Жаба, кинута в окріп, вистрибує, хоча і з травмами. Жаба, занурена в теплу воду, з насолодою плаває в каструлі. Вона не зауважує, що каструлю поставили на вогонь, і вода стає усе теплішою. Вона так і насолоджується, поки не звариться...
Нинішній рік може стати найскладнішим з усіх 10 років із дня проголошення незалежності України. Він може стати переломним як у плані консолідації влади в нашій країні і державності, так і в плані сповзання України до загрозливого хаосу в результаті втрати сформованих можливостей, що підтримують тендітну державність.
Подібний висновок напрошується з аналізу поточної політичної ситуації і особливо характеру нинішнього конфлікту і протистояння різних соціально-політичних сил і груп інтересів, а також щонайтяжчого соціально-економічного і політичного тла, на якому розгортаються ці конфлікти і загострюються протиріччя.
До цього варто додати і невтішний міжнародний контекст, у якому опинилася Україна.
Де криється небезпека? Які фактори найбільш активно педалюють ситуацію в негативному напрямку? Як можуть розвиватися політичні процеси найближчим часом? Саме на цьому хотілося загострити увага в даній статті.
ПРЕЗИДЕНТ І НАРОД
Після подій 9-го березня у нас почалися різноманітні розмови і суперечки про авторитаризм. Про повернення суспільства ледве не в 37-й рік. Як причину називають різне: від прагнення олігархів установити свою диктатуру до індивідуально-психологічної особливості Л. Д. Кучми.
Тема ця для України не нова. У Росії вона теж мусується щосили. І як мені здається, подібність ситуації і цілей майже ідентичні і полягають у наступному.
Ми спостерігаємо реконструкцію традиційної для Росії (а в дужках — і так само для України) конфронтації влади і традиційної схеми «влада й опозиція», за якою відбувається відтворення конструкції «народної монархії» у трикутнику «верховна влада — елітні шари — позаелітні групи». Терміном «народна монархія», як відомо, народний філософ Іван Солоневич визначав союз верховної влади в особі першої особи держави (князь, цар, генсек тощо) і позаелітних верств населення, налаштованих проти аристократії. За таким лекалом будувалася влада Івана Грозного, Петра Великого (недарма його називали першим більшовиком на троні), Йосипа Сталіна. При цьому репресії проти аристократії були зумовлені об’єктивною потребою держави в ефективному інструменті модернізації суспільства.
Об’єктивно вже протягом майже 3-х років ЗМІ розкручують у тій чи іншій послідовності народних ворогів-олігархів. У суспільній думці вже сформувався певний стереотип- алгоритм порятунку України: усунути від Президента якомога швидше ворогів-олігархів і життя одразу налагодиться.
І сьогодні почалося і потихеньку набирає розбіг повернення до традиційної, «доолігархічної» конфігурації влади і до традиційної ж схеми «влада — опозиція». У трикутнику верховна влада йде на союз із позаелітними шарами проти аристократії (адже олігархія є не що інше, як аристократія грошей).
Тепер про довіру народу України чинному Президенту. У політичній соціології є один дуже важливий показник міцності займаних політиком позицій у суспільній думці — потенційний виборчий рейтинг . Як показало наше опитування, якби президентські вибори відбулися в квітні ц.р., то розклад голосів по відомих кандидатурах був би наступним:
1. Кучма ............................................ 31,2
2. Ющенко ........................................... 30,8
3. Симоненко ........................................ 21,2
4. Мороз ............................................ 10,6
5. Медведчук ........................................ 6,2
Чи означають такі результати, що в Леоніда Даниловича усе в абсолютному порядку? За соціологічними мірками стійкість його позицій досить висока. Тим більше, що сьогоднішній рейтинг не набагато зменшився у порівнянні з торішнім. І це в умовах скандалів та іншого. Але є ще один важливий показник, про який не можна не сказати. Це показник, що характеризує екстремістське ставлення виборців до чинного Президента. Отож на запитання: «Як ви ставитеся до дострокових президентських виборів?», 52,8% відповіли негативно, 21,4% байдуже і 25,8% позитивно.
Небажання йти на вибори Президента криється не в тім, що широкі народні маси палають до нього невгасимою любов’ю. Тут навіть можна сказати навпаки. Серед них 72% незадоволені роботою Президента. Причина в тім, що наступив час, коли люди перестають вірити, що зміна одного лідера іншим не може принести негайного вирішення існуючих найгостріших соціально-економічних проблем. Це чітко підтверджують і результати опитування. Так, на запитання, чому вони виступають проти проведення дострокових виборів, 72,3% (iз 52,8 тих, хто дотримується такої позиції), впевнені: зміна одного Президента іншим особисто їм нічого не дасть.
