Безумовно, найважливіше питання в «касетній справі» — доля Георгія Гонгадзе. Однак безліч версій вже висловлено і зараз залишається тільки чекати результатів слідчих дій. Тому ми навмисно не обговорювали з гостями «Дня» це питання. А ось подальші «аудіо-відео сеанси» (незалежно від автентичності плівок) створили нову якість політичної ситуації в Україні. Головне питання — що тепер робити з усім цим суспільству і особливо політеліті?
Про це — в бесіді з директором Центру «Соціальний моніторинг», заступником директора Українського інституту соціальних досліджень Ольгою БАЛАКІРЄВОЮ, президентом фонду «Співдружність», професором Сергієм ТЕЛЕШУНОМ та журналістом-політологом Зиновієм КУЛИКОМ.
НАСЛІДКИ СТАЛИ ПРИЧИНАМИ
— Які, на вашу думку, вади політичної системи спровокували таку ситуацію, що одна аудіо- та одна відеокасета з компроматом призвели до теперішньої кризи?
Зиновій КУЛИК:
— Я б не хотів зараз аналізувати недоліки та переваги нашої політичної системи, тому що не це є визначальним фактором сьогоднішньої політичної кризи. Тривалий час ця система формувалась за рахунок прийняття законів, кращих чи гірших. І наші закони, які гарантують права людини, права нацменшин, свободу слова, засобів масової інформації, визнані Радою Європи як одні з кращих. Я гадаю, чимало інших законодавчих актів, включаючи Конституцію, дають нам право говорити про глобальний процес створення політичної системи. Але одна з причин кризи — це невиконання цих законів і непрозорість владних структур. За останній період ці процеси нагромаджувались і справа Гонгадзе стала детонатором. Сьогодні можна говорити про системну кризу, недовіру суспільства до владних структур, як таких — і не лише до президентської вертикалі, а й до законодавчої влади, а головне — до судової влади та правоохоронних органів.
Сергій ТЕЛЕШУН:
— Останні події засвідчили, що політичне суспільство у нас ще живе. І ця криза, хоч як це дивно i трагічно для України, для її іміджу, має позитивні моменти. Це рубікон, який підштовхує владу і опозицію до пошуку нових, більш цивілізованих форм розвитку. Проблема демократичного суспільства полягає не в тому, хто що робить, а в тому які будуть наслідки, і як громадяни впливають на ці наслідки. Уотергейт був не менш кримінальним, подібні ситуації були у Польщі, Франції. Демократичність суспільства визначалась результатами реакцій на ці явища. І якщо суспільний організм реагує (я не даю правової оцінки) — значить він живий. Це можна порівняти з невропатологом, який б’є молоточком по коліну. Завжди можна щось стимулювати, головне — не привести до смерті те, що ми стимулюємо. Це шанс для влади і опозиції. В таких ситуаціях влада має шанс повчитися на помилках у правовій, кадровій політиці, а опозиція — навчитися бути суб’єктом політики, а не об’єктом.
