКЩО ВЧАСНО ЗВЕРНУТИ НА ЦЕ УВАГУ»
— Володимире Андрійовичу, які особливості наркоситуації в Україні в порівнянні з іншими країнами?
— Перше й найголовніше: наркоманія — проблема всесвітня й стосується кожної людини, що живе на планеті Земля. Немає жодної країни, в якій би не існувало цього зла. Щоденно у світі від зловживання наркотиками помирає 500 людей. Вважаю, що на сьогодні для нашої країни проблема наркоманії є проблемою номер один.
Ситуація в Україні від інших країн відрізняється тим, що в нас донедавна не існувало загальнодержавної наркополітики. Кожне відомство діяло в межах свого бачення: в основному, ситуативно, часто наївно, іноді неправомірно, рідко — професійно й ефективно. Зараз ми це становище намагаємося виправити, взявши на себе відповідальні координуючі функції. В інших країнах уже давно існує збалансована політика протидії незаконному використанню наркотиків, яка передбачає вжиття заходів із одночасного скорочення попиту на наркотики та боротьбою з їхнєю незаконною пропозицією. Ми намагаємося використовувати найкращий світовий досвід, наблизитися у своїй діяльності до європейських стандартів.
Наркоманія — це не стільки захворювання конкретної особи, скільки хвороба суспільства, тобто вона має не лише біологічне, а й соціальне коріння. Оскільки ця хвороба руйнує не тільки особистість, а й суспільство та державу в цілому, дуже важливо правильно її діагностувати. У нас впадають в крайнощі саме в оцінці наркоситуації: одна крайність — у тих, хто стурбований, але безпосередньо не відповідає за цю сферу (наприклад, журналісти), інша — в тих, хто за це відповідає, але їм не зовсім вигідно показувати стан справ з наркотиками в Україні в тому ракурсі, в якому він фактично існує.
— Чому?
— Якщо вам доручили викласти плиткою сто метрів тротуару, то при перевірці роботи ви постараєтесь показати саме ті п’ять чи десять метрів, де все зроблено ідеально. Місця з дефектами чи покручами ви спробуєте обійти. Відповідальних за наркоситуацію запитують: чому зростає кількість наркоспоживачів, чому зростає кількість злочинів, скоєних наркоманами, чому все більше й більше помирає людей від наркотиків? Прямо й правду говорити цим «відповідальним» людям невигідно, бо нинішня національна статистика виглядає далеко не привабливою. Тому в звітах фігурують величезні й «значимі» цифри щодо тисяч порушених кримінальних справ проти наркоспоживачів і дрібних наркодилерів, десятків і сотень кілограмів вилученої макової соломки, начебто активної протидії контрабанді важких наркотиків та боротьби з міжнародним наркобізнесом.
От, скажіть, у яке відомство ви звернетеся, наприклад, якщо побачите шприци, що валяються на вулицях? Мабуть, — до міліції. Але чи ж вона за це відповідає? Чи це її недогляд, чи, можливо, інших міністерств та відомств, громадських і батьківських організацій? Я не відбілюю міліцію, але в цьому разі вона — цап-відбувайло. Наркозалежний — це, як правило, молода людина, котра має батьків, друзів, навчалася й виховувалася в школі чи виші. Чому вона опинилася в такій ситуації? Насправді соціальне коріння наркоманії можна чітко визначити, якщо вчасно звернути на це увагу.
Що сприяє наркоманії? Сказати, що це проблема лише бідних — неправильно, хоча як одну з причин бідність можемо назвати. Починається все із стосунків у сім’ї: чи розуміють дитину батьки, чи знайшли їй улюблене заняття — спорт, музику, малювання тощо (енергію, яка вивільняється в підлітка, треба кудись направляти), чи оточена, врешті-решт, дитина батьківською любов’ю й турботою? Людина живе в суспільстві, суспільство на неї впливає (й позитивно, й негативно теж), тому саме суспільство за людину й відповідає.
— Раніше наркополітика в Україні була каральною: наркозалежних людей очікувала відповідальність, обмеження, замість лікування — нагляд з боку правоохоронних органів. Чи змінилося сьогодні ставлення до споживачів наркотиків, чи вони так само у своїй відповідальності прирівнюється до наркодилера?
