Прем’єра фільму Олексія Пивоварова «Ржев. Невідома битва Георгія Жукова», показаного російським каналом НТВ 23 лютого, активізувала дискусію як у Росії, так і за її межами про реальну, а не міфологізовану роль маршала Жукова у Великій Вітчизняній війні та в історії Росії й СРСР загалом у ХХ столітті. Якщо стисло, питання полягає в наступному: чи був Георгій Жуков геніальним полководцем, «Рятівником Вітчизни», чи безпощадним диктатором на війні, який холоднокровно гнав на смерть сотні тисяч солдатів, коли вважав це потрібним? Відповідь не проста, бо в сучасній Росії особистість Жукова стала об’єктом такого самого культу й міфотворчості, як і фігури Петра I, Сталіна, Олександра Невського. Саме тому «День» запропонував поділитися міркуваннями на цю тему російського вченого, доктора філософських наук Ігоря Чубайса (Москва). Його замітки ми й пропонуємо до уваги читачів.
23 лютого мільйони російських телеглядачів побачили новий фільм Олексія Пивоварова «Ржев. Невідома битва Георгія Жукова». Здавалося б, скільки їх було — фільмів, передач, вистав, книжок, статей про війну, але такої бурхливої реакції, такого інтересу до події, такого активного обговорення я не пригадую.
Що ж такого незвичайного побачили глядачі на каналі НТВ? Передусім я б виділив план і ракурс фільму. Подібно до того, як добре знайомі будинки й вулиці, показані з висоти пташиного польоту, постають зовсім по-новому, в незвичайному вимірі постають перед глядачем і перші два роки війни. Ні, ми й раніше бачили на екрані наших воїнів, що залишали якесь місто, ми бачили, як горіли танки, як падав літак, але зробити цілком зрозумілою, відчутною, чітко уявною роботу верховного головнокомандуючого, командуючих фронтом і армією, і навіть командира взводу, бачити все це в єдиному взаємозв’язку, та ще й у контексті загибелі сотень тисяч (точніше — півтора мільйона наших бійців) — такого раніше не було. І все це показано правдиво, не тенденційно, спираючись на документи та свідчення.
Новий ракурс дозволив побачити нові риси, які раніше були не помітні. Тут збляк, точніше — вмер, міф про Жукова — великого воєначальника, котрий не знав поразок. Стало зрозуміло, що Жуков, який змушував кидати піхоту на танки, а кавалерію — на артилерійські батареї противника, діяв не за командою Верховного, але у повній із ним згоді. Стало зрозумілим, що загибель 10, 15, 20 — до одного (Пивоварову вдається сказати про трьох до одного) — це для Ставки є не катастрофою, а нормальним розвитком подій...
Тим часом породжений фільмом резонанс виходить за рамки його безпосереднього змісту. Говорячи про «Ржева», я згадую проблеми, що поставали перед радянською цензурою й ідеологією на її злеті 25—30 років тому. Тоді ніхто не міг публікувати в газетах статті та ставити вистави, де Брежнєва називають маразматиком, а КПРС — глухими приголосними, цього не було. Але цензура надто остерігалася «неконтрольованих асоціацій», які виникали в аудиторії мимоволі, та які головліту складно було передбачити. Варто було, наприклад, читачеві зустріти в публікації слово «хімія», і він розумів — ідеться про розконвойованих ув’язнених, словосполучення «залізний Шурік» означало висміювання голови КДБ Олександра Шелепіна і так далі. «Неконтрольовані асоціації» з фільмом полягають у тому, що хтось захоче піднятися не лише на висоту пташиного польоту, але злетить вище, й тоді він неминуче звільниться від багатьох міфів радянсько-пострадянських, що прищеплюються громадянам упродовж довгих десятиріч.
Картина побудована на фактах, що публікуються в малотиражних наукових виданнях, підкреслимо, ми ще маємо невелику кількість чесних дослідників. Проблема полягає в тому, що спеціальні журнали не формують громадську думку, це робить лише телебачення. Та раніше чи пізніше — результати роботи жменьки вчених стануть надбанням суспільства, і тоді всі зрозуміють, що...
Сталін — найбільш неефективний менеджер у нашій історії. Звичайно, відступ Червоної армії до Москви пояснюють тим, що німці мали перевагу в живій силі й техніці. Але це неправда, з першого і до останнього дня війни перевага була на нашому боці. До червня 1941 року Люфтваффе зосередили на східному напрямку приблизно 2000 літаків, наші підготували близько 20 000 машин, радянська перевага в артилерії була шестикратною, за один 1942 рік жінки та хлопці, які стояли на ящиках біля токарних станків, зробили танків більше, ніж III Рейх за всю Другу світову війну.
