Твердження, що помаранчева революція в Україні стала каталізатором демократичного розвитку суспільства, стало майже розхожим штампом. Ця теза широко використовується в публіцистиці, вона стало влаштувалася в політичних програмних документах.
Проте є підстави засумніватися в самоочевидності цієї тези й стверджувати, що в українській політиці є наявні тенденції, що загрожують загальноприйнятим нормам демократії. А саме: повним ходом формується політична система, що призначена для реалізації групових корпоративних інтересів і прагне максимально убезпечити себе від неконтрольованого впливу громадської думки.
ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ
Спочатку визначимося з поняттями. Корпоративна політика — це система закритих від впливу громадської думки політичних стосунків, де рішення приймаються вузьким колом політиків. Її протилежністю є публічна політика, де в прийнятті рішень максимально задіяний потенціал громадської думки.
На практиці не буває довершених закритих корпоративних політичних структур, так само, як і абсолютно публічних. Йдеться про тенденції, коли в політичній практиці домінують корпоративні цінності, що орієнтуються на закритість й елітарність, або плюралістичні, що орієнтуються на публічність.
Установки відкритої публічної політики в Україні домінували в перші роки державної незалежності, коли молода українська демократія бачила сенс свого розвитку в боротьбі із залишками радянського тоталітаризму. Одним з наслідків приватизації базових галузей промисловості й домінування в економіці великого капіталу стало згортання розвитку публічної політики й, відповідно, експансія корпоративної політики. Коли великі фінансово- промислові групи влаштувалися в політиці, тут установки корпоративізму стали набувати конкретних інституційних форм і правових норм.
У формуванні інститутів і правових норм корпоративної політики можна виділити такі етапи:
Перший — внесення до Конституції норми імперативного мандата для депутатів Верховної Ради та прийняття пропорційної виборчої системи, що грунтується на моделі «закритих списків» до парламенту й місцевих рад.
Другий — ухвалення Закону, що поширює норму імперативного мандата на депутатів місцевих рад і ухвалення Закону «Про Кабінет Міністрів України», що забезпечує виконавчій владі заполітизований адміністративний ресурс.
Сьогодні ми є свідками третього етапу, суть якого полягає в добудуванні інституційної самодостатності корпоративної політики. Для цього треба, по- перше, істотно підняти виборчий бар’єр, по-друге — ухвалити закон «Про парламентську опозицію».
Якщо ці два законопроекти будуть ухвалені, в Україні затвердиться інституційно самодостатня корпоративна політична система.
АРХІТЕКТУРА КОРПОРАТИВНОЇ ПОЛІТИКИ
Суть корпоративної політики проста: а) зменшити кількість учасників політичного процесу, що вносять дисбаланс у систему корпоративних інтересів; б) ускладнити процедуру «входу» в політику нових гравців; в) максимально спростити механізм політичних стосунків.
Корпоративна політика для тих, хто в ній бере участь, має бути простою, доступною для огляду й, головне, контрольованою.
Корпоративна політика будується на певних базових елементах, що мають чітке функціональне призначення.
А саме:
1. Пропорційна система виборів до парламенту та місцевих рад, що грунтується на моделі «закритих списків», є підмурівком архітектури корпоративної політики. Усі подальші елементи є надбудовою й логічним продовженням цього підмурівка.
Згідно з прийнятою виборчою моделлю в Україні персональний склад депутатського корпусу від Верховної Ради до ради якого-небудь маленького району формується обмеженою кількістю партійних вождів і фінансових донорів партій. Виборець позбавлений можливості впливати як на персональний склад виборчого списку, так і на порядок розташування кандидатур у так званій його прохідній частині.