Ольга БАЛАКIРЄВА:
— На мою думку, існують певні причини сьогоднішньої ситуації. Я як соціолог розгляну це зі своєї точки зору. По-перше: я розглянула результати нашого вересневого опитування і звернула увагу на відповіді населення на запитання про те, як, на їхню думку, буде змінюватись соціально- політична ситуація. Наприклад, на запитання чи погоджується населення з думкою, що соціально- політична ситуація в Україні може значно погіршитись протягом найближчих місяців, 78% респондентів дали позитивну відповідь. Відповідь, що вона буде стабільною, та передбачуваною — дали лише 16 відсотків. А припустили, що вона буде покращуватися — 20 відсотків. Хоча на той проміжок часу здавалось, що все досить «тихо». Напевно, мають рацію мої колеги, коли говорять, що існує повна криза довіри не лише до влади. Ми живемо у суспільстві загальної недовіри. Другою причиною є непрофесіоналізм, що пронизує усе наше суспільство, передусім непрофесіоналізм влади. Навіть у тому скандалі, що зараз розігрується, влада поводить себе непрофесіонально, що проявляється у неспроможності організувати навіть нормальну пропагандистську кампанію, для того, щоб розставити всі крапки над «і». У нас сьогодні відсутня опозиція, а якщо вона є — також можна говорити про її непрофесіоналізм і несформованість. Повний непрофесіоналізм силових структур ми спостерігаємо на прикладі сьогоднішньої ситуації. І третім фактором є особливість менталітету українця. У чому він проявляється? У нашому грудневому опитуванні (2209 осіб за всеукраїнською вибіркою) ми поставили це запитання. 78% опитаних зазначили, що головною рисою українця є терпимість. На другому місці — працелюбність. Тому, якщо вже говорити про наслідки, то їх на рівні масової свідомості не буде. Нижче падати і політичній, і суспільній активності нікуди.
С.Т.: Але зараз використовується технологія надриву терпимості. Я не погоджуюсь що наслідків не буде. Влада сьогодні робить вигляд, що керує, а народ робить вигляд, що виконує. Рано чи пізно цей колос на глиняних ногах розвалиться. Ми підійшли до певної межі, коли «адміністративний ресурс» вичерпав себе. І наступним кроком буде або перехід від адміністративного до тоталітарного режиму, або створення системи конкуренції, використання ідей, нових людей, що рано чи пізно зможуть відвести нас від цієї межі.
Парадокс терпимості у тому, що вона обмежується часом. Наслідки, якщо говорити про реальні, а не лозунгові явища, можуть проявитись не зараз — багато хто хоче, щоб це проявилось не зараз. З іншого боку, терпимість характерна тим, що вона допускає по відношенню до себе використання максимального адміністративного ресурсу. Але якщо терпець вривається, тоді ввести в політичне цивілізоване русло «довготерпівших» фактично неможливо. Історичні традиції політичного бандитизму характерні для України з часів Запорiзької січі. А справа Гонгадзе — це був привід. І я переконаний, що якби не це — було б щось інше. Це закономірне явище. Це втома. Це потреба нових технологій, нових реалізацій, людей. Про це багато говорили: новий Президент — нові люди, нова політика. Легше за все керувати і навіть псевдокерувати широкими масами населення, і дуже складно взяти під контроль розрізнені групи незалежних громадян.
О.Б.: При цьому конфліктний потенціал у населення зараз досить низький. Більше того, ми спеціально проводили дослідження з тими, хто відносить себе до протестно налаштованих. Немає відкритих, конструктивних лідерів, які здатні ці неструктуровані маси вести.
З.К.: Якщо говорити про наслідки — вони обов’язково будуть. Інша справа, що вони будуть конфліктними. Хоча б тому, що адміністративний ресурс вичерпано — от вам і перший наслідок. Якщо він вичерпаний, якщо він не діє, якщо все оточення Президента — від адміністрації до губернаторів, міністрів — запевняють його в якихось конкретних діях і намагаються їх робити, а ми бачимо, що реальних наслідків цього не має — це також є наслідки цієї конфліктної ситуації. Я думаю, що наслідки можливі в будь-якому варіанті розвитку подій. Чи можливий тоталітарний розвиток подій? Можливий. Чи будуть наслідки? Будуть. І я вважаю, що позитивні наслідки. Тому що тоталітарний розвиток цієї ситуації — приміром, спроба роз’єднати парламент і все взяти до рук Президента, призведе до консолідації опозиції. Це не означає, що будуть багатотисячні мітинги, але це буде стимул. Консолідація опозиції — це системна робота з виборцями, яка викликає відповідні наслідки. Чи матиме наслідки інший варіант, м’якший, скажімо поступова здача владою частини команди, яка себе веде не професійно? Матиме. Опозиція не консолідується в цій ситуації, пройде якийсь плавний перехід влади від однієї групи до іншої. Зміни в суспільстві пройдуть, тому що недовіра до лідерів буде посилюватись, недовіра до партій також, але це не означає, що в такому стані суспільство застигне. Будуть виникати нові політичні сили, більш активні. Можливо нові люди чи старі повернуться з новими ідеями.
