Напередодні круглої дати — 10-ї річниці отримання Україною незалежності, ми знову і знову намагаємося зрозуміти, звідки починаються джерела наших невдач у галузі державного будівництва. Що ж нам перешкодило стати в один ряд з цивілізованими країнами світу? Можливо, відсутність ідеї? Нам можуть заперечити — а як же національне відродження, що вважається ледве чи не панацеєю для отримання нацією і державою «своєї особистості»? Ось тільки «євроремонт» на теренах України щось затягся. Про ліберальні цінності, дуже часто неправильно зрозумілі в українському суспільстві, про те, що вони є безумовною передумовою для побудови по-справжньому сильної держави (але з передбачуваністю поведінки можновладцiв), про уроки десятирічної трансформації в Україні, розмірковує доктор філософських наук, професор Харківського Національного університету Володимир ШКОДА. «День» сьогодні подає перший матеріал на цю тему. Ми відкриваємо в рамках рубрики «Україна — 10 років трансформації» дискусію і сподіваємося, що вона знайде живий відгук у наших співгромадян. Багато з них вважає 90-ті роки ХХ ст. часом втрачених можливостей. Чи так це насправді? Предлагаємо читачам, авторів, експертів «Дня» стисло (в мiру можливостей) і аргументовано розповісти про своє бачення проблеми трансформації України у світовий цивілізований процес.
Що в нас нового? Тобто які наші досягнення за минуле десятиріччя? O, нового навалом, скажуть, очi розбігаються. Якщо провести соціологічне опитування щодо наших досягнень, багато хто, напевно, відзначить нову Конституцію. Проте й стара була хороша. Конституції взагалі всі прекрасні. Кажуть, чудова була конституція 1936 року. А як на мене, то найбільш вражаюче з нового — приватна особа. Майже все решта — старе. Тільки трохи зрушене євроремонтом. Взагалі, нового більше в житті, аніж у головах. Нам тільки здається, що ми спочатку щось задумуємо, а потім, як мовиться, втілюємо в життя. Ні, ми робимо одне, а потім із подивом, не завжди неприємним, виявляємо, що вийшло щось інше. Наприклад, ніхто у нас не будував лібералізм. Навіть теорію вигадали про неможливість побудування лібералізму в окремо взятій слов’янській країні — не той, кажуть, грунт. А тим часом нічого, крім лібералізму, в останні десять років у нас не з’явилося. Маячить навіть думка, що лібералізм не будується, лібералізм виявляється. Думка ця потребує роз’яснення. На загальному похмурому фоні, що створюється іншими ЗМІ, вона виглядає парадоксальною. Торкнемося трохи історії і теорій.
ЗВІЛЬНЕННЯ ЛIБЕРАЛIЗМОМ
Метафора списку. Де наше місце? Тільки в одній країні світу, а саме в США лібералізм виник із нуля, і тому там у масі своїй люди не знають, що це таке. В усіх інших країнах ліберальне правління зростало з феодалізму. Поступово розширювалася сфера приватного життя, помалу вимальовувалась постать вільного індивіда. Уявлення про право зазнавало змін. З ним уже пов’язувались не розпорядження, що віддаються владними особами народу, а правила, за якими приватні особи ведуть велику гру життя. Хіба не те ж саме відбувалося у нас? Давайте проробимо просту операцію. З лівого боку аркуша вмістимо список заборон, встановлених для індивіда у феодальний період (званий у нас розвинутим соціалізмом), а з правого боку — список заборон, які все ще діють у якій-небудь сучасній країні з ліберально- демократичним правлінням. Зрозуміло, що сьогодні ми зі своїм списком знаходимося десь між цими колонками. Нам ще далеко до правої колонки, але ми вже відійшли від лівої. У цьому скромному ще зрушенні — вся наша десятирічна історія. Тільки ті, кому дуже не пощастило в житті, або ті, що впали в ідеологічний ідіотизм, цього не бачать. Лібералізм — це не розмови про свободу, не наявність у країні ліберальної партії і навіть не теоретична доктрина. Лібералізм — це практика звільнення. Практика, в якій немає суворо визначених норм і правил. Але якщо все-таки попросити ліберала сформулювати щось на зразок теоретичного кредо, він відповість, мабуть, словами Фрідріха Хайека: «організовуючи ту чи іншу галузь життєдіяльності, ми повинні максимально спиратися на спонтанні сили суспільства і якомога менше вдаватися до примусу».
