Останнім часом у вітчизняному медійному просторі йдеться здебільшого про перемоги та прорахунки опозиції, ефективність чи неефективність влади... Натомість про роль окремого індивіда в політичній системі країни згадується вкрай рідко. Утім, нещодавно оприлюднені соціологічні дані нагадали про стан речей. Згідно з ними, українці практично зовсім не довіряють владним інституціям — Президенту, урядові та Верховній Раді, фактично висловили бажання жити в авторитарній державі, а ще — левова частка громадян і досі шкодує за «славним» радянським минулим... Про природу світоглядних установок українців «День» розмовляв із соціальним психологом Олегом ПОКАЛЬЧУКОМ.
«БІЛЬШІСТЬ УКРАЇНЦІВ, ЯКІ ХОЧУТЬ «СИЛЬНОЇ РУКИ», МАЮТЬ «СЛАБКУ РУКУ»
— Пане Олеже, результати останніх досліджень соціологів показали: більше половини українців (59%) вважають, що в державі не вистачає «сильної руки», а 41% шкодує за розпадом СРСР (соціологічна група «Рейтинг»). Порівняно з, наприклад, 2010 роком, бачимо позитивну тенденцію (тоді за СРСР ностальгувало 46% громадян), але Союз розпався ще 1991 року... Чому психологія українців так повільно змінюється?
— До радянської психології ці дані мають далеке відношення. Люди, які справді чогось хочуть, страждають на брак цього в самих собі. Зокрема, більшість українців, які хочуть «сильної руки», мають «слабку руку». Грубо кажучи, їхнє бажання полягає в підвищенні власної політичної потенції. Але тут також варто говорити про те, що люди мають на увазі під своєю відповіддю. Практика показує, що бажання «сильної руки» стосується насамперед ставлення до своїх сусідів, а не до самих себе: ніхто з тих, хто про це говорить, не проектує «сильну руку» на себе. Тобто всі мріють про такий, умовно кажучи, квазіфашистський режим, по замовчуванні передбачаючи, що лідируватимуть саме вони. Утім, ця риса — загальнолюдська, не обов’язково лише українська. Це, взагалі, психологія слабких людей.
— У той же час, у нас щодня говорять про курс на Європу, демократію, свободу слова тощо, а це — абсолютний антонім того, що було за часів СРСР. Не впливає?
— Беззаперечно, добре, що є такий політичний «розводняк» грантівського кшталту — свобода, права і так далі, але тут треба говорити й про те, що все, що є доброго в Європі, було сформовано там не через політичні доктрини, а через багатовіковий досвід спільної ефективної співпраці на підставі прямих домовленостей між людьми. У принципі, це можна назвати демократією, але вона не досягається через папірці Євросоюзу. А ми чомусь дуже сильно реагуємо на тексти, міжнародні в тому числі. Українська психологія, узагалі, більш дитяча. Хтось говорить дітям гарні слова, розказує щось, а вони тішаться або, навпаки, ображаються. Хоча слова чи тексти насправді не мають ніякого значення і приділяти їм надто велику увагу немає сенсу.
«ПОЛІТИК НЕ Є ОСОБИСТІСТЮ, ВІН — ПЕРСОНАЖ»
— Також інші соціологічні опитування резюмували, що політичні вподобання українців безпосередньо залежать від віку. Що молодший виборець, то більше бажання на майбутніх президентських виборах проголосувати, приміром, за опозиціонера Кличка, і навпаки — електорат чинного Президента Януковича в основному зосереджений на віковій групі «60 +». З чим це пов’язано?
— Молодь завжди радикальна — це абсолютно нормальна людська позиція. Коли ця молодь виростає, вона стає консервативною, усталеною та намагається мінімізувати свої ризики, бо можливість програшу з віком стає вищою, ніж змолоду, коли, в принципі, над цим особливо ніхто й не замислюється. Тому нічого політичного в цьому немає.
Єдине, що коли говорити про опитування, то специфіка соціології в тому, що інтерв’юери не можуть технічно перепитати у своїх респондентів, що означають ті слова, про які їх питають. Тому далі починаються фантастичні речі: статистика, соціологічні дані показують одне, а практика чи інтерпретації — зовсім інше. Приміром, під демократією різні люди розуміють абсолютно різні речі, я б навіть сказав — протилежні. Під порядком — так само. Навряд чи хтось був би згоден із тим, щоб за незначне перевищення швидкості у тебе забирали права, але щодо інших — всі скажуть, що забирати треба. І так у всьому.
— На сьогоднішній день називають декілька прізвищ найвірогідніших кандидатів на пост президента на виборах 2015 року — Янукович, Кличко, Яценюк, Тягнибок, Симоненко. Як би ви охарактеризували політичний портрет кожного з них?
— Намалювати портрет політика складно, тому що це не особистість, а персонаж, в даному випадку. Як люди, вони всі є достатньо різними, утім те, що вони удають із себе перед політикумом, коли намагаються грати в один і той самий електоральний стандарт, значно звужує коло для їхньої особистісної діяльності. Тому особистості не мають нічого спільного з тим, що політики вдають у процесі виборчих перегонів. Люди взагалі-то теж такі: за одним принципом комунікують між собою, а назовні вдягають маски і виконують свої соціальні ролі. У політиків ж ця форма є особливо інтерпретованою та загостреною, іноді навіть до комізму чи трагікомізму.
