Є таке риторичне питання: «Чи думаєте ви про майбутнє? Щодо сучасної Росії і у зв’язку з її відносинами з найближчими сусідами питання це доволі конкретне. І вже якщо запитувати, то відомо кого — ту саму російську інтелігенцію. Але вона або обіцяє загальну кризу і падіння нинішнього політичного режиму в найближчі години, або пише трактати, що треба зробити, хто що повинен і як все буде добре. Тобто у всіх цих міркуваннях абсолютно відсутній зв’язок пророкувань із сьогоденням.
Та й пророкувань особливих немає. Не подобається Путін та його режим? Ну, не подобається. Але ж це не привід стверджувати, що він довго не протягне. Доцільніше все-таки зрозуміти, в яку сторону реально еволюціонує разом з тими, хто жадає його падіння.
Ось ця деталь є принципово важливою. Стан речей, що існує в Росії, є плодом спільних зусиль влади і суспільства, а не результат нестерпного насильства узурпаторів над нещасною країною. Причому консенсусу було досягнуто не на якійсь політичній платформі, а на основі соціокультурної єдності. Влада і суспільство функціонують і позиціонуються винятково в просторі масової культури, відкидаючи будь-які інтелектуальні ускладнення, ціннісні шукання, рефлексію і — відповідаючи на питання, поставлене на початку нотатків, — пошуки образу майбутнього. День пройшов — і добре.
Очевидним це стало й під час передвиборчої кампанії Олексія Навального в мери Москви, про що я вже писав, і у зв’язку з тим, що сталося щойно, але очікувалося давно, — реальний термін замінили Навальному на умовний. Так закінчилася епопея з його засудженням за економічними статтями. Якщо це й нагадує засудження Михайла Ходорковського та Юлії Тимошенко, то лише як погана пародія.
Сам Навальний інтересу не становить: що адміністрація президента та «Альфа-банк» йому скажуть, те й робитиме. Ті, хто активно його підтримував, — а це провідні діячі масової культури з репутацією опозиціонерів-демократів — взагалі ніяк не відреагували на московські погроми в Бірюльово й в інших районах міста. Це й зрозуміло — виліз на світло той дозований націоналізм, який вони пристрасно пропагували. Однак проявилося й інше.
Найвідданіші прибічники Навального радіють з того, що влада, з їхньої точки зору, злякалася і таку людину за грати відправити не наважилася. Доля інших в’язнів їх не цікавить — Навальний, як відомо, відмовляється від виступів на захист політв’язнів. І не приховує, чому він це робить. Тема не виграшна. І, додам я, він їх розглядає як конкурентів. Це цілком очевидно.
Для цих людей, для ядра, для твердих навальністів люди за гратами — лохи. Публічно вони цього не заявляють, однак це витікає з логіки їхніх виступів. І вони пишаються тим, що саме Навального влада не насмілилася посадити. І саме це відрізняє його від перетворених цією владою на табірний пил. Вони цього гідні.
Влада нав’язала цю логіку і цю систему цінностей? Ні. Це суспільство, значна його частина виявилася близькою і навіть тотожною до влади в найголовнішому.
Важливі не переконання, не позиція. Немає відмінності між добром і злом, є лише зіставлення loosers VS winners, невдах і переможців. Для Росії — це пряме продовження табірних традицій, з їх поділом людей на фраєрів (лохів) та блатних (власне людей). А принцип «день пройшов — і добре» формулюється по-іншому: помри ти сьогодні, а я завтра.
Поява Навального та його звільнення від покарання, що протиставляє його тим, хто залишився за гратами, знаменують собою, щонайменше, два явища і процеси.
Перше — розрив тих, хто вважає себе опозицією, з традиціями російського демократичного і правозахисного руху.
Друге — конвергенція влади і опозиції, влади і суспільства в найважливішій сфері — ціннісній. І ця конвергенція не залишає ніші для появи опозиції демократичної, конструктивної, модернізаційної. Влада і суспільство тепер змагатимуться в дикості, в більшому або меншому прояві варварства.
У зовнішньому світі це означає, що тим своїм сусідам, яких Росія вважала «генетично близькими» і «малими росіянами», нав’язуватиметься не тільки певна модель державної влади, але й виключно російський тип політичної культури. Так вже було, але зараз культура ця позбавилася від демократичних цінностей, що витісняються націоналізмом та шовінізмом.
Деградація йде скаженими темпами. Ще кілька тижнів тому неможливо було уявити в якісному виданні, що входить до видавничого дому «Коммерсантъ», статтю про брудних і сексуально агресивних мігрантів, що розсілися навпочіпки і по всій Москві. Відбувається це при пасивності населення, яке тривалий час інтегрувало мігрантів, що збивали ціни на ринках, були згодні на не дуже високу оплату їхньої праці й послуг, що орендували квартири, які знаходяться не в найкращому стані. Очевидно, що погроми здійснюються кількома сотнями організованих бойовиків, але преса висвітлює все це як народне обурення. Влада бореться не з погромами, а з мігрантами.
Те, що відбувається, вже викликало протести посла та МЗС Азербайджану. Що стосується інших колишніх республік колишнього СРСР, то, відмінності в громадському житті з Росією стають усе більш разючими, з ким не порівнюй.
