ХХ століття стало для держав соціалістичного табору переломним. 15 країн упродовж 70 років пережили масштабні соціальні катастрофи, наслідки яких відчувають дотепер. Комуністичний режим фактично заклав основи дуже серйозної моральної кризи, яку, попри труднощі, Україні потрібно здолати якнайшвидше. У цьому сенсі корисно було б розглянути показові приклади успішної політики історичної пам’яті країн Прибалтики, зокрема Литви. Про це, а також про важливість духовного лідера для нації і про те, як повернути країні історію, «Дню» розповіла екс-голова Центру досліджень геноциду і резистансу жителів Литви, депутат Литовського сейму Далія КУОДІТЕ, яка відвідала конференцію «Досвід Литви в подоланні наслідків тоталітаризму» у Києві (організовану Центром досліджень визвольного руху за сприяння посольства Литовської Республіки в Україні).
«МИ СТВОРИЛИ ФУНДАМЕНТ ДЛЯ НОВОЇ ЛИТОВСЬКОЇ МЕНТАЛЬНОСТІ. ПОВЕРНЕННЯ В РАДЯНСЬКЕ МИНУЛЕ ВЖЕ НЕМАЄ»
— Пані Куодіте, в Україні за двадцять років практично так і не вироблено ідеї консолідації суспільства. Країни Прибалтики, здається, в цьому плані просунулися далі?
— Неправда, що в Естонії, Литві або Латвії є лише одна ідея. 1989 року, коли ідею незалежності Литви вже відкрито проголошували представники Ліги Свободи, постало питання про державну мову. Польська меншість поставила ультиматум: якщо уряд визнає офіційною мовою литовську, то поляки не підтримуватимуть ідею суверенітету країни. З цієї миті погляди литовців і поляків на державну політику розійшлися. Ми часто ведемо дискусії з приводу діяльності польської Армії Крайової, яка справді скоювала злочини в Литві, і це було доведено спеціально створеною комісією. Поляки, у свою чергу, звинувачують армію генерала Плехавічюса (Повілас Плехавічюс, литовський генерал, очолював «Місцеву дружину Литви». — Ред.), яка вела бойові дії проти Армії Крайової. Такі взаємні зіткнення між литовцями і поляками дуже красномовні. У Естонії й Латвії ці речі відбуваються в набагато серйозніших формах, тому що в цих країнах багато росіян, які намагаються накинути місцевому населенню вже нікому не потрібну войовничість. Отже, якщо держава маленька, то це зовсім не означає, що немає проблем у справі консолідації суспільства, схожих на ті, які є в Україні.
— Для українців, наприклад, завжди актуальним питанням була національна ідентичність. А для литовців?
— Так склалося, що і євреї, і навіть якась частина росіян дуже добре інтегрувалися в литовське суспільство. Вони теж називають Литву своєю батьківщиною, а себе — литовцями або євреями литовського походження. Щодо поляків цього сказати не можу, бо є певна політична проблема. Але я все-таки вірю, що ці 20 років зробили своє діло, а ми, своєю чергою, зробили свою роботу щодо повернення історії. Нам удалося створити фундамент для нової литовської ментальності, і я певна, що в радянське минуле повернення немає. Хоча є деякі політики, які вважають себе святішими за Папу Римського й висловлюються щодо надзвичайної важливості досвіду довоєнної Литви. І ці висловлювання нині, коли йдеться про свободу слова, особи, украй небезпечні. Є спроби увібгати литовське суспільство в межі якихось технологій. Скажімо, як формується інститут сім’ї? Лише перед вівтарем. Але сама церква, яку часто використовують у своїх цілях політики, висловлюється інколи з явним духом шантажу. Усе це, звичайно, ставить питання про виклики сучасності, на які має відповісти суспільство. Щодо історії, то тут ми досягли практично повної згоди. Хоча, природно, постійно точаться дискусії про підпільні військові формування часів Другої світової війни. Є люди, які вважають партизанів святими, але ж треба критично ставитися до самих себе. Я завжди обстоювала те, що лише вся, я підкреслюю, вся правда може об’єднати населення. Наші суперечки з приводу партизанських воєн не скасують того очевидного факту, що люди йшли помирати за свою свободу і свободу країни, яку вважали своєю домівкою. Уявіть: людина п’ять років прожила в лісі — у жахливих умовах холоду, голоду і граничної напруги. Вона щодня бачила, як помирають її друзі. Якоїсь миті в цієї людини стався нервовий зрив і вона розстріляла безневинних... Звичайно, цю правду теж треба доводити до відома населення!