Хто почав? Цікаво, що починати довелося державі. Це взагалі — нонсенс. Держава по духу своєму — феномен суто антиліберальний, це, як мовиться, — найнеефективніше підприємство в країні. Не вірите — зайдіть до будь- якого державного магазину. Але парадокс у тому, що тільки держава за відсутності революції (і слава Богу) здатна змінити режим, тобто саму себе. Коли ви на самому дні ями, будь-який ваш крок — це крок угору. Тому, хто б не прийшов до влади після соціалізму, зміщення списку праворуч неминуче. Зазначу ще, що будь-яка партія, яка з’явилася після КПРС, нехай їх хоч двісті, за винятком всілякої політичної нісенітниці у своїй конструктивній ідеології містить явно чи приховано тільки ліберальні лозунги.
Міркуючи чисто теоретично, кращий варіант — прихід до влади лібералів. Вони стають на чолі держави і починають копітку роботу з обмеження сфери її панування. Якщо хочете, ліберали примушують державу боротися з самою собою. Починається велике відокремлення різних сфер людської активності від держави, розширення простору приватного життя. Поступово формується громадянське суспільство, яке виразно вказує державі на її місце. Так повинно бути теоретично. А практично нічого не вийде. Бо де ви знайдете таких лібералів, які зросли за доби соціалізму, які знайомі з лібералізмом не з книжок? Що відбувається, коли біля керма стають ліберали-книжники, показала епоха Є.Гайдара в Росії. Отже, оптимальний варіант — це прихід до влади людей, які поєднали в собі досвід державної роботи з ліберальною ідеєю. Без таких людей у владі ніяких реформ не буде, скільки б вулицями не ходило лібералів.
Негативний лібералізм. Ліберальні заходи, що приймаються державою зі скрипом та зітханням після епохи лівого списку, або розвинутого соціалізму, можна назвати негативним лібералізмом. Тут усе досить просто, бо ці заходи зводяться до зняття заборон. Владі нічого не треба вигадувати, треба тільки не робити того, що робилося раніше. Тоді те, що ще вчора було немислиме, сьогодні стає можливим. Приватна особа без характеристики парткому може поїхати за кордон, відкрити приватний вуз, перукарню чи магазин, побудувати собі п’ятиповерховий будинок, запропонувати свою кандидатуру в президенти країни, заснувати газету, видавати книжки без візи облліту тощо (сьогодні молоді люди, на щастя, навіть не знають, що таке партком і облліт). Державі уже не треба ламати голову над тим, як «прогодувати народ». Внаслідок незбагненних законів соціальної алхімії країна виявляється буквально заваленою продуктами і товарами. Слово «дефіцит» геть чисто забуто. Проте одна річ, як і годиться в нормальному суспільстві, стає гостро дефіцитною — це гроші. Для індивідів ця річ виконує функцію мотора — найсильнішої мотивації до роботи. Дивлячись на все це і будучи не в змозі пояснити це мовою економічних категорій, мимоволі підшуковуєш адекватний образ. І такий знаходиться: відчинилися ворота трудового табору, і ув’язнені розбрелися навколишніми лісами і полями в пошуках харчів. Це і є негативний лібералізм.
Позитивний лібералізм. У перебудовні часи публіцисти експлуатували біблійну оповідь про те, як Мойсей упродовж сорока років водив свій народ по пустелі. То був натяк на тривалість трансформаційних процесів. Вони не можуть відразу йти успішно, поки рабство не зникне із соціальної пам’яті. Сьогодні саме час розширити цю оповідь. Нагадати, що після остаточного виходу євреїв з єгипетського полону Бог дарував їм Тору. Навіщо свобода, і що з нею робити? Ось запитання, на які відповідає Тора. Звільнення від пригноблення — перший крок, другий — отримання Закону. Тому євреї й відзначають після Пасхи свято подарування Тори — Шавуот. Так і в нашій реальності. Людям, що розбрелися в пошуках харчів, потрібно зібратися під захистом Закону. Боже, звісно, поможи, та й сам не лежи. І тут постає запитання: що, власне, для такого збирання є головним і що це за Закон?