— Наркоманія як явище має дві сторони — попит на наркотики та пропозицію. Тут вже діють закони ринку — з’являється кримінальний наркобізнес. У свій час ми взяли курс на те, щоб боротися з наркобізнесом, тобто з пропозицією. І тут першу скрипку відігравали силовики — міліція, митники... Вважалося — якщо не буде що споживати, то не буде й споживачів. Але дивіться, як розвивається суспільство: в Інтернеті сьогодні можна легко дізнатися, як зробити наркотики в домашніх умовах. Розвивається хімія, фармакологія — скільки сьогодні психоактивних лікарських засобів! З’являються нові «дизайнерські» наркотики, створені на основі хімікатів. Кожного року синтезуються десятки, сотні нових наркотиків у всьому світі, які ще не досліджені. Тому ті, хто боровся з пропозицією, раптом відчули, що не справляються з цією лавиною: курильні суміші, аерозолі, солі для ванн, пластирі...
Ми дійшли висновку, що кожного, хто почав вживати наркотики, не можна перетворювати на ізгоя. Треба допомагати їм виплутатися з того павутиння, розуміючи, що наркозалежність — це така ж проблема, як алкоголь, тютюн та ігроманія. Треба працювати зі здоровим суспільством — проводити загальну профілактику цього небезпечного явища. Кожен, хто споживає наркотики, за своє недовге життя затягує в тенета ще десять-п’ятнадцять інших людей. Безперечно, що наркозалежний часто стає наркодилером, тільки вуличним, можна сказати, — аматорським. А «професійний» наркодилер не курить, не нюхає й не колеться. І саме він є справжнім злочинцем. Завдання відповідних спеціалістів і громадськості — відсторонити наркозалежного від наркосередовища. Потрібно не давати залежним замкнутися, все робити для їхньої ресоціалізації, тобто повернення хворого на наркоманію в здорове суспільство. Не віддаляти їх від громади, а притягати. Мають бути професійні фахівці, які знаються на людській душі та психології. Батьки також повинні знати, як діяти, коли дізнаються, що їхня дитина вживає наркотики. Я б не панькався зі свідомими наркодилерами. Але треба думати, щоб під цю гребінку не загрібати й їхніх жертв. Ось саме в цьому напрямі потрібно формувати державну політику.
«ПРОЕКТ НАЦІОНАЛЬНОЇ СТРАТЕГІЇ УКРАЇНИ ЩОДО НАРКОТИКІВ СКОРО БУДЕ ПОДАНО У ВИЩІ ВЛАДНІ ІНСТАНЦІЇ»
— Ви якось зазначили, що розроблений ДСКН разом із представниками державних інститутів, провідними вітчизняними і міжнародними експертами, громадськістю проект Національної стратегії України щодо наркотиків (на період до 2020 року) є своєрідною наркоконституцією. Але ось уже майже рік Стратегія не затверджується на державному рівні. У чому тут проблема?
— Ми — єдина країна в Європі, в якої не було державної стратегії наркополітики. У Стратегії, яку ми зараз хочемо ухвалити, є місце й Міністерству освіти, й Міністерству соціальної політики, й Міністерству фінансів, і Міністерству охорони здоров’я, й тому ж МВС. Кожен має відповідати за свою сферу. Повинна бути система скоординованих заходів. Не можна, щоб медик-нарколог здійснював детоксикацію наркозалежного і разом з ним не працював психолог. Нині, якщо людина стає наркоманом, — це вже тавро, батьки приховують хворобу, бояться ганьби й осуду оточуючих. Але чому батьки не ховаються, якщо дитина захворіла грипом? Треба відчувати не сором, а проблему. Повинні бути фахівці, які підкажуть батькам, що не треба лікувати за допомогою ремінця чи за допомогою в’язниці — там їх не вилікують.
— Які завдання ДСКН у цій системі?
— Найголовніше завдання нашої Служби — координувати дії відповідних органів виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної політики з питань обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їхніх аналогів і прекурсорів. Важливою складовою нашої роботи є налагодження ефективного моніторингу наркоситуації. Міліція, наприклад, має свою статистику щодо споживачів наркотиків. Їхнє бачення ситуації зводиться до кримінального аспекту. Медицина теж по-своєму рахує наркозалежних, тому що наркоманія — це медичний діагноз. Але кого медицина виявляє й враховує? Того, кого батьки привели, кого знайшли в парку в стані передозування. А всі інші для них, по суті, не існують. Тому необхідні загальні для всіх методологічні підходи — й до цифр, і до оцінки фактів. Розробкою й впровадженням такої системи моніторингу зараз займається наша Служба.