С.Т.: Ця ситуація знову повертає нас до того політичного тендеру, коли виживають розумніші, сильніші, активніші, які вміють користуватися всіма політичними механізмами управління державою. Якщо наслідків не буде, тоді для чого ця система? Для чого ця держава? Для чого ці громадяни? Для чого ці явища? Я переконаний, що цей конфлікт повинен був бути. Трагедія влади в тому, що вона не формує опозицію, і трагедія опозиції, яка хоче бути при владі, отримати дивіденди влади і з другого боку усунути владу. Вона діє такими ж методами, як ті, проти кого вона бореться.
О.Б.: Цікаво те, що існує , якщо говорити про громадську думку, недовіра до опозиції. Коли ми запитували, що таке опозиція, 80% опитаних вiдповiдали, що це люди, яким потрібно прийти до влади, спекулюючи нашими інтересами. І як тільки вони прийдуть, то забудуть про наші інтереси і будуть турбуватися про свої. Тобто про глибину загальної недовіри треба подумати i самій владі і винести якісь уроки з нинішніх подій.
С.Т.: Є таке правило: якщо вдарити палкою по дерев’яному предмету, то сила удару відіб’ється в руку. На жаль, технологи, що пропонують адміністративний метод вирішення проблеми, давно не копали у себе на городі.
З.К.: Я хотів би додати щодо опозиції: вона не консолідується не лише в наслідок того, що бракує лідера, а, як я думаю, в наслідок того, що вона не дуже хоче влади. Розглядаючи опозиційні сили, можна спитати, хто з них хоче влади.
— Ви вже не раз казали, що у нас існує професійна опозиція.
З.К.: Так, професійна опозиція, яка складається з професійних лідерів, професійних патріотів. Краще нічого не робити, завжди критикувати та отримувати дивиденти від тих, хто хоче влади і знаходяться в політичному центрі. Їх, до речі, часто називають олігархічними партіями. Тут «олігархічні» треба брати в лапки, тому що наявність одного чи двох олігархів не означає олігархічна. Вони реально хочуть влади, але вони не в опозиції. Ті, хто в опозиції, реально влади не хочуть і в цьому є парадокс.
С.Т.: Як тільки наша опозиція починає заявляти про владу, претендента «на папаху» з’їдає своя ж внутрiшньоопозиційна опозиція. І в цьому — один iз парадоксів нашої чинної політичної структури. Так що говорити про опозицію, як таку, що хоче влади можна лише після того, як вона скаже, якої влади вона хоче і що вона буде з нею робити. В такому разі до опозиції могла б з’явитися довіра. В тих же умовах, що ми маємо зараз підстав та сенсу довіряти просто немає.
ПОЛІТИКА «КАСЕТНИХ БОМБАРДУВАНЬ»
— Тобто можна зробити попередній висновок: в суспільстві існувало певне пiдгрунтя і справа тут не в конкретній ситуації, яка зіграла роль детонатора. Тоді існування такого пiдгрунтя після проведення двох кампаній: парламентської і президентської, це, на вашу думку, продовження президентських виборів, чи вже початок парламентських?