В ЧОМУ СИЛА ДЕРЖАВИ
Ліберальна відповідь на ці запитання містить, крім іншого, два фундаментальні поняття — громадянське суспільство і держава. Це саме те, що належить будувати. Якщо уявити собі, що можна почати з нуля, то спочатку має сформуватися громадянське суспільство як соціальна цілісність, що утворюється приватними особами, які володіють приватною власністю і регулюють свої взаємини на основі приватного права. Держава, що опiкується виключно спільними справами, до цієї ідеальної моделі приходить згодом, по мірі того як з’являються спільні справи. А те, що все це справді настає дещо згодом, кожній неупередженій людині, вважають ліберали, зрозуміло. Бо нормальній людині «моє» ближче, аніж «наше». Але почати з нуля в реальному житті неможливо. А тому без дій реальної, а не теоретичної держави громадянське суспільство в пострадянській країні не сформується. Це, у свою чергу, означає, повторюся, що всі розмови про свободу, ринок, реформи і процвітання залишаться розмовами, поки до влади на всіх її рівнях не прийдуть ліберально мислячі люди. Позитивний лібералізм — це неспішне, завжди часткове, тобто мікроскопічне, але неухильне змінення життя в бік розширення свободи особистості. Інший рівноцінний, але вже ідейного плану чинник формування громадянського суспільства — зусилля інтелігенції, не тільки національної, але й, так би мовити, космополітичної.
Починати можна і з держави, з будівництва, як кажуть, сильної держави. Але за відсутності громадянського суспільства і будь-яких інших стримуючих сил у цьому будівництві можна досягти значного успіху. І буде побудована така сильна держава, яка й не снилася жодному апологету тоталітаризму. В такій державі буде багато безглуздих і грандіозних інвестицій, неймовірна кількість чиновників, чудовий облік і контроль, досконалий порядок, монолітна єдність народу, велика кількість розмов про щасливе життя та інші відомі переваги й принади. Але в ній неминучі й так звані перебої — з милом, сірниками, сигаретами, вершковим маслом тощо. Прихильників такої держави сьогодні, на превеликий подив, багато. Потуги і навіть деяке просування в цьому напрямку видно неозброєним оком. Єдине, що поки стримує, — зовнішньополітичний чинник: членство країни в авторитетних міжнародних організаціях, що пов’язують питання про фінансову допомогу з проведенням хоч якихось ліберальних реформ.
І все-таки сильну державу мати треба. Тільки сила її, насамперед, у тому, що вона спроможна забезпечити виконання законів і — це може бути головне — тих угод, які приватні особи встановлюють між собою в самій гущавині життя. Треба зрозуміти, що ці угоди і є закони, приватні особи встановлюють їх самі і для себе. Згадаймо Канта: «особа підпорядковується тільки тим законам, які вона (сама або принаймні спільно з іншими) для себе встановлює». Отже, за існування правового стану суспільства закони народжуються не тільки в кабінетах, але насамперед там, де сходяться окремі індивіди для вирішення своїх справ. Так ось, у видах зростання правосвідомості та створення правової держави сьогодні надто необхідно забезпечити виконання саме приватних угод. Це, мабуть, найважливіша функція нинішньої держави. Тут її сила не банально карає, але творить і просуває суспільство до правового стану. Бо дійсне призначення закону — забезпечити передбачуваність поведінки. Як закон природи вказує на зв’язок явищ, немовби конституюючи природний порядок, так і завдяки юридичному (в широкому значенні) закону встановлюється соціальний порядок.
АНТИПЛАНУВАННЯ
Чи далекі ліберали від народу? Думка про те, що лібералізм — явище винятково західне і на нашому грунті прорости не здатне, — стара, як саме слово «лібералізм» у слов’янській культурі. Те, що її старанно культивують у громадській свідомості з покоління в покоління, явище симптоматичне. Насамперед це на руку можновладцям, бо що більше лібералізму — то менше потребується їм слуг. Те, що ці слуги не поступаються, красномовно засвідчують нульові успіхи адміністративної реформи. Але навіть якщо відвернутися від горезвісних інтересів — групових або класових, не має значення, — і від характеру народу, в якому дійсно може бути більше індивідуалізму або, навпаки, колективізму, можна стверджувати, що ця думка грунтується на деяких антропологічних основах. Вона близька людям, схильним до того, що можна назвати розширеним контролем. Контролювати свою поведінку і своє безпосереднє оточення — основна властивість homo sapiens. Мова не про це, а про схильність контролювати буття в необмежених масштабах. Коли це називають прагненням до влади, всім ясно, про що йдеться. Не багатьом ясно, що безневинне заняття вченого — явище того ж порядку. Ф.Хайек показав, що є чітко виражена кореляція між високим рівнем інтелекту і раціоналізму, з одного боку, і етатистськими переконаннями, з іншого. Тому інтелектуали — ті, що годуються від science, — виступають, як правило, за загальний контроль і централізоване планування життя. Коротше кажучи, авторитет науки в ХХ столітті скрізь працював проти лібералізму.
