Антикризова коаліція у Верховній Раді, всупереч прогнозам численних скептиків, раз у раз демонструє свою згуртованість і цілковиту відсутність будь-яких ознак свого «неминучого розпаду». Виникає закономірне запитання: що ж усе-таки є базисом об’єднання таких різних на перший погляд політичних сил? Адже в антикризовій коаліції злилися воєдино політичні апологети великого капіталу та його, здавалося б, непримиренні противники в особі комуністів і соціалістів.
Щоб відповісти на це запитання, треба здійснити екскурс у наше не таке віддалене минуле. Під час формування СРСР Україна, судячи з висловлювань більшовицьких лідерів, була головною умовою його існування. За часів радянської наддержави УРСР стала її оплотом. І навіть сьогодні, коли Росія, здавалося б, відновила свою колишню силу на міжнародній арені і без нас, завдяки своїй монополії на енергоресурси, вона не мислить себе без України.
Тут треба нагадати й те, що на початку минулого століття українці в усій Російській імперії мали в своїй абсолютній більшості чітку національну самосвідомість і свою справді національну інтелігенцію. І якби тоді в нас була до того ж і якісна національна еліта, яку мали Польща, Фінляндія та країни Балтії, то, швидше за все, Україна сьогодні була б в їхній компанії...
Але історія, як відомо, не має умовного способу. Спільність релігії, схожість мов і відкачування протягом двох із половиною століть інтелектуальних вершків у Москву та Санкт-Петербург зробили свою справу. Але навіть без своїх відповідних вимогам часу державників Україна була спершу великим головним болем для більшовицької імперії. Українські селяни жодним чином не відповідали за своїм менталітетом соціалістичним формам сільського господарювання, численні «батьки» вели непримиренну озброєну боротьбу з радянською владою аж до початку 30-х років минулого століття. Усе це призвело до того, що навіть «кремлівський горець» у розмові з одним зі своїх сатрапів був вимушений у непритаманному для нього меланхолійному тоні зауважити: «Україну ми втратимо».
Ця втрата для більшовиків означала б кінець їхнього володарювання на одній шостій частині земної суші, і допустити цього вони, звісна річ, не могли. Саме з цією метою вони виселили понад мільйон найбільш заповзятливих українських селян на північ імперії. Саме тому більшовики під виглядом колективізації організували небачений в історії людства геноцид голодом українців по всій імперії, унаслідок якого найжахливішою з усіх смертей загинули до 10 млн. осіб. Потім була знищена практично вся українська інтелігенція, проведена тотальна чистка в КПУ, згорнена українізація, і головна проблема імперії таким чином була вирішена.
Замість виселених і заморених голодом українських селян завозили селян із Росії. Замість української інтелігенції була вихована своя, радянська. Замість українських комуністів при владі стали вже комуністи радянські. Але й після всього цього головною ідеологічною парадигмою для режиму в УРСР залишалося національне питання. Спеціально для українців сірі кардинали від КПРС вигадали безглузде: «український буржуазний націоналізм». Українські дисиденти отримували найбільші строки в усьому СРСР, і в системі ГУЛАГ їх було більше за всіх представників інших «братських народів».
У цих умовах в УРСР була сформована позбавлена яких-небудь національних сантиментів партійно-господарська еліта, яка, за великим рахунком, досі знаходиться при владі в нашій країні. На відміну від неї, українські дисиденти на світанку нашої незалежності мали за своїми плечима великий досвід роботи сторожами, двірниками й опалювачами та, з огляду на це, в принципі не могли скласти політичної конкуренції партійно-радянській номенклатурі.
Вельми характерні й результати голосування в другому турі перших президентських виборів у незалежній Україні. За В’ячеслава Чорновола тоді проголосували 25% виборців, тоді як за Леоніда Кравчука — 75%. Це свідчення того, що в нашій країні тоді була чверть проукраїнськи налаштованих виборців і три чверті виборців із радянською ментальністю, тобто людей, налаштованих проросійськи. Оце і стало тим головним ідеологічним вододілом в українському політикумі, який і визначив ідеологічне протистояння в нашому суспільстві до сьогодення. Таким чином ментальний розкол українців, спродукований свого часу ідеологами сусідньої країни, і сьогодні залишається тим троянським конем, за допомогою якого ця країна сподівається повернути Україну у свою імперію.
