1.
Нещодавно посварився я зі своїм другом. Ми дивилися гандбольний матч Білорусь-Німеччина і він несподівано сказав: «Ти чув як лопухнулися українці в Севастополі зі своїм Голодомором. Виставили не ті світлини, фальсифікація...» Далі почалася суперечка. Він говорив: «Загалом, хохли не мають рації. Це була спільна біда, усього радянського народу. І звинувачувати росіян не можна. Вони ні в чому не винні». Я, якщо можна так сказати, «м’яко» заперечував. За п’ять хвилин він, образившись, пішов, який сенс сперечатися з ідіотом. Але чого сталася сварка? Чому так? Адже все, що сказав мій друг — правда. І що тут заперечиш? Це був загальний голод, у багатьох регіонах: у Казахстані, на Поволжі, Північному Кавказі, в Білорусі, Україні. Як співав Володимир Висоцький: «Мы одна семья, вы тоже пострадавшие...» Бо горе зближує, а не розділяє. А українці виставляють свою біду попереду всіх — не чесно і не справедливо. Все так, але в душі все ж таки залишався підлий хробачок сумнівів. Я почав розмірковувати і до чого це привело, ви дізнаєтеся з цієї статті.
Почнімо з того, що одне безперечно. Якби не українці, то голод 30-х років залишився б білою (точніше чорною) плямою в історії, не більше. Українці витягли цей злочин на обговорення. І тут, виходить, за логікою багатьох, винен не той хто винен, а хто сказав про це. Навіщо взагалі говорити про реальні страшилки, з мільйонами замучених голодом, з людоїдством, з бідними дітьми, яких позбавили життя та здоров’я. Сьогодні нам і так вистачає своїх турбот і прикрощів, щоб переживати за чужі, за людей які залишилися в минулому. Зараз кожен бореться за своє особисте щастя і ця боротьба забирає всі сили. Пощадіть наші вуха. Так я і не маю наміру нікому нічого доводити — автор просто розмірковує. Сучасне виростає з минулого, саме миттєво стаючи минулим. І не можна стати господарем сучасного, своєї долі, не зрозумівши минулого.
Чому при таких очевидних аргументах залишалися сумніви? Та тому, що я дивився на цю історичну подію інакше, аніж мій друг. Він шукав правих і винних, а не те, що цей сталінський злочин торкнувся мільйонів і мільйонів життів.
Також питання потрібно ставити дещо в іншій площині, а не робити акцент на тому, що свідомо чи ні Сталін спровокував голод в СРСР! Він затіяв колективізацію, а вийшов голод. Виходить голодомор — це побічний продукт сталінської модернізації всього народного господарства. Та і який він тоді видатний організатор, чи говорячи сучасною мовою «успішний менеджер», якщо за його реформ умирають мільйони його підданих. Це так, кивок у бік молоді, яка іноді називає Сталіна «успішним менеджером», який швидко перевів Радянський Союз на індустріальні рейки.
На той час трансформація суспільства була необхідною. Але основна ж проблема не в самій модернізації, а в тому, яку модель вибрати, яка принесе більше вигод і менше бід. Було вибрано найжорстокішу модель. При якій модернізаційну «долину сліз» подолали далеко не всі, багато хто заплатив своїм життям. На їх кістках і були побудовані колгоспи.
Кажуть, що колгоспи були історично необхідні. А селяни просто не зрозуміли цієї історичної необхідності і чинили опір як несвідомі елементи. Крута ця штука — історична необхідність. Комуністи, як самі вважали, пізнали «об’єктивні закони суспільного розвитку». Виходить, що вони виступали вершителями суду історії, як люди викриті правом «історичної необхідності». І тому непорушною історичною необхідністю вони виправдовували свою небувалу жорсткість і беззаконня.
2.
Отже, чому в Сталіна вийшов голод внаслідок реформування? Та тому, що він не враховував людського чинника. У його моделі люди були як витратний матеріал, щоб досягнути певної мети. Як не раз заявляли комуністи, досягнення високих цілей виправдовується будь-якими засобами. «Революційна влада пролетаріату є влада, завойована і підтримувана насильством пролетаріату над буржуазією; влада, не зв’язана ніякими законами» (В.І. Ленін).