Виборцю пропонується лише одна функція — із загальної кількості списків партій і блоків вибрати якийсь один, причому в умовах, коли він не має навіть достовірної інформації про його персональний склад. Усе, що мають громадяни для прийняття рішення на виборчій дільниці, — це уявлення про імідж п’ятірки кандидатів і міфології партії або партійного блоку. Решта інформації про партії й блоки доступна лише вузькому колу фахівців. Та й ця інформація, як правило, неповна, бо українські партії прагнуть надійно приховати від сторонніх очей подробиці внутрішньопартійного життя. Особливо це стосується джерел фінансування та мотивів кадрових призначень.
Вибір громадянами з виборчого бюлетеня якогось одного партійного списку — перший і останній момент зіткнення корпоративної політики з громадською думкою. Як буде показано нижче, усі подальші елементи покликані вибудувати надійний самозахист від зіткнення з суспільством.
2. Норма імперативного мандата для депутатів парламенту та місцевих рад — логічне продовження прийнятої виборчої системи.
Ця норма суперечить демократичним цінностям, про що прямо говориться в оцінці проекту Конституції, підготовленою Венеціанською комісією. Про це чудово знав і Президент, коли підписував закон, що поширює цю норму для депутатів місцевих рад.
За допомогою цієї норми закритість виборчого списку трансформується в закритість партійних фракцій. Ця норма гарантує власникам партій і блоків статус сюзеренів протягом усього політичного циклу від виборчого процесу до закінчення каденції Верховної Ради та місцевих рад.
Імперативний мандат також виконує превентивні функції. З одного боку, ця норма служить надійним захистом вождів від бунту партійних низів. З другого — вона виконує функцію стримувань і противаг між партійними вождями та фінансовими спонсорами партій. Таким чином, імперативний мандат надзвичайно вигідний усім учасникам корпоративної політики.
3. Прийнята виборча модель разом з імперативним мандатом можуть принести максимальні дивіденди партіям-переможцям тільки в умовах високого виборчого цензу.
Нинішній бар’єр в 3% не може повною мірою гарантувати керованість результатів виборчої кампанії, бо зберігається загроза проходження до парламенту учасників політики, що не підкоряються усталеній системі стосунків. А, наприклад, при 7%, а в ідеалі ще вищому бар’єрі, небезпека потрапляння до парламенту «зайвих» учасників буде істотно зменшена.
Високий виборчий бар’єр зводить до мінімуму можливості появи незапланованих бунтарів, непрогнозованих реформаторів або неслухняних державних діячів. Тобто, звісно, бунтарі й реформатори будуть, але лише як частина заздалегідь продуманого меню, запропонованого виборцям. У сукупності це робить виборчий процес прогнозованим і контрольованим.
4. Ухвалений Закон «Про Кабінет Міністрів України» запроваджує норми корпоративної політики у виконавчій владі.
Зокрема, цим законом затверджується заполітизована модель державного управління. Відсутність у законі інституційного розділення політичних і адміністративних функцій, і посад робить систему державного управління привабливим призом для переможців у парламентській виборчій кампанії. Коаліція-переможець отримує можливість на свій розсуд безконтрольно розпоряджатися всім кадровим потенціалом адміністративного апарату. У результаті на керівні посади в центральних і регіональних органах виконавчої влади можуть призначити кого завгодно. Буквально.
Згідно з цим законом, система державного управління стає додатком партій, що сформували коаліцію. Під розряд «політичне призначення» підпадають тисячі посад від Києва до провінції. Органи виконавчої влади стають філіями партій та їхніх блоків. Звісно, у таких умовах механізм ухвалення урядових рішень стає закритим від участі громадськості.
5. Нарешті, заключним елементом становлення корпоративної політики має стати ухвалення закону «Про парламентську опозицію».
З погляду здорового глузду, здавалося б, прав і свобод, гарантованих Конституцією, цілком достатньо, щоб займатися опозиційною політичною діяльністю.
Але в цьому випадку йдеться не про реалізацію конституційних норм, а в першу чергу про реалізацію установок корпоративної політики. Законодавчі гарантії опозиції — це alter ego гіпертрофованої заполітизованості виконавчої влади, що встановлюється Законом «Про Кабінет Міністрів України».
