Статтю народного депутата України Ігоря Кірюшина «Україна — Росія: дефіцит взаєморозуміння як найбільша помилка» («День», №157) з точки зору типового «ура-патріота» можна розцінити мало не як провокацію. Тези на зразок «Після дев’яти років «незалежності» Україна вичерпала внутрішній ресурс для побудови незалежної держави» не залишають сумніву: нарешті забито «осиковий кілок» в серце «вампіра-самостійника». І це б не було так жахливо, якби не виглядало настільки переконливо.
Вирізняються два ключові словосполучення: «геополитические интересы» та «как бы ни пыжились». Перше — про Росію, про кого «пыжились» — зрозуміло з тексту. Однозначно. І коли на початку згадується про спільні геополітичні інтереси (очевидно, за інерцією офіційного статусу, власне — депутата Верховної Ради, а не Держдуми), то насамкінець Україні милостиво залишається можливість «свободно обсуждать все вопросы в сфере внешней и внутренней политики».
За класиком: «Немає науки — від історії». З точки зору історії розвитку російсько-українських відносин (стаття професора, дроктора медицини В. Войтенка, доктора медицини на тій же сторінці, «День» №157), отримуємо деякі пояснення щодо виникнення згаданого «дефіциту», а саме: «...Ні «спільне православіє», ні «спільний більшовизм», ні «спільна демократія», ні «спільний монархізм» щастя Україні не принесли...» Трохи змістимо акценти, кваліфікувавши історію російсько-українських відносин саме як «історію хвороби», — матимемо «Патологію «спільної долі» — діагноз, винесений доктором медицини у заголовок (проігнорувавши застереження відомого управдома, що «такі досліди слід робити тільки з відома відповідних органів»).
Можливо, що деякі громадяни України і відчувають себе десь «между Россией и Европой...», між небом і землею. Можливо, що в такому разі їм потрібно визначитись — з якої причини дискомфорт, клімат, можливо, потрібно змінити, оточення. Ностальгія за історичною батьківщиною передається генетично. Тому й маса незручностей: дратують шаровари перехожих, «язык», найменша дрібниця може вивести з рівноваги — мелодійка у кав’ярні чи банальний анекдот. Особливо вразливе місце там, де мова заходить про геополітичні інтереси (курси, задачі, пріоритети). Так ніхто і не заперечує, що Росія — цілий Всесвіт. Не менше.
Універсальність даного методу виявляється не тільки при спробах аматорського тлумачення світосприйняття окремих політиків. Але й при передачі ними цього світосприйняття у «широкі маси». Як приклад — мимоволі геніальний вислів «маємо те, що маємо». Парадоксальність такої формули примушує пересічного українця божеволіти від фатуму замкнутого кола класичної «установки» безвиході. Давно забуто контекст, у якому прозвучала ця формула, але жива сама «установка». Ідеологічні штампи — від «російського економічного зашморгу» до «кредитних ін’єкцій Світового банку» — заганяють... до іншого штампу, який люб’язно сформулюють. Де треба — терпляче пояснять, де треба — присоромлять за непоступливість і відсутність розуміння. Проектуючи історію поразок України (особливо новітню) на сучасну соціально-економічну ситуацію, нас ніби програмують на невдачу. Як вихід iз кризи пропонуються, на перший погляд, рятівні варіанти, які при детальному огляді виявляються звичайними маніпуляціями з громадською думкою.
Наприклад, аналізуючи російсько-українські взаємовідносини у сфері економіки, маємо щасливу можливість відкрити для себе не тільки ряд суттєвих переваг над країнами, що обрали собі інших геополітичних партнерів, а й скористатись новими економічними законами. «Примітивізм» Адама Сміта Т — Г — Т (товар — гроші — товар) спрощується до мінімуму: Т — ПМ, де Т — товар, а ПМ — політична монета, якою Україна, що не здатна компенсувати «дешеві» російські енергоносії, «должна платить», треба розуміти — «сполна». У тому числі, і насамперед, українськими ресурсами, яких так не вистачає для побудови дійсно незалежної держави. Цікаво, що народному депутату України втрата «незалежності» цією самою Україною здається найменшою ціною. Як аргумент — теза про придатність українського ринку хіба що для збуту товарів iз країн Східної Європи (як не додати — секонд-хенду Європи Західної і дешевого мотлоху з Туреччини і Китаю).
Зауважимо, що дев’ять «незалежних» безцільно прожитих років, за які нам усім має бути дуже соромно, ці самі енергоносії, призначені заможному Заходу, проходячи територією частково дружньої, частково незалежної, частково неплатоспроможної України, виконували роль засобів впливу «кровожадного ростовщика» (незважаючи на велике небажання виглядати саме «кровожадним», що, мабуть, мають пояснити різноманітні ЗМІ в рамках останньої російської інформаційної доктрини). Транзит Україною за російськими схемами виявився подвійно вдалим: для російських олігархів, які заробили на цьому «первісні накопичення», та російських політиків, які заробили капітали політичні на українських боргах. Для українських олігархів він виліз боком — проблеми з ФБР та витрати на адвокатів. Про досягнення українських політиків у цій царині ніхто поки що не чув. Якщо дехто і має надію на новітніх політиків-реформаторів, нехай залишить сподівання, адже в «глазах россиян» вони закляті «самостійники» та прозахідні діячі, що вже саме по собі варте анафеми.