Проте дещо перефразуємо питання, цікавіше підійти до проблеми з іншого боку. У цій статті основним обвинуваченням буде не те, що Йосиф Сталін зробив, а те, чого він не зробив, хоча й міг. Як це розуміти? Та дуже просто. Все ж таки, чому Сталін не вжив достатніх заходів і зусиль для своєчасної ліквідації трагедії? Чому він залишив голодуючих людей без допомоги? Замість того щоб їм допомагати, він виставив озброєні кордони, які стріляли й повертали людей у вогнища голоду.
Гаразд, голод був не запланований. Але не допустити таких катастрофічних наслідків можливість була. Адже при цьому тривав експорт зерна з Радянського Союзу — він скоротився, але не припинився повністю. А також проводилися продрозкладки, тобто здача зерна державі з голодуючих районів.
Чому не можна було повністю віддати зерно, яке продовжувало йти на експорт, у голодуючі райони — жертв було б набагато менше.
Історична довідка. 1929 року СРСР експортував 2,6 млн. центнерів, 1930 — 48,4, 1931 — 51,8, 1932 — 18, 1933 — 17,6, 1934 — 8,4 млн. центнерів зерна. (Інтернет-джерело: А. Дюков О голоде начала 30-х годов в СССР, блог Юрия Шевцова, 28 октября 2008 р.)
Багато це чи мало судіть самі. Але те, що цим зерном можна було нагодувати голодуючих, — безперечно. Наприклад, візьмімо 1932 р. — експорт 18 млн. центнерів. Навіть якщо голодуючих було 10 млн., то на кожного припадає близько 1,8 центнера зерна в голодному 1932 р. Потрібно ще враховувати, що експортувалося не лише зерно, але тисячі тонн м’яса, масла та риби.
Цифри щодо експорту зерна наводяться різні. Автор вибрав найскромніші.
Так що ж заважало запобігти такій масовій трагедії? Заважав престиж країни. За документами виходить, що вкрай потрібні були гроші на модернізацію. Не думаю, що прокляті буржуїни з країн, куди йшло зерно, не погодилися б почекати з виконанням контракту. Ще б пак і самі допомогли б потерпілим, якби дізналися правду. Але престиж, проклятий створюваний міф завше заважав — що в радянській країні не може бути голоду, радянська людина повинна бути щасливою лише тому, що живе в країні перемігшого соціалізму, в найсправедливішій країні світу. Ось ця міфотворчість і огидніша за все. Заради легенди про те, що СРСР одна з наймогутніших країн світу були знищені мільйони людей.
І ще. Чому з голодуючих районів вивозилося зерно? А навіщо балувати людей невиконанням плану і ще заохочувати їх за це. Щоправда, норми здачі скоротили, але від цього не набагато легше. Основна допомога стала надходити до голодуючих районів у середині 1933 року, коли було доволі пізно. Вже мільйони людей загинули від голоду.
А ось людям, які говорять, що Сталін все ж таки намагався допомогти голодуючим, що все ж таки скоротили норми здачі зерна, якось збільшили поставки продуктів голодуючим, хочеться нагадати, про масштаби трагедії. Необхідно було допомагати не частково, а кинути всі сили для подолання голодної кризи. А цього зроблено не було, хоча можливості були. Найголовніше, що в Радянській країні людина була вторинною — вона сприймалася владою як проста робоча сила — гинули не люди, а робочі мурашки.
З цього приводу — невеликий відступ від теми. Пам’ятаю Чорнобильську трагедію. Технічна катастрофа — це буває в усіх країнах. Але ніхто нас не попередив про небезпеку і про те, що необхідно було робити. Людей залишили без інформаційної допомоги. Кинули точно так само, як Сталін голодуючих, вибирайтеся самі. Це вже потім, пийте йодні препарати, не виходьте на вулицю без потреби, а на початку ж гнали людей на першотравневі демонстрації.
Але повернімося до подій початку 30-х років. Ось тут до Голодомору й можна застосувати тезу «свідоме залишення без допомоги». 1946 р. ООН оголосила геноцид злочином. Згідно з конвенцією 1951 р. під геноцидом розуміється «всяка з дій, здійснених із наміром знищити повністю або частково національну, етнічну, расову чи релігійну групу», — наприклад, і визначила геноцид пятьма пунктами. У третьому пункті сказано про те, що «навмисне створення таких умов життя для групи, які призведуть до фізичної загибелі частини групи чи всієї групи цілком». Щоб не порушувати послідовності, то визначення геноциду наведене у виносці до цієї сторінки1.