С.Т.: Це нормальний варіант суспільства, що нагадує нормальний «демократичний супермаркет», який ми принаймні намагаємося збудувати. В цьому супермаркеті постійно є «покупці», які вибирають. Адже процес вибору відбувається не лише в день виборів, він готується, готуються ідеологічні схеми, міфи, реальність і т. д. І ми в цьому супермаркеті кожен день щось купуємо. Отже це пiдгрунтя буде завжди, крім випадку, коли система жорстко тоталітарна і людині не треба нічого вибирати: там всім кажуть, що «купляти». І коли у частини населення немає можливості вільно вибирати, або частина населення помиляється в ілюзіях, у неї (частини) є бажання щось переграти. І проблема опозиції та влади, мені, до речі, все одно, як вона (опозиція) називається, полягає в тому, що в нас немає конкуренції. Мені байдуже, яка буде опозиція, я хочу конкуренції, по відкритим, легальним, тендерним правилам (а такі правила — це право, закон), де обирають кращого. Кращим він може бути за різними показниками: сильніший, розумніший, красивіший і т.д. І коли, і якщо я маю таку можливість, тоді мені ніякі плівки, ніякі провокації не завадять. Якщо ж у людини немає можливості вільно «купляти», завжди є бажання дістати «дефіцит» у вигляді компромату, дезінформації. Тобто сьогодні нам необхідне право отримувати інформацію та свідомо, на пiдставi цього робити свій вибір. На сьогоднішній день, як нам вже сказала пані Ольга, ситуація в суспільстві складається таким чином, що люди хочуть чогось нового. З іншого боку, вони впевнені, що все погано, але хочуть внутрішньо для себе це підтвердити.
О.Б.: Я не згодна з вами, люди, перш за все, хочуть стабільності, а наші дані свідчать про те, що бажання підтвердити тезу: все погано — не головне. Я можу вам навести цифри по опитуванню, до якого були внесені запитання про обгрунтованість відношення людей до касети, яку оприлюднив О. Мороз. Ми отримали такі результати — 20 % опитаних — вірять і вважають, що все це правда, ще 20 відсотків — повністю не вірять. А 60% взагалі вважають, що це їх не стосується, або нічого не хочуть говорити. Тобто більшість не хоче утверджувати в собі думки про те, що все погано. Навпаки, люди дуже хочуть вірити та шукають кому можна повірити.
З.К.: Якщо повернутися до запитання про те, чи це є початок президентських виборів чи продовження парламентських, то я думаю, що це не те і не інше. Можна обгрунтувати версію про те, що, крім внутрішньої довіри, українська влада досить суттєво втратила довіру зовнішню, особливо з боку тих країн, що визначені як стратегічні партнери. Я думаю, що небезпідставною є версія про те, що великою мірою ця проблема стимульована ззовні. Якщо дивитись під цим кутом зору, то можна побачити бажання вплинути на проведення дострокових президентських виборів. Зараз передчасно звинувачувати певні країни у втручанні в наші внутрішні справи, проте можна навести певні аналогії. Так відразу ж згадується операція в Югославії з С. Мілошевичем, окремі елементи, як то оприлюднення розмов президента з керівниками спецслужб, для дискредитації влади відбулися і в Перу з А. Фухіморі і т. д. Тут виникає інше запитання. Ми, визначившись, як країна важлива для Європи, можемо вже певною мірою казати про небайдужість з боку наших партнерів до внутрішньої ситуації в Україні. І відкидати «зовнішній фактор» я би не поспішав. Якщо ж іти далі за цією лінією, беручи до уваги непрофесійність наших владних структур, слабкість політичних партій, відсутність умов для проведення такої широкомасштабної операції, то якщо ми відкидаємо цей варіант, очевидно, маємо припускатися іншого. От, наприклад, найбільш широкомасштабна акція на майдані Незалежності називається «Україна без Кучми». А з ким? Тут я готовий підтримати пана Сергія, про те, що нас вчать створювати реальну конкуренцію. Якщо б першим гаслом було «без Кучми», а друге — за когось, то можна було б говорити про провідну роль у цьому наших існуючих внутрішніх сил. А якщо акція іде так як зараз, то це зайвий раз нам показує, що ми маємо собі створити конкурентне середовище. Тобто нас підштовхують до створення внутрішньої політичної боротьби і це теж явище позитивне. Якщо б у цій ситуації команда Президента, що повела себе непрофесійно — відійде, а він зможе заручитися підтримкою не лише певних політичних партій, фракцій, але й створити нормальну команду, то очевидно, що в цій конкуренції він і стане тим новим Президентом, яким обіцяв стати, ідучи на вибори. Тому що після виборів особливої новизни, як на мене, не прослідковувалося, хіба що апарат запрацював чіткіше. Проте вони досі допрацьовують те, що робила попередня команда і допрацьовують погано. Беручи ту ж імплементацію рішень референдуму, вона фактично провалена. Повертаючись до нашого запитання, я все ж таки впевнений, що нас підштовхують до нормального середовища в політичній сфері і на цій базі можливі два варіанти, це — дострокові президентські вибори, або створення умов для чинного Президента стати дійсно новим.
