Дивні, часом, речі відбуваються у нашому житті. От спало тобі на думку, скажімо, стати приватним підприємцем. Які, здається, можуть бути проблеми: дві фотокартки, довідка про ідентифікаційний код, сплатив за реєстрацію — одержав квитанції, поклав те все добро у паспорт і... мила особа у відділі реєстрації фізичних, подібних до тебе, осіб — люб’язно та каліграфічно починає заповнювати карточку. Ні черг, ні комісій, у голові безтурботні думки про переваги ринкової демократії над «тоталітарним минулим» і раптом: «Де це ви прописані?» — Я? А яке це має значення?
Гордо і впевнено, як мені здається, я заявляю на весь цей невеличкий, затишний і комп’ютеризований кабінетик так, що якийсь відвідувач і його візаві за сусіднім столом припиняють свою тиху розмову і здивовано повертають голови в мій бік: «Я вже вісім років проживаю в цьому місті (вираз, що нагадує «в цій країні», що, власне, й мається на увазі); я хочу саме тут бути зареєстрованим, як підприємець і, нарешті, як найбільший козир — сплачувати податки саме в цей місцевий бюджет!» Хоча одному Богу відомо, про які податки йдеться.
Після такого «вбивчого» пасажу я подумав, що жадане свідоцтво мені буде вручено негайно, без тижневого, за чинними правилами, терміну, в присутності податкової адміністрації повним складом, у парадній формі — під оплески і туш. Але сталося, як ви розумієте, не так, а набагато прозаїчніше, скромно і без зайвої помпи. Я сказав би — буденно.
По начальника не потрібно було кудись бігти — вона сиділа навпроти — теж мила й елегантна. Сумні і прекрасні в жалю її темні очі — випромінювали співчуття: «Ви ж розумієте, місце прописки і місце роботи у нас тепер вважають не так, як колись — за одне й те ж... (тобто, не обов’язково, щоб вони співпадали географічно). Але ж саму прописку ніхто не відміняв. Ви ж розумієте — посадові інструкції, розпорядження, Київ, законодавча база...»
Ініціативу раптом перехопив вищевказаний відвідувач. Відрекомендувався як адвокат. Після багатозначної паузи — людини, котра розбирається у лабіринтах законів і підзаконних актів я почув... Більш переконливого спічу на підтримку законослухняності державних службовців годі було почути навіть із уст міністра юстиції. Він не взяв з мене ні цента за консультацію. Це було, так би мовити, на засадах доброчинності.
Я залишав «поле бою» з ганьбою, як Остап Бендер — відомий аукціон... і з передчуттям безнадійності перед поїздкою в сусідній район, де і мав честь бути прописаним.
На цьому можна було б поставити крапку, якби не деталі перебігу наступних подій.
І роздуми. Наприклад — про особливості тимчасової прописки в прикордонному місті, із підтекстом «у прифронтовій смузі», а не «зоні вільного підприємництва», як наївно вважав до цього. Про фактор перебування в законному шлюбі, а відтак — про погляди і моєї «половини» щодо мого підприємництва. Щодо категорії підприємництва взагалі і як похідної від штампу в паспорті. Роздуми про синову школу, дільничу поліклініку, реєстрацію автотранспортного засобу, одержання пенсії (до якої ще треба дожити), перебування на обліку в центрі зайнятості... і ще маси незручностей, пов’язаних із таким рудиментарним, на мій погляд, поняттям, як «прописка».
Я думав, нарешті, про 20 літрів А-95, що еквівалентні вартості реєстрації, які мав спалити по дорозі до того самого райцентру. Про відмінності поглядів щодо підприємництва на периферії, де людина, на яку покладено ці обов’язки безпосередньо, дивиться на тебе як... і, в свою чергу, думає щось на зразок: «Вас тут і так — як собак нерізаних». А ще цей загадковий звіт, де в одному з рядочків — кількість тих самих підприємців, що має збільшитись ще на одиничку, і в принципі —покращити показники. Але не сьогодні — в понеділок, днями, а краще — ніколи. Це ж такий клопіт: «У нас знову змінились рахунки, я навіть не можу знайти, де лежить цей папірець...»
Я розумію, що невчасно: звіт, лікарняні, пора відпусток, похорони близької людини. Зайду іншим разом, днями.
Я не розумію, — для кого кабінет на першому поверсі з респектабельною табличкою «народний депутат», «години прийому». Так демократично. Панянка за комп’ютером. Ні я, ні вона до цього часу не візьмуть в толк — до чого тут підприємництво.
Я гнав назад до Ужгорода з надією побачити її в понеділок. Зустрічні доброзичливці моргали фарами: «СТОЯТЬ!!!» Я у свою чергу, моргав зустрічним джипам і «Жигулям». Водії піднімали над кермом долоню, мовляв — «ЗРОЗУМІВ» і зменшували швидкість...