Всі сперечаються щодо того: чи навмисно Сталін створив голод чи ні? Тобто, чи навмисно він створив такі умови, які призвели до масових жертв серед українців, казахів, росіян і білорусів? Важко сказати. Але очевидно, він навмисно не вживав усіх заходів для запобігання наслідків голоду. Він знав усю ситуацію, знав про всі ресурси, якщо на експорт відправляли мільйони пудів зерна. Знав про військові кордони. Але майже нічого не зробив або зробив надто пізно. Вся його турбота була, наприклад, про партійні справи в Україні, що випливає з його листа Кагановичу в середині 1932 р. — цього зняти, цього призначити, цьому догана, закінчуючи відомими словами «інакше Україну можемо втратити».
У цьому листі Сталін писав Кагановичу:
«Как видно из материалов, о сокращении плана хлебозаготовок будут говорить с ЦК не только украинцы, но и северо-кавказцы, Средняя Волга, Западная Сибирь, Казахстан и Башкирия. Советую удовлетворить пока только украинцев, сократив им план на 30 миллионов и лишь в крайнем случае на 35—40 миллионов. Что касается остальных, разговор с ними отложите на самый конец августа».
Ну, що тут можна сказати. Опухлі від голоду люди — це так, витрати, а ось підкоректувати план у менший бік — це вже серйозно.
Тому, якщо третій пункт конвенції про геноцид до слів «навмисне створення умов», додати слова «навмисне залишення без допомоги в критичній ситуації, що призвело до численних жертв», то сталінський злочин якраз потрапить під потрібне визначення. Але закон не має зворотної сили. Нехай тоді хоча б у майбутньому такі випадки знайдуть відповідну правову оцінку. А з іншого боку — злочини проти людства не мають строку давності — як інакше можна оцінити багатомільйонні жертви голоду?
Але основна суперечність, як її дехто бачить, не в цьому. А в тому, що голод не було організовано «особисто» проти українців. Але саме в Україні та Казахстані були військові кордони. Саме там голод набув найбільш потворних форм. Казахи також можуть із повним правом говорити про геноцид казахського народу. Тому продовжмо.
3.
Ще раз хочеться підкреслити, що можливості сьогоднішнього дня обумовлені минулими помилками. А щоб розширити рамки можливого, необхідно робити відповідну роботу над історичними помилками для того, щоб можна було підкоректувати свою стратегію та методи виконання. Тому наші реальні можливості залишаються набагато нижчими за наш потенціал.
Але до чого тут історія? Хіба вона якось допомагає економічному процвітанню? Ось у тому ж і річ, що всі перетворення ми, пострадянські люди, зводимо до економічних успіхів. Хоча соціальна модернізація не менш, а то й більш важлива. Низька якість колективної самосвідомості, панове. Так, саме так. Всі хочуть домогтися особистого успіху, при цьому абсолютно забуваючи, що в цивілізованій країні це можна зробити набагато безпечніше й швидше.
І що в цивілізованій країні прийнято засуджувати такі страшні злочини. І засуджувати не на побутовому рівні, а на юридичному. Ось тут і починаються юридичні колізії. Про яку країну говорити? І як засуджувати, за яким юридичним правом засуджувати сталінський злочин? За правом Радянського Союзу, який розпався? Але такої країни вже немає, тому немає й права. Отже, кожна потерпіла пострадянська країна повинна засудити цей злочин самостійно. Спільна справа про голод початку 30-х років розпадається на декілька самостійних справ. Є таке поняття як місце злочину. І в даний момент воно розділене державними кордонами суверенних країн. І юрисдикція тієї чи іншої країни, тобто право провести суд, поширюється лише на власну територію. Виходить, що українці можуть засуджувати лише ті злочини, які сталися на його території.
Аналогічно, казахи повинні розслідувати злочини на своїй території, росіяни — на своїй, так само й білоруси. А вже потім збирати спільну «пострадянську» конференцію щодо подій початку 30-х років. Але Росія не бажає доводити справу до кінця — давати якісь правові оцінки «голодним» подіям, які сталися на її території в 30-х роках. У Білорусі — повне мовчання. Не знаю, як щодо цього в Республіці Казахстан.
Заздалегідь передбачаю заперечення російських істориків. Це спільна справа і розбивати її на частини — значить іти проти історичної правди. Але в тому й суть, що трактування історії «змінилося». І одним голим історичним підходом тут не обмежишся, бо змінилося соціальне тлумачення тих подій. Раніше були радянські селяни, а тепер мешканці суверенної України, Росії, Казахстану та Білорусі, які постраждали внаслідок неправильних дій радянського керівництва. У результаті ми підходимо до наступного філософського питання.