Ліберал не той, хто любить міркувати про свободу, і не обов’язково той, хто входить до ліберальної партії. Ліберальне мислення — спосіб пояснення світу. Якщо ви впевнені, що існують «залізні» закони буття, що можна централізовано накопичити всю інформацію про стан економіки, потім ретельно її обробити і величезну масу єдино правильних рішень спрямувати в кожну точку економічного простору, ви — не ліберал. Але саме так міркують запеклі раціоналісти-вчені. Так міркують у нас дуже багато які економісти. Це називається науковим управлінням суспільства. А мислення практичної людини ситуативне. Така людина вирішує свої проблеми тут і тепер. Ось ця локальність, конкретність, зосередженість на деталях, як мовиться, філософія «малих справ» — це і є відмінні риси ліберального мислення. Лібералізм взагалі — це тріумф малих форм. Тому Ф.Хайек і називає лібералізм «народним чуттям», а соціалізм — «вигадкою філософів». Вчені та філософи захоплені глобалізмом і універсалізмом або, за К.Поппером, «утопічними соціальними технологіями». А працьовиті люди вирішують собі проблемки, кожен свою. Дивишся — все поступово якось налагодиться й загалом. До речі, їхні «малі справи» — малі тільки в оцінці державних мужів. Для них самих — це самі що не є великі справи.
ДОБРА ВЛАДА — СМИРНА ВЛАДА
Перефразовуючи одну розумну людину, можна сказати, що лібералізм — це те, що роблять люди, якщо їм дадуть спокій. Ліберал тільки на цьому й наполягає: дайте спокій працюючій людині! Можновладці та ідеологи, що підгодовуються біля них, якщо ви хочете, щоб курка несла яйця, не заважайте їй шукати собі зерна! Але з лібералізмом чомусь пов’язують щось зовсім інше. Ось навіть такий розумний письменник, яким був М.Є.Салтиков-Щедрін, якось недостатньо це розумів, або за умовами часу удавав, що недостатньо розуміє. У нього є оповiдання «Ліберал». Там виведено такого собі м’якотілого інтелігента, який ніколи нічого не вимагає, «наступаючи на горло, а завжди тільки те, що можливо». І саме через це «по можливості» зусилля нашого ліберала обмежуються розмовами і до справ ніколи не доходять. Але є у Щедріна й інше оповiдання, у якому слово «ліберал» геть відсутнє, але вустами одного розумного губернатора висловлюються винятково ліберальні ідеї. Мабуть, тому, що ліберально міркує саме губернатор, оповiдання має назву «Праздный разговор». Цей губернатор якось у себе в кабінеті завів розмову з предводителем дворянства на тему, «для якої причини губернаторську посаду встановлено». І з усього виходило, що від цієї посади — один неспокій і перешкоди всім трудящим людям. Яка, наприклад, думка про доброго губернатора? — Сидить собі сумирно, нікого не зачіпає. А життя саме по собі тече. «В одному місці рядно тчуть, в іншому — коси, серпи кують: навіщо? чому?» Нікому не відомо. Та й не треба нікому знати про це, аби товар був у наявності. Нікому, крім, зрозуміло, губернатора. Бо його можуть таки й запитати нагорі: «В якому, мовляв, стані у вас городництво?» А позаяк він не знає, в якому стані, то відповідає на всякий випадок: «Залишає, мовляв, бажати багато чого». Тим часом у них чудова капуста. Хто її завів — губернатор? Ні. Один мужичок з якоїсь нагоди був у Ростові, подивився, як там капустяну розсаду заводять, та й, повернувшись, у себе завів. Дивлячись на нього, й інші заходилися. І так у всякій іншій справі. Розповідь закінчується приходом до кабінету скарбника для проведення одержання платні. Губернатор приймає гроші, не поспішаючи, перераховує собі і розписується, де треба. Предводитель, показуючи на пачку, жартома запитує: «Ну-с, а это-с? В каком же смысле следует понимать это?» Губернатор відповідає, ніби спросоння: «Гм… це?.. Це… подяка!» За що?! — закричить сучасний читач. Ліберал відповість: «За те, що сидить собі сумирно, нікого не зачіпає». Від того в них у губернії капуста чудова.