На перший погляд, законопроект «Про парламентську опозицію» інакше як політико- правовим курйозом не можна назвати. Бо його схвалення призведе до ситуації, коли парламентська більшість функціонуватиме згідно з регламентом Верховної Ради, а опозиційна меншість згідно з законом. Регламент — внутрішній нормативний документ, він часто порушується й за ці порушення максимум, що загрожує, — це пафосний звинувачувальний спіч з трибуни парламенту. А от порушення закону можна оскаржувати в суді, рішення якого обов’язкове.
Наступний курйоз пов’язаний з прописаною в законопроекті процедурою, як жартома висловився один депутат, «отримання ліцензії» на право бути опозицією. Виявляється, це не простий процес, він вимагає спритності, бо, згідно із законопроектом, мало бути незгідним з політикою уряду, щоб іменуватися опозицією, треба пройти ще певний процес «реєстрації» як член клубу під назвою «опозиція».
Але гра варта свічок. Згідно з проектом закону, статут цього клубу надає своїм членам чималу кількість привабливих посад, що дозволяють контролювати як виконавчу владу, так і роботу парламенту. Тут знову правовий курйоз — призначення на деякі з цих посад, згідно з чинним законодавством, має проводитися парламентською більшістю. Тобто більшість своїм голосуванням має затверджувати на посадах представників меншості.
Насправді, незважаючи на всю курйозність цього законопроекту, він перебуває цілковито в руслі корпоратизації політики. І його ухвалення безпосередньо вигідне нинішнім грандам — Партії регіонів і Блоку Тимошенко. Здається, зайве пояснювати чому — бо всі чудово розуміють, що будь-яка влада колись стає опозицією й навпаки. Цей закон, по-перше, не дає можливості безконтрольно користуватися благами адміністрування, а, по-друге, опозиції гарантує цілком пристойний ресурс. Результатом ухваленого закону про опозицію можлива мінливість поворотно-поступального руху з влади в опозицію й навпаки буде зведена до розумного мінімуму.
ЗАГРОЗИ
Тепер варто повернутися до тези про те, що помилково на віру приймати твердження, що помаранчева революція стала каталізатором демократичного розвитку.
Як видно, цей сумнів має більш ніж достатньо підстав, бо більшість основних елементів корпоративної політичної системи прийняті після 2004 року, причому консолідованими зусиллями як «біло-блакитних», так і «помаранчевих».
Проти сказаного можна стверджувати, що чимало описаних базових елементів корпоративної політики або не функціонують, або не мають достатньої правової бази.
Наприклад, норма імперативного мандата, хоч і законодавче закріплена, не має належного механізму реалізації. Закон «Про Кабінет Міністрів України» оскаржений у Конституційному Суді. Не очевидно, що буде схвалений законопроект «Про парламентську опозицію». Також не очевидно, що буде піднятий виборчий бар’єр. Щодо моделі «закритих списків», то розсудливих прихильників її ліквідації, особливо на виборах до місцевих рад, стає дедалі більше.
У сукупності це підтверджує, що в суспільній свідомості є розуміння небезпеки корпоратизації політики. Проте немає впевненості, що кількість противників цієї корпоратизації досягла критичної маси, щоб впливати на прийняття рішень.
Як вийшло, що постреволюційний період ознаменувався відходом від норм публічної відкритої політики, ще належить осмислити. Будьмо реалістами: від політичного середовища, сформованого навколо парламентської коаліції та її мажоритарного акціонера — Партії регіонів — і не очікувалося якихось проривів на терені демократичного устрою. А от від політичного середовища, сформованого навколо «Нашої України» та БЮТ, таких зрушень громадська думка мала право чекати. Але, на жаль, ці очікування не виправдовуються. Більш того, останні події дають підстави для занепокоєння — ці політичні сили, що пафосно позиціонують себе провідниками демократичних цінностей, приймають рішення, що йдуть врозріз з нормами відкритої публічної політики.