А що таке історична правда?
Президент РФ Дмитро Медведєв звинувачує українське керівництво в спотворенні історичної правди. Він говорить, що українське керівництво експлуатує тему голоду 30-х років у своїх корисливих політичних цілях. Далі в своєму посланні Дмитро Медведєв указує, що «історична правда вимагає від нас відповідального підходу. А спроби вдаватися тут до «національного критерію» — несправедливі щодо пам’яті загиблих, не говорячи про сумнівні юридичні підстави для подібних визначень»2.
Начебто, на погляд обивателя все вірно. Необхідно до тонкощів розібратися в тих подіях, вивчити документи, точно відновити ті події. А так само мотиви героїв, їх цілі та методи. Виходить історична вистава, яка найбільш точно повинна відтворювати ті події. Історичні документи — це просто текст, в якому міститься історична правда.
Але ми всі «радянські» страждали і продовжуємо страждати історичним матеріалізмом. Російська позиція — це якраз із репертуару матеріалістів. Проте стратегія історичного пізнання не стоїть на місці. Подумайте, адже історичний текст читає історик і вже сам вносить, або точніше «центрує» текст, вносячи фабулу до аморфного матеріалу фактичних подій. Саме історик говорить: ось це важливо, а це — ні. Іншими словами історик конструює ту чи іншу історичну подію, виходячи з засад своєї доби. Наприклад, в 40—50-і роки радянські історики в цьому історичному матеріалі взагалі не знаходили крамоли. Навпаки, всі підкреслювали мудрість Сталіна, який у такий важкий час не розгубився та вказав правильний шлях. А щодо жертв, так «ліс рубають — тріски летять».
Німецький філософ і соціолог Макс Вебер давно пропонував відмовитися від моделювання історичного процесу. А давати пояснення, виходячи з соціального реалізму. Тобто конкретну історичну модель наповнювати соціальним змістом, який своєю чергою згодом змінюється. Нам людям XXI століття ніколи повністю не залізти в обстановку голоду 30-х років. Бо ми інші, наше соціальне мислення змінилося, наші соціальні знання й оцінки про світ розширилися. Мимовільно, ми будуємо історичну модель, наповнюючи її сучасним духом.
Тому, якщо один і той же текст прочитає український історик і російський, то вони можуть дійти абсолютно різних висновків. І хто має рацію? І ось тут починається найцікавіше — обидва мають рацію. Все залежить від того, яку соціальну сітку «накине» історик на цей текст. Російські історики говорять «радянську», а українські — ні, сучасну українську. Кожен намагається накинути ту «сітку», яка ближче саме його полю культурних смислів. Тому, що історичне тлумачення завжди неоднозначне. У принципі історик повинен відмовитися від претензій на об’єктивний історичний результат.
Так все ж таки, хто ж ближчий до істини? Начебто росіяни, «радянським документам — радянське тлумачення». Але ось тут дуже важливий момент, який потрібно неквапливо й осмислено прочитати. Судимо ж ми сталінські події з позиції сьогодення. Далеке вчора з позиції сьогоднішнього дня, коли замість єдиного радянського народу є українці, білоруси, росіяни, казахи. Тобто оцінку голоду 30-х років виставляє не радянський суд, не радянський народ, а громадяни незалежних держав, які живуть на початку XXI століття. Ми змінилися, змінилася доба і культурний контекст події. Для нас поняття «радянський» давно щезло за рогом 90-х років минулого сторіччя.
І загалом, якби не крах комуністичної системи, то й суду над Голодомором би не було. Трохи провокаційний приклад. Якби в Другій світовій війні перемогли фашисти (не дай Боже!) то і Нюрнберзького процесу б не було. Таким тоталітарним режимам можна відкрито й повністю давати оцінку лише після їхньої загибелі.
І найважливіша оцінка повинна походити від власного народу. Зрозуміло, що на керівництво України великий тиск чинив сам український народ, щоб воно дало правову оцінку голоду 30-х. І що йому залишалося робити? Сказати, що «це злочини були не проти українського народу, а проти всього радянського народу, а його вже немає». А «як нема то й суду нема». Тому зазначу ще раз, що соціальне наповнення тих історичних подій змінилося — «радянська справа» перетворилася на справи всіх держав, зокрема.