«РОСІЯНИ НАВІТЬ СЬОГОДНІ ЗАПЕРЕЧУЮТЬ ФАКТ ОКУПАЦІЇ ЛИТВИ. ОТЖЕ, ЛИТОВЦІ САМІ ЇХАЛИ ДО СИБІРУ І САМІ СЕБЕ РОЗСТРІЛЮВАЛИ»
— Яку роль відіграє релігія в литовському суспільстві?
— Вісімдесят відсотків литовців називають себе віруючими католиками. Постає питання: що мають на увазі, уживаючи слова «віруючий»? Звичайно, якщо вся віра полягає лише у відвідуванні церкви на головні свята, то з такою людиною все гранично ясно. До Другої світової війни і в самому партизанському русі церква мала велику вагу. У дисидентському русі теж завжди розраховували на її підтримку. Сьогодні ж, я вважаю, головне — щоб церква не виступала в ролі гравця на політичному полі. Ксьондз має бути опорою для віруючого за скрутної хвилини, його, грубо кажучи, духовним наставником. Ось цього вельми не вистачає в сучасній Литві. Люди, які сьогодні керують литовською католицькою церквою, свого часу були дисидентами. Я вважаю, що вже тоді вони більше виступали в ролі політиків, ніж ксьондзів, і свій світогляд перенесли в церкву. Був такий видатний литовський ксьондз — Казімерас Васіляускас (Казімерас Васіляускас, багаторічний політв’язень радянських таборів. — Ред.), якого справді дуже любили і шанували, багато хто з нас уважав його своїм другом, кожен міг прийти до нього порадитися. Була одна дуже цікава історія: одного дня до Васіляускаса в дім пробрався злодій. Казімерас не злякався нежданого гостя, напоїв чаєм і нагодував його. Після цього злодій розплакався й почав каятися у скоєних злочинах. Мені сьогодні не вистачає отаких духовних авторитетів.
— Яку науку мала Литва з радянського життя? Яких помилок литовці нізащо не хотіли би припуститися?
— Ми ніколи не зможемо змиритися з тим, що входили до складу держави, яка брутально захопила нашу територію і скоїла силу-силенну злочинів проти нашого народу. Чи можете собі уявити, що росіяни навіть сьогодні заперечують сам факт окупації Литви?! Тобто виходить, що литовці самі їхали до Сибіру і там самі себе розстрілювали. Такі речі для нас геть неприйнятні. Мабуть, і в Литві знайдуться відморозки, які погоджуватимуться з таким порядком речей. Так, Литва ввійшла до складу Європейського Союзу і поділяє його цінності, але цього не досить. Нам треба у власну консервативну повсякденність впроваджувати європейський спосіб мислення. Наприклад, права людини — це те, без дотримання чого суспільство залишається хворим. Тому політичний процес у справі Юлії Тимошенко — це дуже небезпечна тенденція, яка вельми віддаляє Україну від західного світу. Ненормально, коли люди бояться, що один із музеїв, який розсекречує архіви КДБ, можуть закрити з політичних мотивів (ідеться про Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького» у Львові. — Ред.). Українському правосуддю поки що можна поставити діагноз — «нежить». І я дуже хочу вірити, що не буде ускладнення на легені з летальним результатом.
— Як у Литві розв’язували проблему демонтажу радянських пам’ятників?