Так само щодо кандидатів — це абсолютно різні люди, різні індивідуальності, різного характеру, віку досвіду і так далі, але те, що вони будуть проектувати назовні — це різні речі. Одні спиратимуться на соціалістичні, соціальні складові, назвімо це так, а інші — на національні. При цьому ці терміни вони можуть навіть не використовувати, вони можуть мінятися місцями, вони можуть переназиватися — отже, піде звичайна виборча і невиборча чехарда. Політики, власне, цього і хочуть, для них це є чимось на зразок гри, в яку вони щоразу з радістю бавляться. І виборцю це, до речі, теж до вподоби.
«УКРАЇНЦІ ПОКИ НЕ ГОТОВІ ГОВОРИТИ, ЧОГО ВОНИ ХОЧУТЬ...»
— Ми знаємо, що на сьогодні у суспільстві склалася досить велика апатія до політики і політиків. Як, на вашу думку, підняти градус суспільної відповідальності, аби дати людям зрозуміти, що їхній голос має значення?
— У підході, про який ви говорите, захована політична облуда: люди думають, що голосують за те, щоб щось змінити, але процес змін зазвичай технологічно полягає в діяльності не публічних політиків, а просто висококваліфікованих і компетентних людей. Це — достатньо копітка, системна робота. Здебільшого гілки влади тому й розділені на виконавчу, законодавчу, судову і є люди, які кваліфіковано можуть це робити, але не є яскравими, атракційними, привабливими. Вони є професіоналами високої якості, які просто роблять свою роботу, а є люди, які розуміють світосприймання громадян і можуть це все трансформувати в якісь тексти або промови і, отже, мова йде про різних людей.
А коли люди назовні кажуть про те, що хочуть змін, то це свідчить про те, що вони не завжди говорять про себе. Так, вони можуть просто хотіти заявити про те, що «так, я існую, я — інший і я виступаю проти чогось», але ми завжди «проти» і це нормально. І коли запитати будь-яку групу, яких змін вона прагне — далі двох-трьох речень справа не піде. Тому що люди коротко скажуть про те, чого хочуть, а далі довго говоритимуть про те, чого не хочуть. Це є, до речі, ознакою дитячого світосприйняття, коли людина загострює увагу на заперечувальній частці «не», яка є першою самостверджувальною складовою дитячої психіки.
Утім, ми — достатньо молоді як окрема нація та окрема культура, щоб говорити про те, чого ми хочемо. Окремі люди справді це знають, а далі потрібна освіта, якої в нас катастрофічно бракує. Тому люди, які проти всіх, — це не точне формулювання, вони просто не хочуть мати справу з огидною політикою. У давні часи люди ж якось жили без виборів таких політиків і навіть без Верховної Ради (сміється)... Отже, це — звичайна людська поведінка.
«ХОЧЕ ТОГО ПОЛІТИКУМ ЧИ НІ, МИ І ДАЛІ ЙТИМЕМО ЄВРОПЕЙСЬКИМ НАПРЯМКОМ»
— У чому полягає проблема: у нас самих чи все-таки у владних інституціях?
— По-перше, ця влада, хоч як би її там називали, — українська. І вона не прийшла звідкись, бо це — здебільшого люди, які народилися, виросли й живуть в Україні, тому ми породжуємо те, що породжуємо. Наша власна модель суспільної поведінки капризна, амбітна і малоефективна. Ті самі люди, які дуже сильно протестують проти попередньої влади, коли приходять на її місце, у кращому разі, — поводяться так само, або ще гірше. І це просто треба усвідомити. Тому, критикуючи владу, люди повинні розуміти, що крім усього цього вони критикують ще й самих себе. І з цього варто робити серйозні висновки. Голоси відчаю лунають впродовж років, але видимих зрушень за цей час у нас самих теж не відбулося.
— Отже, проблема наших національних бід — у кожному з нас?
— Із себе варто починати завжди. Інакше це — звичайна поведінка хворобливої, невротичної людини, яка перекладає відповідальність за те, що вона навколо неї відбувається, на вищі сили. Нічого особливого. І, на жаль, світла в кінці тунелю, про яке зараз, певно, треба сказати, я не бачу. На тій стіні в «кінці тунелю» висить якийсь ліхтар, але він дуже слабо світить. Зміна поколінь — це єдине, що завжди в кожній країні ситуацію змінює. Для цього треба, щоб у системі було не менше ніж 20% людей зі схожим типом ментальності. Вони б і впливали на всіх інших.
— Скільки приблизно часу на це потрібно?
— Якщо робити якісь прогнози, то може через років 20 ми цю критичну кількість нових людей отримаємо. З урахуванням смертності і еміграції молоді. Бачте, наша українська еволюція увесь час іде якимись зигзагами: два кроки вперед, два — назад. Ми взагалі-то рухаємося туди, куди і всі, але поки лише що в «хвості». У якомусь європейському напрямку воно все одно самовільно розвивається і вже немає значення, хоче того політикум чи ні, бо ми і далі йтимемо у фарватері світових процесів. Нас все одно туди затягне. Україна — просто занадто великий шматок території, вигідний і достатньо зручний, тому, якщо ми самі безпорадні і не зможемо ним скористатися, то нас потихеньку розділять між Сходом та Заходом, як це вже не раз бувало, але дуже хочеться, щоб цього все-таки не трапилося.