— Тут є декілька ремарок. По- перше, багато хто говорить, що Україна без Кучми — це означає Україна з Ющенком, а ті, хто претендує на поінформованість щодо специфіки теперішнього Кабміну, навіть додають: не з Ющенком, а з Тимошенко. По-друге, оскільки ми перевели питання в політико- технологічну площину, то чи вірить хтось iз присутніх, що це все є наслідком громадянського вчинку офіцера-одинака?
Сергій ТЕЛЕШУН:
— По-перше, в політиці, навіть якщо щось роблять одинаки, то для цього є закономірні умови. По-друге, я б сказав так: сьогодні ця подія зачепила різні сфери. Про правову я казати не буду, політична ж ситуація свідчить про те, що Україна має шанс знову створити конкурентоспроможне політичне середовище. Це значить в цій ситуації дуже багато сил, зокрема представники фінансово промислових груп намагаються впливати на ситуацію, та змінювати її, але опосередковано.
— Ви маєте на увазі олігархів з уряду чи з парламенту?
С.Т.: З боку, як законодавчої так і виконавчої влади. І я впевнений, що зацікавленість є і у тих, і у інших, але кожний має свій сегмент інтересів. Перше — це легалізувати свій капітал, закріпитися та підготуватися до наступних парламентських та президентських виборів. Друге — сьогодні вони намагаються прибрати своїх конкурентів. Третє — створити умови, які б дали їм можливість відвести основні удари від себе. І четверте — сьогодні закінчується процес приватизації стратегічних галузей нашого виробництва. І останнє — це зовнішньополітичний аспект. І всі ці сегменти скупчились у цій ситуації і вважати за таких умов, що тут мають місце дії одинака — неможливо. До того ж народу, в психологічному плані, підкинули шоу — це дало можливість поговорити про щось. Дійсно, не про зарплатню ж говорити.
О.Б.: Я цiлком згодний з паном Сергієм, і в силу того, що наше суспільство не є політично структуроване, це все проходить через треті руки, з «підставою» певних осіб. І зараз можна, я думаю, говорити про те, що парламентська виборча кампанія вже почалась. Ми не можемо сказати, що цей конфлікт було задумано в першу чергу як елемент виборчої кампанії, проте можна сказати впевнено, що він буде використовуватись в її ході. Цей конфлікт, як чорнило в ручці, на когось воно крапнуло, а на когось ні, і одним треба відмитися, а іншим — навпаки трохи забруднитись. Тобто касетний скандал буде лакмусовим папірцем для розпізнавання «свій — чужий».