— Річ у тім, що не можна так просто узяти і демонтувати пам’ятник, адже для когось він дуже дорогий. Можливо, якраз через незнання історії людина наділяє його в певному сенсі вищою цінністю. Тобто людині банально бракує знань, щоб оцінити ту або ту особу. От якраз у цій справі потрібно починати з рівня суспільної згоди. Я маю пропозицію: оголосіть в Україні конкурс на створення музею старих пам’ятників. Тобто звезіть усі радянські пам’ятники в один великий музей і робіть із цього бізнес. Є один литовський бізнесмен, який створив своєрідний «могильник» монументів радянського часу, і тепер до нього на екскурсії їдуть люди з усього світу. Він організував покази документальних фільмів про Сталіна, Леніна та інших, створив сувенірні лавки на території музею тощо.
— Радянський менталітет глибоко закорінено в наших громадянах. Які, на вашу думку, є засоби перевиховати людину?
— Знаєте, орієнтуватися все-таки потрібно на молоде покоління, вести з ним діалог. Звичайно, людям, які значну частину життя прожили в Союзі, покладаючися не на себе, а на вождя, тепер сутужно. Вони, грубо кажучи, не бачать позитивних тенденцій у суспільстві, і таких людей, мені здається, перевиховати неможливо. Мені розповідала одна журналістка зі Львова про дуже показовий і цікавий експеримент. Львів’яни запросили близько двохсот молодих людей із Східної України пожити у львівських сім’ях. І потім ці люди розповідали, як їх удома лякали, що на Західній Україні живуть нацисти, які, почувши російську мову, одразу ж починають стріляти. А виявилося, що Галичину населяють адекватні й добрі люди.
«ПУТІН ДОБРЕ ЗНАЄТЬСЯ НА ПРОВОКАЦІЯХ. ІНКОЛИ КРАЩЕ НА НИХ НЕ РЕАГУВАТИ»
— Якщо в Росії політики задля отримання дивідендів часто використовують образ зовнішнього ворога, то в Україні нерідко створюють образ внутрішнього ворога, граючи на розбіжностях у суспільстві. Які під цим оглядом тенденції в Литві?
— Литва переживає напружений період у стосунках із Польщею. У новому законопроекті щодо освіти написано, що у східній частині країни викладання у школах вестиметься двома мовами — 60% литовською і 40% польською. Зважте на те, що я не рахую 150 польських шкіл, які існують нині. Це проблема не поляків, які живуть у Литві, як може здатися на перший погляд. Це проблема литовського уряду, який не вжив відповідних заходів 15 років тому, коли у східному регіоні жило 20% литовців і 80% поляків. Це свідчить про те, що польська молодь не знає литовської мови такою мірою, щоб учитися в литовських вишах, мати кар’єру в Литві. Ось це я б назвала утиском прав людини з боку уряду. Тому що потрібно було одразу дати можливість людям ставати справжніми громадянами держави, а нині час утрачено. Тож є привід, наприклад Радославу Сікорському, дуже емоційно висловлюватися щодо Литви.
— Як литовський уряд на це реагує?
— Ми пропонуємо створити литовсько-польську комісію, яка б змогла сісти за стіл переговорів і навіть якщо потрібно буде сидіти до ранку, змогла розв’язати найгостріші питання. Адже литовській меншості у прикордонних районах Польщі набагато гірше. Потрібно, керуючись принципом паритету, об’єктивно оцінити ситуацію литовців у Польщі і поляків у Литві, з’ясувати, які проблеми постають в обох випадках. Я дуже сподіваюся, що тоді, нарешті, закінчаться ці довгі, марні дискусії.
— Ви пригадали досить емоційні заяви Радослава Сікорського. Ми маємо неодноразові різкі висловлювання Володимира Путіна щодо української історії, держави, політиків.
— Очевидно, що висловлювання Путіна дуже часто мають провокаційний характер. Путін — людина, яка дуже добре знається на провокаціях, адже відомо, у якій організації він побудував собі кар’єру. Інколи краще ніяк не реагувати, але потрібно розуміти контекст. Адже, з одного боку, прем’єр Росії на міжнародному рівні дозволяє собі говорити абсурдні речі про незалежну державу. А з другого, він бурхливо реагує на заяви ЄС про процес над Тимошенко, називаючи їх утручанням у внутрішні справи України. І тут починаєш замислюватися про пріоритети в державі і про те, як політики розставляють управлінські акценти.