Але це тільки частина рахунку для менеджера. У нещодавно виданих у Москві «Спогадах» М.Хрущова, автор (стор. 168) пише: «Перш за все хочу сказати про слова Сталіна, які він кілька разів повторював, коли ми вели між собою «вільні бесіди». Він прямо говорив, що якби США нам не допомогли, то ми б цієї війни не виграли: сам на сам із гітлерівською Німеччиною ми не витримали б її натиску й програли б війну. Цієї теми офіційно у нас ніхто не зачіпав, і Сталін ніде, я гадаю, не залишив письмових слідів своєї думки, але я заявляю тут, що він кілька разів у розмовах зі мною відзначав цю обставину». Далі сам Хрущов додає «Коли я слухав його, то повністю був із ним згоден, а зараз — тим більше». (с. 169).
І ось керівник, який мав у своєму розпорядженні подібний потенціал, утратив у війні 27 мільйонів осіб, що перевищує втрати всіх наших союзників, усіх наших противників і саму Росію за її тисячолітню історію! Проте ці факти не перешкодили Сталіну збрехати про втрату 7 мільйонів осіб і привласнити собі звання генералісимуса. А сьогоднішня дезінформована телебаченням аудиторія привласнює його ім’я Росії?!
До сказаного в хрущовських «Спогадах» додам, що міф, який зберігається до цього дня, про запізнення та неістотність II фронту в корені невірний. Англія оголосила війну Німеччині 3 вересня 1939 року, вслід за нею війну оголосила й Франція. Вирішальні битви Великої Вітчизняної синхронізувалися з Америкою та Великою Британією (в дні битви під Курськом і Бєлгородом США висадили 30 дивізій на Сицилії, початок наступальної фази битви за Сталінград був суміщений з активізацією союзників у Африці...)
Але повернімося до питання, чому німці дійшли до Москви? У фільмі О.Пивоварова є важлива деталь на цю тему, але про неї пізніше. Якщо не було ні переваги, ні несподіванки, чому ж ворог дійшов до стін столиці та до волзьких берегів? Для того, щоб відповісти на це питання, варто зрозуміти, ким були наші співвітчизники, які стояли з гвинтівками 1941 року? Так це ж були люди, за чиїми дітьми та батьками, по ним самим пройшлися Жовтневий переворот, Громадянська війна, знищення церкви, Червоний терор, розкозачування, розкуркулення, депортації, організований голод у Поволжі 1921-го та Голодомор, Великий терор, ГУЛАГ, знищення командного складу армії... 1941 року частина людей прийняла за рік 1991-й!
Не дивно, що за перші шість місяців війни в полоні у німців опинилися 3 800 тисяч осіб, 70% особистого складу нашої армії. 200 000 осіб здалися добровільно, з власної ініціативи. У ряді місць окупантів зустрічали хлібом та сіллю. Ну а далі? Чому ж 1942 року Червона армія поступово переходить до контрнаступу? Важливий чинник — стратегія загарбників. Більше за все Сталін побоювався, що Гітлер створить на окупованій території деякий російський уряд. Але Гітлер боровся не з більшовизмом, а з Росією як такою. Він не залишав їй узагалі жодного шансу. Тому тих, що опинилися по іншу сторону фронту, не чекало нічого хорошого, багато хто з них просто помер із голоду. Про це в фільмі «Ржев» говориться непрямо: окупована німцями територія, за колючим дротом тисячі наших солдат, зима, але всередині «колючки» снігу немає і видно чорну пляму землі; сніг з’їдений полоненими, їм не дають ні їсти, ні пити.
Чим Велика Вітчизняна не схожа на всі попередні війни або про що може бути зроблений наступний фільм О.Пивоварова? У нашій історії було багато воєн, але коли в першу Вітчизняну Наполеон пішов на Москву, у французькій армії не було жодної російської людини. Коли війська кайзера Вільгельма воювали з Росією, з ними не співпрацював жоден російський громадянин (крім В.Леніна). А ось у Вітчизняну 1941—1945 років проти армії власної країни воювало від 1 до 2 мільйонів наших співвітчизників. Пояснити те, що відбувалося банальною зрадою дуже просто, та не дуже переконливо. Більш виправданими, на мій погляд, є міркування про третю силу. У ході війни сформувалися такі об’єднання, які не хотіли миритися ні з німецьким націонал-соціалізмом, ні з радянським тоталітарним соціалізмом — ці групи діяли в Польщі (фільм А.Вайди «Катинь» фактично заборонений у нас для показу) і в Україні, в Росії та в Балтії. Відомо, що Власов і Бандера провели в Німеччині по півтора року в ув’язненні. Вважати їх банальними підсобниками фашистів — значить сильно спрощувати досить складну та суперечливу картину. Додам, що поняття «правда» та «брехня», «честь» і «совість» вживані, працюють у звичайній, нормальній, повсякденній реальності. Але тоталітарний режим здійснює насильство над всім, і насамперед — над думкою та словом. Був би живий Бандера 1991-го, він би просто брав участь у референдумі та виборах, 1941 року вибори, як відомо, не проводилися...