Виходить, що лише так можна розімкнути інтегруючу замкненість. Тим більше що ще живі реальні свідки тих подій. Але змінилася їхня національна ідентифікація — були радянськими громадянами, а стали громадянами України, Білорусі, Росії, Казахстану. Прочитайте ще раз визначення геноциду, прийняте 1951 року. У нашому випадку змінилося наповнення поняття «національна група». Замість «радянської нації» тепер є українська, білоруська, російська, казахська нації. І замість геноциду всього радянського народу потрібно говорити про геноцид цих національних груп. Підкреслюю, не етнічних груп, а саме національних. Тобто розуміти націю не як етнічну спільність, а як співтовариство людей, які раніше проживали й тепер проживають, допустимо, на території сучасної України, Білорусі, Росії та Казахстану3. Не дарма у визначенні геноциду через кому послідовно розділені «національна» і «етнічна» групи. Наприклад, сучасна українська нація об’єднує етнічних українців і людей інших етнічностей, які є громадянами України.
Тож яка це трагедія? «Українська» чи всього «радянського народу»? Зрозуміло, звичайно, що для українців тепер насамперед «українська». Для росіян — «російська». Для білорусів — «білоруська». У відносних цифрах найбільше постраждали казахи, значить і для них — це передусім національна трагедія, а потім уже історичний факт радянського минулого.
Українці вирішили, що в абсолютних цифрах їхні жертви найбільші, то й називатися цей злочин для них повинен «геноцидом українського народу». Ніхто не претендує на абсолютність цієї оцінки, але за відчуттями і настроями українців — це дійсно так. Тим більше що українці не звинувачують російський народ у їхній трагедії — вони тужать за мільйонами своїх співвітчизників, які загинули внаслідок голоду 30-х років4.
Історична реальність має не мертвий абсолютний характер, а ще й живий соціальний контекст, що може змінюватися з часом. Років через 200 ці події стануть далеким історичним фактом, і ніхто не сперечатиметься, чи геноцид це українців, чи трагедія всіх радянських людей. У них будуть абсолютно інші турботи.
А поки що це соціальна реальність, хоча це й сталося в 30-х роки XX століття. Ці події палять нашу пам’ять, не даючи зітхнути вільно. Хто ми для влади? Люди, яких заради «високої мети» можна заморити голодом, позбавити прав, свободи слова, вибору? Чи все ж ми перестанемо бути безсловесними гвинтиками владної системи. І поки ми не дамо повноцінну оцінку тим подіям, то фантоми минулого, як привиди, переслідуватимуть нас.
Але чому росіяни так наполегливо говорять про Голодомор як про далеку і нібито абстрактну історичну трагедію всього радянського народу? Бо їм так зручніше. Росія — правонаступниця СРСР. І тут неусвідомлено вибудовується політична паралель з тим режимом. Росіяни хочуть судити минуле, історію, а необхідно засуджувати сьогоднішню реальність.
Але чому так? Бо росіяни не розставили крапки над «i». Засуджуючи «батька народів», російському керівництву мимоволі доводиться засуджувати свої імперські звички, свою недемократичну поведінку. Тобто підійти критично до самих себе, інакше кажучи, зіграти не у своєму амплуа. А цього не хотілося б. Адже в них уже склався певний зразок політичної поведінки, який, як їм здається, схвалений більшістю російського суспільства. І якщо вони вийдуть за рамки своєї політичної ролі, критикуючи Сталіна, наприклад, то невідомо що ще вийде.
Тому свого часу не вийшов Володимир Путін, і Дмитро Медведєв також не вийде на трибуну, щоб офіційно, підкреслюю офіційно, засудити свавілля радянської влади. Немає офіційного підсумку, що режим Сталіна був злочинним. Що росіяни тужать разом з українцями, білорусами, казахами та іншими народами, які постраждали внаслідок нелюдяно проведеної колективізації, коли голодних людей кинули напризволяще. Не скажуть, що найбільшою цінністю в Росії відтепер буде російський народ, сама людина, її життя, її демократичні права та свободи. І що сталінська формула «немає людини — немає проблеми» антигуманна. Розмріявся я щось.
Тому ще для багатьох Сталін — герой, від одного імені якого тріпотіла вся Європа. А тепер Європа «безцеремонно» лізе в справи Росії — Сталіна на них немає. Росіянам легше й зручніше захищати свою «Велику Росію» не розслідуючи такі злочини. Все ж таки іноді приємно почути, що за часів Сталіна під впливом Кремля була вся Східна Європа. Ще Червоною площею ходять люди з портретами Сталіна, говорячи, що ні в чому він не винен. Ще жива пам’ять про нього як про великого вождя, під «мудрим» керівництвом якого радянські люди виграли Вітчизняну війну. Тільки про те, що він сам і посприяв розпалюванню цієї війни, лише півслова. Також інтернет-опитування показало велику популярність вождя.