Президент підписує законопроект про норму імперативного мандата для депутатів місцевих рад, при цьому засмучується, що він суперечить Конституції. Завдяки підтримці БЮТ ухвалюється Закон «Про Кабінет Міністрів України», що затверджує майже необмежену запартизованість виконавчої влади. При цьому представники БЮТ велеречиво пояснюють, що, мовляв, вони мало не єдині держателі священного Грааля української демократії. Посилання на те, що БЮТ став ініціатором законопроекту «Про парламентську опозицію», сумнівне, бо якщо цей документ здобуде статус закону, то опозиція у нас перетвориться на привілейований клуб.
Для великого капіталу переваги корпоративної політики очевидні, бо вона прогнозована. Тут зведені до мінімуму загрози появи гравців, не субординованих у загальну структуру бізнесових і політичних інтересів. У корпоративній політиці бере участь мінімальна кількість суб’єктів, що підвищує договороздатність.
У разі остаточного становлення інститутів корпоративної політики великий капітал отримає надійні страхові гарантії фінансування політики. Будуть створені передумови ідеальної ситуації, коли капітал зможе одночасно фінансувати партії, що перебувають при владі й у опозиції — хоч би хто переміг, фінансовий донор буде у виграші.
Поява в корпоративному політичному середовищі вождя, підноготна якого не була б напевно відома, практично неможлива. Так само, як виключена можливість, що цей незапланований вождь використовуватиме невраховані фінансові ресурси. Ні, всі вожді будуть заздалегідь запрограмовані, й фінансові ресурси для їхнього підживлення будуть ретельно прораховані.
Як пояснити нинішній конфлікт між владою й опозицією в умовах, коли більшість елементів корпоративної політики вже прийняті?
Річ у тім, що становлення корпоративної політики не виключає конфліктів. Нинішній конфлікт є наслідком ситуації, коли одна сторона, не озираючись ні на кого, усе вигідне, привабливе й грошовите, що є в державі, гребе під себе, а другій нічого не залишається, крім того, що піти в опозицію. Доказом слушності цього висновку є та обставина, що нинішній конфлікт принципово неідеологічний. Але, здається, наведених вище аргументів цілком достатньо, щоб зайвий раз не повторюватися з приводу того, що опозиція — це не завжди синонім демократії.
Коли стверджують, що корпоративна політика — це погано, це не означає, що така політика є антигуманною. Це означає лише те, що це закрита політика. Для цієї політики властиві норми демократії, але ці норми поширюються лише на вузьке коло персон, допущених для участі в такій політиці. Тоді, як відкрита політика має одну незаперечну перевагу — вона дає можливість появи в політиці нових людей й ідеологій.
Нових у тому сенсі, що своєю появою в політичному просторі вони будуть безпосередньо завдячувати своїм виборцям, а не симпатіям з боку власників партійно-політичних холдингів.
ЯК ЗАПОБІГТИ?
У тезовому викладі для запобігання корпоратизації політики й, відповідно, для створення умов розвитку публічної відкритої політики, необхідно як мінімум:
1) ліквідувати механізм обрання до парламенту та місцевих органів влади за «закритими списками»;
2) ліквідувати норму імперативного мандата для депутатів парламенту та місцевих рад;
3) внести до Закону «Про Кабінет Міністрів України» норму, що встановлює функціональне й інституційне розмежування політичних і адміністративних посад у виконавчій владі;
4) залишити незмінним прийнятий виборчий бар’єр;
5) відмовитися від ідеї ухвалення закону «Про парламентську опозицію» в редакції БЮТ. Права опозиції можуть бути зафіксовані або в регламенті Верховної Ради, або в законі про регламент Верховної Ради, або в Законі «Про Кабінет Міністрів України».
Як видно, усе досить просто. Усі перераховані кроки не є якимсь відкриттям, а в сукупності вони не дадуть остаточно сформуватися в Україні корпоративній політиці.
Проблема в тому, чи бажають цього нинішні можновладці в Україні.