З.К.: Я ще раніше на сторінках газети «День» дозволив собі стверджувати, що юридичних наслідків цей скандал мати не буде. І розвиток подій це підтверджує. Більше того, твердження про цифровий запис — дуже важливий технологічний елемент. Бо не лише наша недорозвинена судова система, а і суди більш розвинутих країн, з віковими традиціями не приймають за доказ запис зроблений за цифровою технологією. Так от спроба героїзувати ситуацію приречена на провал. Політико-технологічно вона зроблена дуже правильно. Оскільки юридичних наслідків немає і, очевидно, не буде, то про одинака говорити просто важко, а вірити — неможливо. Так, звичайно, для певних категорій населення це звучить досить правдиво та привабливо. Проте це дуже розумний, за задумом та здійсненням, акт. Зокрема момент, коли Мельниченко, заявивши про цифровий диктофон, відрубав величезну складову конфлікту — юридичну. Сказати, що він це сам придумав можна було б, якщо він закінчував би юридичний факультет. А оскільки ми знаємо, що він закінчував училище зв’язку, то можна припускати, що його просто хтось дуже грамотно використав.
С.Т.: З останніх подій можна зробити висновок, про те, що запис був спланований раніше і для зовсім іншої мети. Як на мене, з метою «внутрішнього споживання», але його з якихось причин використали по-іншому.
— Тоді виникає питання, що з’явилося раніше: касети, чи трагедія з журналістом?
С.Т.: Мені здається, що касети були набагато раніше. І я думаю, що ті сили, хто використав цю ситуацію, будуть ще використовувати записи частинами, впливаючи на тих людей, які б так чи інакше могли б згадуватись. В результаті, якщо раніше всі були в білих, а хтось в коричневому костюмі, то зараз — всі в коричневому. І перед тим, як показувати пальцем на когось, треба буде дивитися на себе.
МІЖ ВІДСУТНІСТЮ ІНФОРМАЦІЇ, ЖАГОЮ ПРАВДИ I... ВИГОДИ
— Зрозуміло, що зараз навколо цієї ситуації виникла вже певна політична кон’юнктура. Які ви бачите основні її риси? Кому це вигідно, кому невигідно, які перспективи?
З.К.: В даному випадку, можна говорити лише про попередні висновки. Я розглядаю цю ситуацію як першу хвилю, яка календарно буде затихати в зв’язку із святами, а потім поновиться. І перша хвиля, що іде, зараз вбирає в себе найбрудніші нашарування, через те, «політична вода» світлішою не стане. Вона може стати такою лише тоді, коли все заспокоїться і осад ляже на дно. В такій ситуації може виникнути друга хвиля, а пізніше і третя, що доведе ситуацію до вирішення. Звичайно, все може змінитися радикально: може Президент «рубанути», може опозиція згуртуватись. Відповідь на запитання, кому це все вигідно, проявиться десь у середині другої хвилі, тому що сьогодні це вигідно багатьом. Політично це вигідно опозиції, частині політико-промислових і фінансових груп, що підтримали Президента на виборах та при проведенні референдуму і понесли матеріальні і моральні збитки. Новизна Президента полягає в тому, що він їх відсунув. І у них є можливість показати Президентові, що без них він значно слабший.
Я би не сказав, що сьогоднішня ситуація вигідна уряду, бо проурядові політичні сили своєю поведінкою постійно це підкреслюють. Тим вони йому наперед створюють невигідні політичні умови. Тобто після другої хвилі, якщо утвердиться громадська думка, що це вигідно уряду, то він отримає такі удари, які витримати буде дуже і дуже важко. До того ж зрозуміло, що зима пройде в не найкращих умовах: обіцяні підвищення зарплат і пенсій «з’їсть» інфляція і т.д. Тобто економічна суттєво база не зміниться. Уряд намагається бути «збоку», але його симпатики роблять йому погану послугу. Зрозуміло, що це вигідно суспільству — ми з цього починали. В такому процесі хоч як там було, але відбувається структуризація суспільства. Навіть у тих людей, які не дуже освічені і слабо поінформовані, виникають певні асоціативні ряди — люди не розглядають деталі, але певні прізвища зі словом «злочин» у них будуть асоціюватись ще дуже довго, і це буде впливати на електоральні настрої.