Коли ж «...Украина не становится... партнером России, то к нам и отношение специфическое». Тобто настає неминуче покарання (санкції — акцизи, мито, ПДВ, світові ціни тощо). Кошмари від санкцій — паніка — масова закупка сірників і солі: ця нежиттєрадісна перспектива може бути ліквідована одним коротким зауваженням: «Мы должны спокойно воспринимать российские устремления в зоне ее национальных интересов...» Нарешті озвучено те, про що дехто тільки смутно здогадувався. Далі — релаксація, «авось» Росія і змінить гнів на ласку, тобто «изменит позицию на более толерантную...» Толерантність — на межі галантності. «Согласованность геополитических курсов...» — звісно — «оборачивается для стран, сближающихся с Россией, заметными преимуществами в сфере экономики...», а саме: доступністю російської сировини за прийнятними цінами та потенції російських ринків.
Продовжимо економічну тему: «Россия в состоянии определять внутренние цены», оскільки не імпортує енергоносіїв. Слід розуміти, що вона зможе це визначати аж до тієї пори, доки вони не вичерпаються повністю, тобто вічно. А внутрішні ціни Росії — це прерогатива її внутрішньої політики, а не різноманітних дурниць на кшталт індексів Доу- Джонса та цін на Лондонській біржі. Адже склались у колишньому СРСР якимось чином «внутрішні» ціни і «внутрішня економічна система» — дарма, що тільки «для внутрішнього користування» — чому б не повторити експеримент?
Останнє «китайське попередження»: «В сентябре можно ожидать ужесточения позиции МВФ, несмотря на симпатии Запада...». Але у випадку надання західної допомоги (кредитів), «...такая помощь НИКОГДА не поступит от России». І чекає нас холодна зима 2000-го... Хоча знайдеться, може, патріот-оптиміст, що слушно зауважить: «Менше кредитів — менше розкрадань. Менше дешевих енергоносіїв — більше енергозберігаючих технологій».
До речі, про технології: із заходу на схід — технології, зі сходу на захід — ресурси (усе транзитом через Україну). Але ж країни, що імпортують технології та експортують ресурси, називають такими, що розвиваються. Саме такій країні ми врочисто збираємося вручити «ключі від квартири». І вже майже вручили (національно-свідомого «ура-патріота» при цьому, ймовірно, має «шляк трафити»): «...ведь она (Росія. — О.Д. ) уже достаточно глубоко проникла в ее (України. — О.Д. ) экономику. Подавляющее большинство инвестиций — деньги из России». А кажуть, що інвестиційний клімат у нас несприятливий. Брешуть. І клімат у нас не різко континентальний, і 50 мільйонів зернових маємо шанс зібрати (за умови безперебійних поставок дешевої російської нафти) за будь- яких погодних умов.
Стан нашого суспільства — апатія (за емоційним забарвленням межує зі смертю) подається у порівнянні з «активним» тонусом російського сьогодення. Але задля справедливості слід зауважити, що стан агресивності — міжетнічні конфлікти, громадянська війна і теракти — також вказує на хворобу, тільки з іншою назвою. Загалом, стаття «про дефіцит» надто вже нагадує історію про Червону Шапочку — інтроверта з комплексом неповноцінності та Сірого Вовка, якого спіткала манія величі.
Висновок: якщо за дев’ять років Україна примудрилася «розтринькати» усі свої внутрішні ресурси для побудови справжньої незалежності, то й «незалежності» такій — гріш ціна.
Але ж, наскільки відомо, ми не перебували у стані війни, стихійні лиха не набували фатальних масштабів. Епідемії чуми, слава Богу, не зафіксовано. Тільки туберкульозу. Зрештою, переживали й Руїну, і Голодомор. Невже відсутність знаменитого продукту «по два двадцять» — хоча й тривалий час — настільки вагомо могла вплинути на масову свідомість? Дехто гадає, що, власне, на масову свідомість «всю дорогу» впливало щось інше. Дехто навіть називає речі своїми іменами і вважає, що Росія, власне, «всю дорогу» була з нами у стані війни економічної та війни інформаційної, а ми якось і не помітили... Чи то газети неуважно проглядали, чи то в «Новинах» прослухали.
Часом інформація, наприклад, про наміри Росії прокласти магістральні трубопроводи в обхід України дном Північного Льодовитого океану блідне у порівнянні з інформацією про реальні події. Наприклад, у Миколаївській області. Вражає не стільки безпорадність влади, міжвідомча безвідповідальність, загальна розгубленість, як куце повідомлення про зберігання даних щодо ракетних могильників у якомусь міністерстві, главку чи конторі на території... сусідньої держави. Ось де широке поле для пошуків взаєморозуміння.
Хоча загалом на дефіцит розуміння скаржитись, здається, немає жодних підстав. «Налицо» — повне і беззастережне розуміння Україною свого місця і, здається, її повна і беззастережна капітуляція. У такому випадку, залишається тільки приєднатися до живого класика: «А из-за чего, собственно?».