Досить цікавим і трохи загадковим є перманентний процес висування в альтернативу то одного, то іншого публічного політика, як правило, з першої обойми влади (то чинний прем’єр, то — спікер). Як мені здається, та й багато соціологічних досліджень це підтверджують, суть полягає в тому, що на нинішньому етапі основна частина електорату не бачить рівноцінної нинішньому главі держави політичної фігури, тобто поки він не має ані суперників, ані конкурентів. Більш того, майже 53% опитаних вважає: основні негаразди в країні відбуваються тому, що оточення Л. Д. Кучми «свідомо не говорить йому правду», «спотворює інформацію, щоб він їх не вигнав з тепленьких містечок».
Деякою мірою парадоксальним є ставлення населення (а точніше, довіра) до прем’єр-міністра й очолюваного ним Кабінету Міністрів. Якщо у В. А. Ющенка, по великому рахунку, більше тих, хто довіряє йому особисто, то діяльність уряду в суспільній думці оцінюється негативно: 20,2% її схвалюють, а 58,6% не схвалюють. А 64,7% вважає, що він заведе нас у тупик.
І що ще не маловажно, і Л. Д. Кучма і В. А. Ющенко сприймаються в суспільній думці поза прямою залежністю від діяльності Кабінету Міністрів і нинішнього стану рівня життя.
РЕГIОНИ I РЕГIОНАЛЬНА ВЛАДА
Серед стійких політичних процесів, що мають свій розвиток, особливо слід виділити зміцнення губернаторських режимів .
У цьому зв’язку зупинюся на двох показниках. Перший — рівень популярності губернаторів і довіра до них у порівнянні з іншими гілками влади. Отож тут вони поза конкуренцією. І другий — 60% опитаних вважають, що сьогодні губернатори всесильні.
Ще одна немаловажна деталь. Якщо 3-4 роки тому було досить сильним протистояння губернаторів і мерів регіональних центрів, то сьогодні ця проблема вичерпана. Принаймні в її гострому вираженні. Багато в чому це пов’язано, по-перше, з тим, що центр у значнiй мірi втратив до мерів колишній інтерес, особливо в частині противаг всесильним губернаторам. По-друге, більшість з них з огляду на зміцнілу владу губернаторів не змогли вийти на регіональний рівень і залишилися хазяїнами в строго обмежених межах своїх «кільцевих доріг». А значить, можна говорити про серйозне зміцнення губернаторських режимів.
І все ж таки дана ситуація має і глибоке протиріччя. Міцний губернаторський корпус не є самостійним учасником загальнонаціональної політики. Більше того, губернатори можуть стати заручниками і розмінною монетою в грі між центром і олігархічними групами, бо поки що цілком залежать від політичної кон’юнктури.
І все ж таки губернаторське середовище вже далеко не беззахисне. Регіональна політична еліта вже готова продемонструвати свою високу опірність.
Продовжуючи почату тему, слід зупинитися ще на одному суб’єкті регіональної влади: бізнес-структурах центрального і місцевого рівнів. Минулі вибори у Верховну Раду в значній мірі стали боротьбою великих грошей, а не адміністративно-партійних ресурсів (приклад НДП тому пряме свідчення). Крім того, фінансово-промислові групи під час підготовки до виборів досить мало займалися регіонами і не вибудовували власну політику (за винятком Закарпаття). Зараз вони відчули необхідність більш активного втручання в регіональні справи, щоб створити собі міцні політичні позиції. Однак слід відзначити, що на сьогодні їхні можливості різко скоротилися. І електоральна ціна більшості кандидатів, що розраховують на гроші, буде десь приблизно 12 — 15% від загального відсотка голосів. Особливо це стосується представників центральної еліти, які не інтегровані в місцеве середовище і не мають реальної підтримки в колах регіоналів. Більше того, регіональна еліта буде працювати на себе, а не на тих, кого їм запропонує центр.
І тут можна сміливо прогнозувати: регіональний адміністративний ресурс і стійкі електоральні уподобання будуть головним переможним фактором. А проблема недостачі місцевих ресурсів не може бути скомпенсована грошима.