Російська інтелігенція припустилася помилки, яку не можна пробачити. Її не цікавить, що пропонує мігрантам резидентний соціум — це термін, введений мною для позначення суспільства, в яке інтегруються мігранти. Вона почала пошуки причин ірраціональної ненависті в предметі ненависті, а не в особливостях того, хто ненавидить, — стала пояснювати ксенофобію способом життя мігрантів, тим самим беручи участь у ксенофобській пропаганді. Російська інтелігенція дозріла для моральної підтримки російського нацизму. Саме підтримка інтелігенції і середнього класу зіграла вирішальну роль у приході Гітлера до влади.
При цьому лояльності щодо Путіна, яка характерна для більшості суспільства, серед інтелігенції не спостерігається. Навпаки, інтелігенція жадає революції, абсолютно не враховуючи те, що революцій в Росії не буває. Якою б тріскотнею не супроводжувалися російські революції, скільки б не ламали суспільство, скільки б крові не проливали, вони не змінювали основу відносин між владою та суспільством. Десятки мільйонів людей було знищено, не кажучи вже про інші руйнування — в душах, в культурі, в природі — лише заради того, щоб російська й підлеглі їй нації не зробили жодного кроку вперед у своєму розвитку.
У Росії змінюються еліти, які не встигають створити нічого позитивного. Нова еліта починає зі знищення попередньої. В російській історії немає паралелей, є тотожність, соціокультурна тотожність. Такий хід історії — якщо це взагалі можна назвати історією — вирішений наперед візантійсько-ординським синтезом. Проте відповідальність за те, що все відбувається, так чи інакше, лежить на конкретних людях.
Якось мені довелося відповісти на резонний докір одного з редакторів у тому, що я використовую термін «російська матриця» так, ніби вона має особливий статус, як та булгаківська розруха — «ведьма, которая выбила все стекла, потушила все лампы». Ясна річ, це не так.
Під російською матрицею слід, на мій погляд, розуміти сукупність забобонних стереотипів, що не потребують раціонального обґрунтування, що відкидають його, які лежать в основі картини світу, національної самоідентифікації, системи цінностей і заснованих на ній стандартів поведінки при постановці й вирішенні соціально- і національно значущих завдань.
Засвоєння цих стереотипів, тобто реалізація матриці, відбувається в процесі соціалізації особистості, в якому беруть участь найрізноманітніші громадські інститути — від родини і дитячого садка до армії і в’язниці. А нині в цьому процесі все більш важливу роль відграють засоби масової комунікації — від медіа до соціальних мереж.
При такому тлумаченні ролі історико-культурної спадщини в розвитку нації та її русі до майбутнього немає місця історичному фаталізму. Навпаки, воно передбачає місію інтелектуальної і культурної еліти, на яку лягає відповідальність за вихід нації в новий історичний простір, за подолання російського циклізму.
Натомість ми спостерігаємо відтворення тих самих стереотипів, прийняття без обговорення імперських догм і зростання націоналістичних настроїв усередині країни. Ясна річ, що неминуче з’являється примара СРСР, мрії про відтворення братської сім’ї народів. І це аніскільки не суперечить — лінійна логіка не працює — вимогам про запровадження візового режиму з країнами Середньої Азіїі і цькуванню громадян цих країн. Як крики про єдину і неподільну Росію цілком уживаються з гаслом «хватит кормить Кавказ!» і з вимогою депортації громадян Росії з кавказьких республік на батьківщину, що має перетворити Кавказ на бантустан і затвердити в Росії апартеїд. Ось така матриця, ось така модель.
Цю модель буде реалізовано як з Путіним, так і без Путіна. Суспільство після чергового путчу або змови деградуватиме швидше. Це означає, що буде ще більше задоволене владою, ніж зараз. Алкоголік не любить того, хто нагадує йому про його реальний статус і про ставлення до нього інших людей. А вже тих, хто намагається його лікувати і не дає йому пити, може й убити.
В будь-якому разі це буде суспільство, яке будується за планом Путіна. У цьому суспільстві не буде місця жодним надмірностям, на зразок фундаментальної науки і сучасного мистецтва. Однак ті, хто обслуговуватиме трубу і параною, — продаж вуглеводнів і ВПК — хто стане в нагоді для забезпечення внутрішнього порядку і зовнішньої агресії, житимуть дуже добре. Путін (ще раз — це не ім’я, а функція) будує суспільство загального процвітання по-російськи. Всі зайві люди і спільноти людей поступово зникатимуть. А ті, хто підвищив свій статус в результаті негативної соціальної селекції і деградації суспільства, поліпшать своє положення в усіх відношеннях. І будуть потужною опорою влади.
Зупинити це неможливо. Це не ломка суспільства, як за часів Сталіна. Це органічний процес. Одним з парадоксів цього процесу є те, що на зміну нинішній еліті, цілком можливо, прийде та частина молоді, яка перебуває нині в опозиції. Роль путінюгенда, нового комсомолу ще зовсім нещодавно відводилася молодіжним рухам, що створювалися Кремлем. Однак вони виявилися штучною освітою. Справжнє політичне загартування пройшла нинішня молодь, що працювала в штабі Навального. А це саме ті, на кого з надією дивилася демократична опозиція. Проте саме вони будуватимуть Росію за планом Путіна.
З такою ж надією дивилися вони на розвиток, на комунікаційну революцію, покладаючись на самозародження демократії з духу інтернету. Замість цього прийшов тотальний контроль влади над суспільством. Зараз вони мріють про падіння цін на нафту і революцію, яка має за цим послідувати. А про те, що майбутнє буває лише у тих, хто робить зусилля над собою, вони навіть не замислюються.