— Повернімося до питання Стратегії. Тож чому її досі не затверджено?
— Розумієте, в розробленій Стратегії пріоритетними є нове бачення проблем, пропозиції більш ефективних методів подолання наркоманії, які працюють в інших країнах світу, а в нас використовуються ще не вповні. Передові інноваційні підходи не завжди вписуються в наше чинне законодавство, куди, як в прокрустове ложе, намагаються запхнути нас чиновники-перестрахувальники. Тому ми вимушені пояснювати, переконувати своїх колег із відповідних міністерств, наполягати, а іноді й погоджуватися на компроміс. Зараз це все позаду, доповнений і «відшліфований» проект Стратегії перебуває в останньому бастіоні узгодження — Міністерстві юстиції, й найближчим часом буде поданий на затвердження у вищі владні інстанції.
— А як щодо закону про Службу? Його ж теж повинні були ухвалити. Чому за два роки немає закону?
— Тут ситуація подібна. Коли було запропоновано ухвалити закон, у якому передбачити надання нашій Службі правоохоронних функцій, спершу казали, що це неможливо, потім — що в цьому щось є, а вже згодом — що інакше й бути не може. В Росії, як тільки прийняли відповідний закон, відразу відбулися арешти, зокрема в поліції — від простих співробітників до генералів. Потім таким же чином, але вже за матеріалами поліції, «брали» на злочинних діях співробітників ФСКН (Федеральная служба РоссийскойФедерации з контролю за оборотом наркотиків. — Ред.). У Європі й інших країнах світу також немає монополії одного якогось правоохоронного органу на боротьбу з наркобізнесом.
— А яка в Україні ситуація?
— На жаль, монополія в царині боротьби з наркоманією в нашій країні залишається за МВС. І, звісно, є спокуса зберегти цю монополію. Так безпечніше принаймні для тих правоохоронців, які, імітуючи боротьбу з наркобізнесом, насправді перейшли на службу до наркобаронів. Але в керівництві українського уряду ми знаходимо розуміння й підтримку, зокрема й від віце-прем’єр-міністра України К.Грищенка, інших членів уряду. Тому є надія, що указ Президента щодо ДСКН буде виконано в повному обсязі.
«ЗАМІСНІЙ ПІДТРИМУВАЛЬНІЙ ТЕРАПІЇ МОЖНА СКАЗАТИ «ТАК» ЧИ «НІ» ТІЛЬКИ ПІСЛЯ РЕСОЦІАЛІЗАЦІЇ ТА РЕАБІЛІТАЦІЇ»
— Якою має бути роль громадянського суспільства та ЗМІ у вирішенні проблеми з наркоманією в Україні?
— Дуже серйозною. Ми не лише покладаємо великі надії на громадськість, а тісно й ефективно співпрацюємо з неурядовими організаціями, що переймаються проблемами боротьби з цією епідемією XXI століття. При ДСКН діє Громадська рада, куди входять спеціалісти різних галузей і професій, від лікарів і фармацевтів, до учасників програм замісної підтримувальної терапії (ЗПТ). На жаль, наше бажання активно співпрацювати із засобами масової інформації не завжди приносить очікуваний результат. Беручись за висвітлення теми наркоманії, деякі журналісти не володіють необхідними знаннями для об’єктивного відтворення проблеми, пишуть поверхово, нерідко роблячи непрофесійні висновки, засуджуючи й ганьблячи жертв наркоманії, а не її винуватців. Часто це, навпаки, віддаляє всіх нас від правильного вирішення проблеми. Тобто бажання, наміри й гасла ніби правильні, але методи й шляхи їхньої реалізації сумнівні, а іноді й недостойні. Одначе ми постійно, методично й наполегливо здійснюємо роз’яснювальну роботу, й це, в основному, дає позитивні результати.