О.Б: З точки зору термінології «вигідно-невигідно», дуже важливо буде, як всі задіяні так чи інакше політичні сили знайдуть вихід iз цієї ситуації. Я думаю, що мине певний час, і ми будемо говорити про цей скандал, як про скандал компромісів. Але якими кроками і заявами це буде супроводжуватись iз боку Президента, уряду та політичних партій — невідомо. Ця ситуація може бути вигідною усім, на ній можна отримати дивіденди. Тому що в даному випадку вигодою буде формування позитивного іміджу з одного боку і отриманням уроків з іншого. Те, що уроки вигідні абсолютно всім — цілком однозначно.
Якщо ж говорити про те, кому це невигідно, то, напевно, найбільше постраждають окремі особистості, в тому числі й ті, які вийшли зараз на майдан Незалежності, які свято вірили і в яких з розвитком ситуації можуть настати апатія, розчарування, безвір’я і т.д.
С.Т.: Можливо, це звучить незвично, але я не говорив би в площині «вигідно — невигідно». Тому що для політичної еліти вигода чи невигода буде визначатися її професіоналізмом. Більшість і представників влади, і опозиції — різнорідні. І в тому процесі, який відбувається, кожен із суб’єктів політичного процесу, і навіть окремі люди, і навіть журналісти грають кожен свою роль. І кожен, виходячи зі своїх переконань, приносить в цей процес своє забарвлення. І якщо говорити про пропрезидентську більшість, то на сьогоднішній день, як свідчать наші дослідження, всі по-різному оцінюють ситуацію. Багато хто виступає проти Президента, але за його оточення, інші за Президента, але проти його оточення, треті виступають за окремі особистості з оточення Президента. Тобто кожен iз більшості бачить свою схему поведінки, і вона нескоординована. Сьогодні Президенту, як основному елементу, що цементує більшість, запропонувати однозначну схему буде важко, бо бачення ситуації різні.
Але те ж саме відбувається і в опозиції. Вона сьогодні представляє не просто різні політичні сили (і праві, і ліві), вона сама сьогодні веде гру: вона хоче влади, не хоче влади, хоче бачити окремих особистостей біля влади, хоче реалізації окремих інтересів з боку влади. Єдині, хто програє — це ті суб’єкти політичного процесу, які будуть кинуті в якості дров в цю політичну пожежу. А з іншого боку, можливо, найстрашнішим буде збільшення в соціологічних дослідженнях показників безвір’я. І опозиція, і влада повинні домогтися в цій ситуації якихось результатів, хоча б для того, щоб скласти у народу міф про те, що у нас рано чи пізно погане закінчується, і починається хороше.
— І на останок — ваші прогнози щодо найближчих подій.
З.К.: В мене немає підстав говорити про те, що ця акція завершиться швидко, і буде поставлено крапку. Це було б можливо за умов юридичної визначеності. В даному випадку схема будується таким чином, що нам не уникнути війни експертиз, пліток і повернення цього процесу на парламентський рівень. Вже сьогодні прийнято постанову про фінансування поїздки слідчого прокуратури для зустрічі з Мельниченком за кордоном. Далі — відкриття низки кримінальних справ. Зараз спроба «заговорити» цю ситуацію теж проводиться невдало. Перша реакція була закрити всім рот, а друга — всі говоріть все, що хочете. І перша, і друга реакція не виправдали себе. Найкращий приклад — це щоденна дискусія на ICTV. Через певний час пані Ольга Балакірєва проведе соціологічні дослідження, і той, хто нічого не знав, і навіть не хотів знати, запам’ятає із ста версій дві і почне думати, котра з них гірша. Це яскравий прояв «свободи слова» при відсутності інформації.
