Чотири місяці президентства Віктора Ющенка ставлять перед українським суспільством чимало питань, більшість із яких залишилися у спадок від часів «розвинутого кучмізму».
Очевидно, не існує готових рецептів переходу від авторитаризму до демократії. Розвиток подій в Україні є тому підтвердженням. Але позитивні приклади Польщі і Чехії показують, що лише за умов відслідковування соціальних процесів, свідомого дотримання вже добре відомих усьому світові економічних законів можна успішно обминути підводне каміння, закладене за минулого політичного режиму. Колишній режим замінив політико-економічну трансформацію суспільства імітуванням реформ, що в результаті призвело до деградації суспільної свідомості. Значний відсоток голосів за кандидата від колишньої влади Віктора Януковича наочно показав, що певну частину населення можна брати голіруч, зомбуючи її за допомогою відомих методів масової психологічної обробки (зокрема політичної пропаганди через контрольовані інформаційні канали радіо й телебачення).
Однак подібні методи можуть бути цілком придатними і для провокування соціально-політичних збурень з прицільним результатом під час парламентських виборів 2006 року. Колишній режим для реваншу у 2006 році має потужні ресурси, зокрема фінансові та медійні, а бюрократична машина, яка з моменту помаранчевої революції зазнала суто декоративних змін, так само легко спроможна перейти на бік того, чия перемога видаватиметься їй більш вірогідною.
Збурення, які ми можемо спостерігати нині в Україні (зростання цін на продукти чи ситуація з енергоресурсами) є нічим іншим, як похідною позаприродної структуризації українського суспільства. Саме у сфері соціального перерозподілу, а не економічного чи політичного, як це може здаватися на перший погляд, відбувається структурна перебудова українського суспільства. Штучні парадигми побудови соціальної складової української держави при несформованому до кінця політичному просторі та недорозвинених політичних інституціях унеможливлюють ідентифікацію численних політичних партій, яких нині в Україні налічується понад сто, визначення їх справжніх цілей і завдань.
Детальний аналіз соціального розшарування суспільства засвідчує, що винищується або витісняється з природних полів дій (соціальних, політичних та економічних) найбільш дієздатна і освічена частина населення, яка, власне, і формує історію сьогодення та майбутнього українського народу. Куди витісняється природна еліта? По-перше, вниз, на соціальне дно, по-друге, у неспецифічні сфери діяльності — торгівлю чи сферу обслуговування. Тобто робиться все можливе для того, щоб якнайшвидше звільнити життєвий простір для тих, кому можновладцями надається неприхована протекція. Від початку це відбувалося у бізнесі, а зараз поширилось на всі без винятку сфери суспільного життя. Та протекціоністська політика, яка проводилася ще за часів радянської влади та епохи Кучми, на жаль, продовжує функціонувати і надалі.
Окрім того, соціальний протекціонізм, який керується довільно обраними критеріями, звичайно ж, порушує процеси адекватного соціального залучення та відтворення справжньої інтелектуальної еліти. Саме у цьому в будь-якій країні, в будь-який історичний період полягає основна небезпека виродження державних інституцій та держави в цілому, оскільки подібний протекціонізм призводить до висування на ключові керівні посади далеко не завжди найкращих, не найбільш підготованих громадян. Це масово відбувалося за старої влади і частково продовжується нині, про що переконливо свідчить кадрова політика часів Віктора Ющенка.
Соціальний протекціонізм продукується тим соціальним прошарком України, який умовно можна назвати «командою влади». Протекціонізм вказує як на загальний вектор світосприйняття представників цього прошарку, так і на їх бачення побудови будь-яких стосунків. По суті, це свідчить про повну відсутність серед базисних цінностей владного прошарку тих гуманістичних моральних засад, які, власне, і лежать у основі демократії будь-якого зразка.
Звісно, подібна політика, яка здійснюється від імені держави, не лише дискредитує Українську державу в очах самого суспільства, а й вживлює населенню скептицизм щодо можливості без соціальної протекції зайняти гідне місце, яке б відповідало рівню підготовки, кваліфікації і здібностям кандидата на ту чи іншу престижну посаду. Розстановка кадрів і роздача посад після помаранчевої революції дуже нагадувала розстановку кадрів після жовтневого перевороту в Росії. Ті, хто перебував ближче до вождя і регулярно «світився» на трибуні, виявилися найбільшими «революціонерами» і, відповідно, найкращими кандидатами на будь-яке вагоме вакантне місце.
Цілком очевидно, що за короткий час важко змінити психологію влади, яка, за всієї своєї позірної демократичності, є достатньо закоріненою у минулі часи. Проте для народу абсолютно не має значення, ким реалізується влада, коли олігархи часів Кучми замінені «помаранчевими олігархами». Те, що сучасна демократична влада фактично нічого не зробила, аби надати населенню можливість самому заробляти собі на гідне життя, а намагається задобрити його незначними соціальними подачками, свідчить лише про неможливість для неї повністю відійти від стереотипів, закладених минулим режимом. А, можливо, навіть і про більше. Народ, який перебуває у стані перманентних злиднів, завжди простіше контролювати. Він не буде запитувати вже демократичних можновладців, чому, говорячи про реприватизацію, жодного слова не мовиться про деваучеризацію і хоча би формальне відшкодування переважній більшості народу наслідків великого обману минулих часів — позбавлення людей їх частини колишньої загальнодержавної власності.
Найбільше, чого б мала боятися сучасна влада, — це тотальне розчарування українського народу в її дієздатності. Деякі тенденції, які прослідковуються нині, чомусь до болю нагадують часи Кучми. Зараз знову стало нібито модно говорити про високі показники економічного зростання. Але ж якою мірою вони корелюються з усе більшим зубожінням більшості населення? Соціальна поляризація інтересів основних суспільних прошарків та політичної й економічної еліти є тією небезпечною вибуховою сумішшю, яка може рознести демократичність та незалежність нашої держави на шматки.
Нерозуміння владою важливості фактору якнайшвидшої стабілізації соціальної системи в Україні може призвести до соціальних збурень із непередбачуваними наслідками. Тотальна люмпенізація українського суспільства здатна не лише істотно ускладнити управління державою, а й зробити велику частину декласованих, з вини тих же можновладців, громадян «соціальними камікадзе», які зможуть підірвати саму основу державної стабільності. Тому однобічний розгляд усіх державних проблем лише через призму політичних і економічних реалій є не лише хибним і небезпечним фактором самозаспокоєння сучасних політичних правлячих еліт, а й істотним гальмом реальних суспільних зрушень.