Варто додати, що проблема фаховості стосується й добору відповідних кадрів для нашої Служби. Сьогодні в державі відсутні будь-які інституції, що готували б спеціалістів із цих питань. Є хороші фахівці в окремих сферах, наприклад, в медицині, психології, фармації, правознавстві тощо, а фахівців, які б об’єднували всі названі професії в одному — одиниці. Ми збираємо людей, можна сказати, «поштучно». Вчимо інших й вчимося самі. Нещодавно вперше в історії України вдалося провести міжнародну конференцію високого рівня, яку нам допомогли організувати ООН і Група Помпіду Ради Європи й на якій обговорювалися глобальні проблеми боротьби з наркоманією, зокрема прискіпливо піддавалася аналізу наша Стратегія. Сотні світил з усього світу, які займаються цими проблемами, аналізували, критикували, висловлювали поради. І не тільки. Міжнародні організації дають Україні гроші для пілотних проектів, наприклад, для визначення ефективності програм ЗПТ. Тільки робіть! Але, знову-таки, коли ми прагнемо якнайшвидше ухвалити Стратегію, проект якої визнано міжнародними спеціалістами як один із кращих у світі, той же Мінфін запитує: а у скільки вона обійдеться? Чекайте, а як же життя і майбутнє людей, як же загроза нації? Навіть у Стратегії національної безпеки України записано, що наркомафія та наркобізнес напряму загрожують національній безпеці.
Я знаю, що в державі не вистачає грошей. Але тоді давайте скажемо, що ми змирилися й не будемо боротися з цим злом. Я побачу тоді, що заспіває той бюрократ у міністерстві, коли ця біда, не доведи Боже, постукає в його двері й запустить пазурі в рідних людей. Так не можна. Тому ми ведемо дискусію з громадськістю, умовляємо чиновників, шукаємо розуміння й шляхів вирішення проблеми. І наша з вами розмова зараз — один із численних кроків із намагання привернути увагу до надзвичайно серйозної теми.
— Замісна підтримувальна терапія наркозалежних (ЗПТ), про яку ви згадали, має як своїх прихильників, так і противників. Звісно, що й аргументи в них діаметрально протилежні. До якого табору належите ви? Чи вдається вам своїми аргументами переконувати опонентів?
— Ми знову повертаємося до того, що в державі повинна бути єдина, ефективна й обов’язкова для виконання всіма інституціями суспільства наркополітика. Її в нас поки що не було. Дехто справді вважає, що не можна впроваджувати ЗПТ, бо це начебто лікування наркозалежних наркотиками. А інші стверджують, що метадон чи бупренорфін, які використовуються при ЗПТ, — це блокатори наркотиків. І справді, ці препарати самі по собі не дають ейфорії, але знімають ломку й, відповідно, потребу у фізіологічному вживанні незаконного наркотику. Тобто є ті, хто за ЗПТ, а є — хто проти. У державі ж має бути одна чітка й зрозуміла політика. Не можуть дії МОЗу суперечити діям МВС. І саме на ДСКН покладено місію відпрацювання й узгодження загальних підходів. І я, як і керівник іншого міністерства чи відомства, не буду мати права після затвердження загальнодержавної позиції ставати на бік тих чи інших, бо всі ми будемо на одних позиціях, які базуються на Національній стратегії наркополітики.
Яка ж ситуація із ЗПТ сьогодні? ДСКН, разом з МОЗом, МВС, пенітенціарними закладами тощо за підтримки міжнародних організацій започатковують пілотні проекти, реалізація яких дасть можливість нарешті визначити, як нам діяти далі. Саме наукові висновки, а не прикидання на око покажуть нам правильний шлях. Скрупульозна статистика, ретельний моніторинг, всебічний аналіз, порівняння одних методів і прийомів із іншими, застосування вповні таких загальновживаних в інших країнах і майже відсутніх у нас невід’ємних чинників у системі повернення наркозалежних осіб до повноцінного життя, як ресоціалізація та реабілітація, — ось той шлях, який ми повинні пройти, перш ніж сказати ЗПТ «так!» чи «ні!». Ми порівняємо результати наших пілотних проектів з тими, що дають інші методи, зокрема нетрадиційні, наприклад, перебування в церковних громадах, трудотерапія тощо. Ми запрошуємо для цієї роботи кращих спеціалістів, які додатково пройдуть навчання й практику за кордоном, подивляться, як там вирішуються ці проблеми. Наприклад, у США є хороший досвід, ми можемо його частково перейняти.
Загальна й основна суть у тому, що до таких проблем треба підходити з моральної точки зору: не можемо ми в XXI столітті жити, як дикуни. Коли в нас намагаються якесь явище заполітизувати, використати для досягнення власної, далекої від потреб суспільства мети, хочеться запитати: люди, з чим ви граєтесь?
«НЕ МОЖНА ДІЛИТИ НАРКОТИКИ НА ЛЕГКІ ТА ВАЖКІ»
— Разом із тим наркотичні засоби потрібні тяжкохворим людям, зокрема з онкології. Яких заходів вживає ДСКН, щоб для цієї категорії громадян ліки були доступними? Чи існує взагалі баланс засобів контролю та доступності наркотиків?