Варіантів — безліч. Ми переконуємося в цьому щодня. На мою думку, є два можливих варіанти з подальшою біфуркацією кожного з них. Перший — це доведення ситуації з боку опозиції і парламенту до абсурду, в результаті чого Президент може прийняти радикальне рішення. Але враховуючи нашу залежність від стратегічних партнерів, потрібно було хоча б на неформальному рівні з ними це рішення узгодити, тому що можна «нарватися» на повну ізоляцію. А другий варіант розвитку подій — це стимульоване опозицією доведення до параноїдального рівня кожного інформаційного приводу. Я думаю, що автори цієї акції мають на меті довести Президента до критичної ситуації. Він надто рано почав говорити про те, що він — людина. Зараз якраз б’ють по його людських рисах, по людському «я». І будуть бити до того часу, поки йому це діло не набридне, і він не скаже щось на зразок «та пішли ви всі!». Такий варіант теж можливий, хоча і дуже гіпотетичний. Це вже кінець третьої хвилі — не раніше квітня 2001 року. Можливі і інші варіанти.
Ми тепер робимо те, проти чого найдемократичніші журналісти так довго виступали. Зокрема, один iз ведучих на ICTV, який казав, що найголовніше — це інформація, а всі коментарі і версії — це пропаганда. Цей журналіст робить тепер навпаки: 99% ефірного часу — пропаганда і коментарі. І не тому, що він поганий чи ми чогось не розуміємо, а тому що інформації по конкретних справах, починаючи зi зникнення Гонгадзе, — немає. Головне в цій ситуації — вибудувати прiоритетний ряд. Не можна всі справи вести одночасно — ми потонемо в цій інформації.
С.Т.: Для багатьох недоречно закінчувати цю епопею зараз. Я не виключаю появи нових людей, які будуть підтверджувати чи спростовувати сьогоднішні факти, тим самим впливаючи на розвиток політичної ситуації. Проте хоч як це парадоксально, але з часом і для основних політичних сил, що задіянi в цьому, було б вигідно дійти до логічного завершення. Тим самим вони могли б підтримати і розвинути у перспективі своє політичне реноме, а не скотитись iз політичної арени.
Що стосується варіантів розвитку. Найлегший варіант — це варіант «сам дурень». Її тактичний результат може бути в тому, що народ сам заплутається в ситуації — десь 10 — 15% населення. Але 60% вже давно створили свою форму, і що б їм зараз не давали, вони вже є або прихильниками Президента, або його опонентами. Другий варіант — це «силовий». Але це можливо лише при повному адміністративному ресурсі. Без страху повної ізоляції і при введенні тотального системного впливу на ситуацію. Третій варіант — комплексний. Це коли є і «силові», і технологічні складники. Але для цього потрібна спеціально новопідібрана владна команда і трансформація опозиції.
І четвертий — це варіант «латентного компромісу». Сторони тихенько між собою домовляються, щоб не ганьбитись. Але чи можливі в цій ситуації переговори — це питання суперечливе. Ніхто не хоче «статус кво» — всі хочуть бачити результат. Всі вже, хто офіційно, хто неофіційно, вийшли на «тропу війни», де знімають скальпи. Тому повинні бути скальпи.
О.Б.: Мене щодо цього трохи заспокоїв той факт, що Міжнародний валютний фонд, не дивлячись на внутрішню ситуацію, вирішив виділити Україні кредит. Можливо, існує надія на те, що це внутрішній конфлікт, який буде благополучно вирішений.
С.Т.: На мою думку, поведінка МВФ свідчить про те, що вони не зацікавлені в кардинальних радикальних провалах української економіки, бо кредити потрібно повертати. Стратегічні партнери будуть більш ретельно працювати з українською елітою і більш технологічно впливати на прийняття всіх рішень. Кредити — це віжки, якими Захід тримає ситуацію, щоб влада і опозиція не дуже «заривались».
З.К.: Щодо МВФ — я згоден. Суть полягає в тому, що Захід прагматично прораховує, що дорожче. Радикальні зміни тягнуть за собою певну кров — їм доведеться це гасити. А це на порядок дорожче, ніж виділити транш.