А якщо трохи узагальнити, то можна сказати, що Йосиф Сталін завжди залишався вірним ленінцем. І в принципі, засуджуючи Сталіна, ми повинні поступово розібратися з усім тоталітарним комуністичним режимом. І не як з історичним минулим, а як із частиною соціальної реальності, яка, як хвороба, сидить у нас із тих часів.
Тому до фінальної оцінки ще дуже далеко.
Тепер мене більше хвилює питання, коли в Білорусі, в Росії та Казахстані відкриють пам’ятники жертвам голоду 30-х років. Коли сучасники оголять голови перед їхньою пам’яттю. І попросять пробачення за те, що з ними так жорстоко обійшлися. І урочисто пообіцяють, що такого більше на їхній землі не повториться. Ось це насправді зближує — незалежно від того українець ти, білорус, росіянин, казах, єврей чи німець. Зближує спільне покаяння, а не заперечення очевидного.
А з другом я помирився. Чи варто втрачати друзів через те, що дивимось ми на світ по-різному. Доведеться набратися терпіння. Тим більше що «твердолобої» позиції немає, є миттєвий настрій, вочевидь, матч почався не вчасно.
1 Визначення геноциду, як злочину, як то:
1. Убивство членів групи
2. Спричинення серйозної тілесної чи розумової шкоди членам групи
3. Навмисне створення таких умов життя для групи, які призведуть до фізичної загибелі частини групи чи всієї групи цілком
4. Нав’язування заходів, які запобігають народжуваності в групі
5. Насильницьке переміщення дітей від однієї групи до іншої
Пропозиція полягає ось у чому.
Додати окремим пунктом чи до 3-го пункту слова:
«Навмисне залишення групи без допомоги або навмисна бездіяльність, яка призвела до фізичної загибелі частини групи або всієї групи цілком».
Відповідь на питання «Що таке геноцид?» також можна знайти на сайті «United States Holocaust Memorial Museum, Washington, D.C.».
2 Послання Президента РФ Дмитра Медведєва цитується за версією інтернет-сайту «Newsru.ua» від 14 листопада 2008 р.
3 Будь-яка сучасна нація як політична спільність включає в себе людей різних етнічностей.
4 Див. Закон України № 376-V «Про Голодомор в Україні 1932—1933 років» від 28 листопада 2006 р.
ПРО АВТОРА
Сергій ВИСОЦЬКИЙ: «Народився 1956 року в м. Лейпцизі, Німеччина, в сім’ї військовослужбовця. Довелося багато поїздити по Радянському Союзу. Школу закінчив у Мурманській області. Вступив до Білоруського держуніверситету на фізичний факультет, на спеціальність теоретична фізика (квантова механіка). Працював у різних НДІ. Але потім освоїв ремонт і обслуговування ЕОМ. Захопився філософією та соціологією. Філософія мене приваблювала ще зі студентських років. Хоч і пізно, але в мене є одна велика перевага. Не було потреби марнувати час на оманливу марксистко-ленінську теорію, а потім долати всі ці помилки. Тим більше, що найбільш тямущі й розумні книжки друкувалися, починаючи з початку 90-х років. Ознайомився з правдивою історією Білорусі та сусідніх країн, потім — Річард Пайпс, Ентоні Сміт, Давід Ранкур-Лафер’єр, Збіѓнєв Бжезінський. З філософії — праці П. Мілюкова, М. Вебера, К. Леві-Стросса й інших. І чим більше читаєш, тим більше розумієш, як мало знаєш.
Друкувався в одній з білоруських опозиційній газет, доки ту не закрили за наказом влади. Останнім часом доводилося, як кажуть, писати більше на перспективу, тобто «у стіл».
Ваша газета «День» мені подобається своїм підходом до освітлення подій — спокійно і з гідністю, відчувається, що у вас є щось за душею. У Білорусі газета не розповсюджується, тож доводиться читати інтернет-версію. Нещодавно прочитав про вашу газету цікаве повідомлення. Було інтерв’ю з послом України в РБ паном Ігорем Лиховим, і одне з питань звучало приблизно так: «Коли в РБ можна буде купити таке авторитетне й шановане видання, як газета «День»? На що посол пообіцяв допомогти з розв’язанням цього питання в найближчий час. З нетерпінням чекатимемо».