— Це дуже болісне питання. Воно вперше постало переді мною, тільки-но я обійняв нинішню посаду. Мені зателефонував мешканець Кам’янця-Подільського й каже: «У мене мати онкохвора. Раз у два дні я добираюся за сорок кілометрів (транспорт не їздить) за знеболюючими ліками, тому що кожні чотири години мамі треба робити укол. А укол може зробити лише медсестра, яка має дозвіл. Хто її буде везти кожні чотири години за 40 км? Що мені робити? Мама страждає. Дозвольте мені самому робити ці уколи, дозвольте брати ліки на тиждень уперед...»
А я не можу дозволити, в мене немає таких повноважень, тому що є відповідна норма в законі. Аналіз показав, що наше законодавство в цій сфері було занадто зарегульоване й виписано таким чином, що кожен, хто працює з ліками психоактивної й знеболюючої дії, розглядався як потенційний злочинець. А лікарям не потрібні неприємності — вони просто виписують додому тяжкохворих помирати в болях. За кордоном я бачив, як у хоспісах люди на останніх стадіях раку читають газети, дивляться телевізор, сплять. Вони не відчувають болю. Рідні ж не бігають по аптеках за десятки кілометрів кожні три дні, не шукають і не просять медсестру приїхати і зробити укол. У всьому світі є таблетований морфін, а в нас до недавніх пір його не було.
Сьогодні хворі вже зможуть отримати ліки не на три дні, як це було досі, а на п’ятнадцять. Є поняття боротьби з наркобізнесом, а є питання доступності знеболення для тих, хто цього гостро потребує. Днями буде ухвалено постанову Кабінету Міністрів щодо застосування таблетованого морфіну, який уже відповідним чином зареєстровано. Він наш, вітчизняний, якісний. Вважаю, ми зробили важливу справу.
— А наскільки важливою для ДСКН є міжнародна співпраця з питань протидії нелегальним наркотикам, зокрема з Групою Помпіду Ради Європи — впливовою антинаркотичною організацією?
— Ми маємо підтримку Групи Помпіду, зокрема й фінансову. Разом із зарубіжними колегами здійснили ряд пілотних проектів у школах України, витративши на них 90 тисяч євро. Зараз надходять ще 170 тисяч євро на проекти, які ми плануємо також реалізовувати в Україні. На жаль, можливості нашої держави в цьому обмежені. Група Пом піду допомагає ще й тим, що наші спеціалісти мають можливість відвідувати інші країни, запозичувати зарубіжний досвід.
Національну стратегію України щодо наркотиків нам також допомагали писати фахівці з Групи Помпіду.
— Яка ваша думка щодо легалізації легких наркотиків?
— Не можна ділити наркотики на легкі та важкі. Залежність — психологічна й фізіологічна — настає від будь-яких наркотиків. Спочатку людина споживає так званий легкий наркотик, потім продає, згодом підсідає на голку й може заразитися якоюсь хворобою й заразити ще когось. І, врешті, йде у криміналітет, починає красти. Є важкі наркотики, які відразу викликають залежність. Наприклад, у порівнянні з «крокодилом» чи героїном, марихуана — легкий наркотик. Але він також формує залежність. Ділити наркотики на легкі та важкі, тобто сказати, що повільне самовбивство краще за швидке, навряд чи можна.
— А яка ситуація нині з кетаміном? Проблему вирішено?
— ООН дав рекомендації щодо кетаміну, й ми вже їх виконали — він під контролем. Це той же знеболюючий, що й морфій, тільки для тварин: будь ласка, бери, лікуй. Але ветеринари запротестували. Ми пояснили, що кетамін не забороняється, ветеринарам лише треба придбати ліцензію й дотримуватися правил. Проте в нас виникла проблема: згідно із законодавством брати участь у обігу могли лише юридичні особи. Але в селах працюють ветеринари, які не мають змоги відкрити фірму, бо функціонують як фізичні особи, й, відповідно, не могли користуватися кетаміном. Ми ініціювали зміни до закону, і тепер фізичні особи також можуть використовувати кетамін, якщо мають ліцензію. За цей рік у нас немає жодного повідомлення з міліції про зловживання кетаміном.
Цей та інші приклади свідчать про те, що будь-які проблеми можна й треба вирішувати. Тільки на це потрібна воля й бажання.