Що сказав Шойгу? Міркування про фільм О.Пивоварова не можна закінчити, не згадавши зроблену наступного дня після його показу заяву міністра С.Шойгу. Нинішня російська влада, (точніше, значна її частина) виступає з позицій наступності й продовження сталінщини. Тому все, що працює на руйнування радянських міфів, останнього й головного з них — про війну та роль Сталіна, викликає неспокій можновладців. Міністр із надзвичайних ситуацій запропонував запровадити кримінальне покарання за заперечення перемоги СРСР. Намагаючись зберегти радянську ідеологію, він заводить її в остаточний глухий кут. Покажу це, сформулювавши декілька тез.
Декілька запитань Сергієві Кожегетовичу. Чому пам’ять про війну не йде, чому це для нас дійсно важливо? Якщо прибрати все наносне, демагогію та міфологію, назавжди залишиться правда про страшне випробування та страшні жертви, які довелося принести на вівтар перемоги. Але, поглянувши на радянську історію ширше, ніж рамки 1941—1945 років, стає очевидним — загиблих від влади Леніна-Сталіна набагато більше, ніж від нацистів. Чому ж Шойгу не закликає, зрештою, засудити власних катів і мучителів?!
Припустімо, що хтось із читачів зі мною не згоден. Допустимо, що він когось виявить і покарає за заперечення перемоги СРСР у війні. Виникає питання — система покарань повинна бути пропорційною, якщо за крадіжку велосипеда дають півроку, за крадіжку залізничного состава повинні давати років двадцять... Звернімося до Першої світової. Тоді АНТАНТА (Англія, Франція та Росія) воювали проти Німеччини, Австро-Угорщини та Туреччини. Як відомо, АНТАНТА перемогла, Німеччина підписала капітуляцію. Але Ленін у березні 1918 року, за декілька місяців до закінчення війни, вивів Росію з АНТАНТи, уклав Брестський мир і здався Німеччині, яка програвала. Не вдаючись у деталі, зрозуміло, що якби Російська армія нічого не робила й просто сиділа в окопах, то й в цьому випадку Росія була б приречена на перемогу. Ленін позбавив народ перемоги. Навіщо ж він підписав Брестський мир, проти якого протестувала країна? Звичайно, це був «відкат» німецькому генштабові, який підтримав більшовиків. Крім того, Брестський мир вимагав роззброїти Російську армію, і Ленін був зацікавлений у цьому більше, ніж Вільгельм. 70% наших військових виступали проти більшовиків, це непокоїло Ілліча набагато більше, ніж анексії та контрибуції... А ось тепер хочеться запитати Сергія Кожегетовича — чи не правильніше буде розпочати судовий розгляд із Леніна та його вірного учня Сталіна? Чи не час засудити, нехай умовно, а, можливо, й реально, як пропонує Шойгу, всіх тих, хто створював тоталітарні міфи, хто злочинно позбавив наш народ історії, пам’яті, адекватної самосвідомості, хто намагається повернути Росію на 60 років назад, і тому залишив країну без друзів і союзників?
І скільки ж можна цензурувати думку, доки не пізно, влада зобов’язана вступити в діалог із суспільством!
У результаті — заключне запитання: чи є вихід із радянсько-пострадянського лабіринту, чи можна розплутати тоталітарний клубок? Сьогодні московські газети обговорюють дві пропозиції. Міліція отримала дозвіл стріляти в демонстрантів. Фізичний терор доповнюється терором ідейним — через відродження сталінщини. Такий шлях, звичайно ж, абсолютно неприйнятний. То де ж вихід?
Історична (дорадянська) Росія розвивалася вельми успішно. Наші предки зібрали найбільшу в світі державу. До кінця Х1Х століття кількісне зростання завершилося й почалося «зростання вгору». З 1890 до 1916 року в Росії були найвищі в світі темпи економічного розвитку. Перше «економічне диво» відбувалося не в Німеччині і не в Японії, а в Росії. Саме це наше минуле, з нього потрібно брати позитивні приклади та зразки. А радянська історія — це, передусім, історія опору!
Після «Великого Жовтня» стався розрив у часі, як писав 1918 року Василь Розанов «З брязкотом, скрипом, виском опускається над Російською історією залізна завіса» (Миниатюры. М., 2004, С. 486). Те, що ІІІ Рейх і ФРН — держави різні, добре, зрозуміло, але не всі усвідомили, що СРСР — це не Росія, що радянське ярмо було важчим, ніж татаро-монгольське. Чи було в нашому минулому до 1917 року щось погане — ну, звичайно ж, було. Але загалом колишні покоління творили здорову й успішну державу. Чи було в радянській історії щось добре — так, було. Але те похмуре, що притаманне тоталітаризмові знецінює все позитивне. Сьогодні СРСР мертвий і той, хто намагається його реанімувати, виступає з позицій мракобісся. Вихід із кризи — на шляху наступництва (наскільки воно ще можливе) з історичною Росією. Відновлення своєї ідентичності повинно пройти з урахуванням західного досвіду і з виключенням із нашого життя похмурої радянщини. Такий рецепт може бути цікавий і для наших сусідів.
Ігор ЧУБАЙС, доктор філософських наук, директор Центру з вивчення Росії Університету дружби народів (Москва)