Зважаючи на це, можна цілком припустити, що й деякі українські політпартії були інспіровані в Москві. Адже та сама КПУ набагато настирливіше й послідовніше захищає інтереси Росії в Україні, аніж інтереси українських трудящих. Справді, проблеми другої державної мови, недопущення інтеграції України в європейські структури хвилюють наших комуністів набагато більше, аніж соціальні проблеми українців в епоху первинного накопичення капіталу.
Той самий перекіс у бік мовної проблеми та зовнішньої політики спостерігається і в Партії регіонів, і лише в СПУ ці два блоки в її політичній діяльності більш- менш збалансовані. Однак у питаннях мовної та зовнішньої політики в цих партій проглядає чітка проросійська позиція, яка і є основою їхньої коаліції.
Що стосується проукраїнських політичних сил, то тут теж не все так просто, як здається на перший погляд. Відсутність фінансової бази, досвіду партапаратної роботи в політлідерів зробили українські партії національно-демократичного спрямування неконкурентоспроможними ще до середини 90-х років минулого століття. До того ж наш суто національний гетьманський комплекс замість необхідного в цій ситуації об’єднання патріотичних сил продукував їх подальше дроблення.
Усе це дозволяло колишній партійно- господарській номенклатурі УРСР практично безперешкодно будувати свою Україну, яка спершу лякала Захід наявністю в себе ядерної зброї та її ракетоносіїв, потім — рівнем корупції, приманним радше африканським країнам і найбільш дрімучим латиноамериканським режимам. Однак усе це мало непокоїло нашу нову самостійну політичну еліту. Головне — що їй ніхто не заважав ділити на свою користь загальнонаціональне багатство та природні ресурси. Ласих шматків при цьому, як завжди, було менше, ніж охочих ними обзавестися, як і посад, що дозволяють перерозподіляти бюджетні ресурси на свою користь. Невдах, відлучених від годівниці, чимраз більшало. Вони вже встигли накопичити деякий політичний і фінансовий капітал, а їх непопадання в компанію обраних режимом ставало прямою загрозою і тому, й іншому.
І отут їхні погляди й звернулися до цілком осиротілого на той час проукраїнського електорату, опозиційного за своєю суттю до проросійського режиму в Україні. Саме тоді, в другій половині 1990-х, усі ми з величезним подивом уперше побачили представників колишньої комсомольської номенклатури, які закликають нас до об’єднання навколо української національної ідеї. Їм піддакували й деякі держчиновники вищого рангу. Останні при цьому зверталися до нації вельми кострубатою українською, а то й поготів російською мовою. Були приклади, коли, зрозумівши всю делікатність свого становища, новоявлені національні лідери блискуче освоювали українську за лічені місяці.
Розчарований у політичній посмітюшності своїх колишніх поводирів проукраїнський електорат охоче віддавав свої голоси на виборах новоявленим лідерам, тим паче, що для ведення повноцінних виборчих кампаній коштів останні мали набагато більше, ніж колишні дисиденти.
Саме таким чином був нажитий чималий політичний капітал таких блоків, як БЮТ і «Наша Україна». Звісна річ, що в такій ситуації в ці політблоки попрямували і всі лідери збанкрутілих національно-демократичних партій, для яких це було єдиною можливістю залишитися на політичній поверхні. На місцях до БЮТ і НСНУ прилучилися мало не всі активісти національно-демократичного руху. Однак незабаром і перші, і другі відчули свою меншовартість у цих політпроектах. На перші ж ролі як у Києві, так і на місцях виходили представники бізнес-еліт, екс-комсомольської номенклатури і навіть викинені за непотрібністю «інтелектуали» з адміністрації президента Кучми.
Тільки на перший погляд така кадрова політика БЮТ і «Нашої України» здавалася нелогічною. Для тих же, хто бачив політичну суть лідерів цих блоків, усе було просто та зрозуміло. Лідери формували своє найближче оточення за своїм образом і подобою, цинічно використовуючи при цьому проукраїнський електорат. Про те, що ідеологія як у БЮТ, так і в «Нашій Україні» — справа десята, красномовно свідчать парламентські перебіжки з фракцій обох блоків у бік правлячої коаліції та коаліційна угода з нею «Нашої України».
У цій ситуації до конституційної більшості, замішаної на проросійських інтересах антикризової коаліції, бракуватиме якоїсь дюжини голосів. І можна не сумніватися, що охочих ліквідувати цей дефіцит із боку фракції БЮТ виявиться набагато більше. З усіма наслідками цього для України.