На передодні нинішніх виборів українські т.зв. провiдні політичні партії вступлять у відкриту боротьбу за право мати свого партійного губернатора. Але це ілюзія, самообман: своїх партійних губернаторів не буде, усі вони будуть належати до однієї партії — «адміністративної», на чолі з Президентом. Він і його адмінкоманда подивляться, кому допомагати, а кому ні. Адмінресурс буде чітко регламентований, дозований і спрямований в сторону формування нової команди . І це я хочу особливо підкреслити — саме нової команди. А в тім, що такий процес уже почався, не треба сумніватися. І глибоко помиляються ті, хто вважає себе вічно наближеним до трону. Ця ілюзія і зарозумілість можуть їм дорого коштувати. Подобається це комусь чи ні, але країна починає входити в черговий період свого становлення. А кожен новий період вимагає нової еліти. І як би багато вони не зробили для Леоніда Даниловича, які б симпатії він до них не мав, він не зможе йти проти ходу історичного процесу. Якщо хтось забув, нагадаю ряд імен: Горбулін, Табачник, Голубченко, Пустовойтенко, Білоблоцький, Кравченко, Бакай тощо.
І ще про одне дуже важливе. В даний час на одне з перших місць в існуючих проблемах виходить проблема нерівномірності соціально-економічного розвитку регіонів України. Саме по собі це явище природне. В усіх країнах є процвітаючі регіони і є регіони депресивні. Але в нашій країні цей фактор має яскраво виражений відтінок. У свій час на зорі боротьби за незалежність України (1990 — 1991рр.) він експлуатувався Рухом на повну силу.
А передумови для цього вже є. Україна повільно, але впевнено починає поділятися на бідні та багаті регіони, про що свідчать зовсім полярні середні зарплати жителів різних областей. Приміром, у м. Києві вона складає 333 грн., у Донецькій області 242 грн., Запорізькій 238 грн., у той час як у Вінницькій 127 грн., Волинській 120 грн., Тернопільській 114 грн.
Ці процеси вже створюють чималі економічні й соціальні труднощі, що все активніше даються взнаки. І якщо їх не зупинити, цілком iмовірне виникнення відцентрових тенденцій, що переходять від соціально-економічної основи до політичної. А це в умовах наявності правої націонал-радикальної опозиції дуже небезпечно для нашої держави.
ПРО ВНУТРІШНЬОПОЛІТИЧНИЙ ФАКТОР
Аналіз соціально-політичних змін у суспільстві дозволяє зробити один дуже важливий методологічний висновок-прогноз. Сьогодні в Україні знову визріває революційна ситуація: буржуазно-ліберальна революція, що відбулася в 1991р., починає поступово переходити на етап національно- демократичної.
Серед безлічі факторiв і рушійних сил у цьому напрямку сутнісним є те, що в країні складається новий революційний клас — дрібний і середній капітал, в основному українського національного походження, що жадає стати відповідно середнім і великим. Цей клас, обтяжений несправедливістю проведеної приватизації і нерівних стартових умов, у яких він опинився порівняно з деякими іншими національними групами капіталу, недовго буде терпіти таке становище. Сьогодні він шукає силу, здатну представляти на легальному політичному полі його інтереси. Тому що вже розуміє: український капітал може бути хазяїном тільки в Україні. У транснаціональній країні, де відсутня чітка етнополітична домінанта, і хазяїн неминуче — транснаціональний.
У цьому зв’язку наріжним є запитання: «А хто очолить?» Як мені здається, на цю роль сьогодні претендують дві політичні сили. З одного боку, права опозиція на чолі з Ю. Тимошенко, а з другого — створена зовсім недавно «Партія регіонів».
Тепер, як писав класик, усі погляди спрямовані на широкі народні маси, котрих вожді захочуть підняти на свою підтримку.
Якщо йдеться про національно-демократичний рух, почнемо з так званого українського націоналізму, що може бути використаний правою опозицією.
Насамперед про його електоральну базу. На сьогодні вона не перевищує 8-9% від загальної кількості населення України.
І тут доречно відзначити кілька найважливіших моментів. Перше — важливо визначити загальні зв’язки, загальні ланки між помірним націоналізмом, що в своїй основі складає базу патріотизму, і радикальним націоналізмом. Друге — фазові складові. Відомо, що націоналізм існує в двох фазах: латентній та активній. У нього є як ядро, так і периферія. У повсякденному житті помітне тільки ядро. Але в годину політичного загострення активізується і звичайно латентний націоналізм периферії. За певних умов він може трансформуватися у радикальний український націоналізм. Приклад тому — події 1990 — 1991 років.
Стосовно правої опозиції і руху «Геть Кучму» можна відзначити наступне. Поки цей рух не структурований, він нафарширований підставними фігурами, амбіційними псевдолідерами, які не мають за душею нічого, крім жадоби влади. У нього немає єдиної автентичній ідеології, єдиної стратегії. Немає загальновизнаного ватажка. Немає діючих політичних інструментів. Тому він не здатний очолити революційний рух. Але здатний викликати гострий конфлікт між західним регіоном і центром.
Тепер про другу складову — дрібний і середній бізнес . Дві третини його представників знаходяться в Південно-Східному регіоні, як і основна маса працюючих промислових підприємств, очолюваних могутнім директорським корпусом.
ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЧНИЙ ФАКТОР
У нинішньому політичному просторі України одним з найбільш вразливих місць є величезна залежність від політичних дій стосовно неї з боку Америки і Росії. Не враховувати позиції ані однієї сторони ані іншої ми не можемо. Більше того, і населення ніби поділене на симпатиків Москви і Вашингтона.
Говорячи про зовнішній фактор, не можна, на мій погляд, обійти два важливi моменти. Перший — він стосується Росії і її відносин iз США. Отож, американці проспали державне відновлення Росії на європейській основі. І вже цілком зрозуміло, що Росія за жодних обставин не буде танцювати під чужу дудку. Більше того, з кожним днем вона буде набирати політичну вагу в Європі. Це базовий факт, що може в корені змінити глобальну ситуацію. Другий — американська позиція стосовно незалежної України. Глобалізуюча Америка — супротивник занадто самостійних режимів. Режимів, яких вона не розуміє, параметри яких не контролює. Останні політичні події: зближення України і Росії (а точніше — В. Путіна і Л. Кучми) плюс критична оцінка деяких дій американської адміністрації, особливо на американські вуха в касетному скандалі.
Звідси, цілком очевидно, політичного тиску на Україну можна чекати як з одного боку, так і з другого. По суті, ми стали заручниками глобалізації. І тому саме час поглянути (виходячи з досвіду 1990 — 1991рр.) на можливу технологію внутрішнього втручання з боку США. Вона досить проста, але при цьому дуже ефективна. У ній варто виділити п’ять основних технологічних кроків.
Крок перший : формування демократичної опозиції з виділенням у ній внутрішнього ядра, керованого ззовні (при повній підтримці і фінансовому утриманні);
Крок другий : створення необхідних умов для дискредитації наявної влади на чолі, у нашому випадку, з Президентом;
Крок третій : включення в дію міжнародних маніпулятивних механізмів як масмедійних, так і судово-правових.
Крок четвертий : ультимативне втручання на боці опозиції з активним інформаційним придушенням можливого опору погрозами санкцій. І не тільки погрозами.
І далі проста схема: ультиматум за ультиматумом. М’яка сила вичавить усіх тих, хто пручається. Наклавши дану технологію на політичну ситуацію, що складається в нас сьогодні, можу з упевненістю сказати: два кроки вже зроблено. Найближчим часом треба очікувати на третій. Думаю, що надання США політичного притулку майору Мельниченку і Мирославі Гонгадзе — перша ластівка, а за нею підуть й інші.
Акцентуючи увагу на деяких нюансах зовнішнього фактора, слід особливо загострити проблему «сплячого регіонального сепаратизму». Про що йдеться?
Так історично склалося, що Україна має два регіони, Крим і п’ять західних областей, котрі хворі цією заразною і важковиліковною хворобою. Напевно, вже небагато хто пам’ятає про те, скільки сил у 1991 — 1995 роках було витрачено для того, щоб зупинити відцентрові процеси сепаратизму в Криму. Свого часу колишній горе-віце-президент Росії Руцькой у лазневих колах похвалявся: «Голову покладу, а зроблю Крим незалежним від України». Але ці процеси і сьогодні, на жаль, не погашені до кінця. А це значить, що відомий зовнішній фактор може цим скористатися у своїх інтересах.
Але ще більш небезпечним є можливий дрейф галичан убік старої ідеї: створення незалежної Західно-Української Народної Республіки (ЗУHР). На перший погляд, це здається повною безглуздістю. Але насправді націонал-радикали вже почали цю тезу потихеньку експлуатувати. Мені особисто довелося у Львові розмовляти з деякими лідерами націонал-радикальних структур. Вони прямим текстом заявляють: «Галичина ніколи не була Україною. Ми самі по собі, а Україна сама по собі». Не треба мати багату фантазію, щоб на хвилину уявити собі наслідки такого розвитку подій для нашої молодої держави.
За останні 10 років Україні, на жаль, так і не вдалося органічно включитися в нову систему, що складається, міжнародних економічних, політичних, військових відносин і структур. Ми не змогли ядерне роззброювання й інші кроки доброї волі до Заходу «обміняти» на західні інвестиції і поступову інтеграцію в міжнародну систему поділу праці, органічно модернізувати економіку і політичну систему і стати частиною цивілізованого світу. У підсумку ми потрапили в становище ще гірше, ніж на початку перебудови: у грандіозних боргах з досить відсталою економікою. Фактично сьогодні, для того щоб нас пустили в цивілізоване суспільство, ми повинні прийняти всі ті умови, що нам будуть ставити. Це сумно. Важко втрачати дороге. Дуже важко...
