Згадався 2005 рік. Щойно перемогли «помаранчеві». Проголошена непримиренна боротьба з корупціонерами у владних структурах. В одній високоповажній приймальні в очікуванні своєї черги автору довелося перекинутися словом ще з кимсь, хто так само чекав своєї черги. Як виявилося, то був чиновник високого рангу з якоїсь області. Вразив щирий переляк в очах і запитання: то що, ми тепер будемо працювати на громадських засадах, за одну зарплату?
У подальшому, як відомо, нова тоді влада нічого не змінила у відносинах чиновництва і суспільства. Тимчасовий ступор бюрократів, спричинений цим переляком, минув. І хабарі почали мати місце. Та ще й у збільшеному розмірі з огляду на непрогнозованість ставлення до цієї делікатної проблеми політикуму.
Порівняння способів збагачення українського чиновництва часів Кучми та часів Ющенка дає змогу говорити тільки про те, що різниця між ними полягає лише в рівні системності. Очевидно, для доби пізнього Кучми характерна жорсткіша владна вертикаль з чіткішими правилами, якщо можна так висловитися, розподілу потоків хабарів та відкатів.
Власне кажучи, тодішнє керівництво більш тяжіло до проросійських методів управління. І відповідно система збагачення українського чиновництва значною мірою користувалась неписаним правилом «брать по чину».
Але регулятором такої системи є жорсткі й навіть жорстокі силові методи, коли заради системи жертва виправдана. А от такі жорстокі силові «педалі» сприймаються як належне лише в умовах відповідного типу менталітету народу. На зазначеному прикладі в Росії — адекватно і з розумінням. А от в Україні — ні.
І це стало однією з основних причин приходу до влади «помаранчевих» сил на плечах масового незадоволення.
З іншого боку, незадоволення не було тотальним. А це є наслідком спільних рис менталітетів. І українець, і росіянин — не ліберали, а автократи. Тобто і той і інший прагнуть певного суспільного статусу. Повага до місця в суспільній ієрархії значна. І відповідно, великою частиною суспільства сприймається як належний той факт, що і статус «працює» на свого власника. Хай і в незаконний спосіб.
Але всупереч суспільним очікуванням «помаранчеве» державне керівництво так і не напрацювало відповідної до менталітету українця системи управління. Оскільки складалося з двох великих таборів: Ющенка, який прагнув змін, але не мав ані уявлення про те, що робити, ані політичної волі задля цього, і Тимошенко — яка сприймала кучмівську систему управління як неналежну тільки в тому, що нею керувала не вона. Що ж до Ющенка, то нічим путнім ані в економіці, ані в розвитку державного менеджменту він так і не розродився.
Закономірно, що чвари та протистояння «помаранчевих» розв’язали руки новій старій владі.
Отже, для обслуговування цієї влади знову знадобиться чисельна чиновницька армія, оскільки ця влада сповідує концентрацію та централізацію, яку треба постійно охороняти.
Ідеальні для неї умови, коли більшість населення працює за харч, тобто перебуває на межі бідності. А основний капітал концентрується в дуже нечисленних руках олігархів. Щоб «добрий» багач мав можливість за потреби купляти собі любов та повагу народу, роздаючи соціальні чи матеріальні блага.
А це означає, що адміністративна реформа (власне, як і за часів Кучми) має всі підстави звестися до періодичного за наказом згори скорочення чиновницького апарату, що на ділі обов’язково призведе до суттєвого збільшення числа бюрократів. Що вже неодноразово відбувалося в недалекому минулому. Оскільки така система державної влади вміє чудово віднімати у суспільства і ділити ним напрацьоване, то чиновницькі зарплати так і залишаться ні в яке порівняння з їхніми очікуваннями та потребами. З усіма негативними наслідками.
Українець же прагне від влади допомоги у примноженні його статків. Щоб рівень доходів давав змогу демонструвати оточенню певний свій особистісний статус. І щоб кошти на суспільно необхідні проекти не виділялись би з рук одного «напівбога», а політики йшли до широкого загалу за підтримкою і моральною, і матеріальною. Тоді значно зріс би рівень самоповаги українця та його задоволення власним життям.
Щодо владних інтересів — все більш-менш зрозуміло.
Залишається ще слабенька надія на опозицію. Слабенька, бо за той час, що минув з останніх виборів, вона так і не спромоглася стати дієвою. Не спромоглася вийти за межі владних коридорів до народу, не повинилася, не вибачилася за результати своєї діяльності при владі. І не шукає можливих шляхів співпраці.
Але святе місце, за влучним висловом народу, довго не пустуватиме.
Ті ж ментальні особливості українця спонукають його до самоорганізації, корисної для суспільства, поза функціонуванням чиновницького апарату. Спочатку це стосується житлово-комунальної сфери. Це і так звані органи самоорганізації населення — ОСН, і об’єднання співмешканців багатоповерхівок — ОСББ тощо.
Завдання політиків — очолити цей процес, урізноманітнити його за допомогою порад науковців і спеціалістів. Адже поки що це місце вакантне, оскільки українська влада донині функціонувала і функціонує за законами адміністративно-командної системи, до того ж в спотвореному вигляді, оскільки відсутня її регуляція з боку суспільства.
Дуже сподіваюся, що здорові опозиційні сили з міркувань політичного самозбереження і здорового глузду покинуть свої нечисленні ритуальні дійства навколо представників сьогоднішньої влади і зрештою повернуться обличчям до потреб народу.
Адже для того, щоб змусити владу провести адміністративну реформу належним чином, необхідно заручитись підтримкою широкого загалу. Що вимагає тісної співпраці та взаєморозуміння з ним.
Наступне. Населення України живе в ринкових умовах дуже нетривалий час порівняно з розвинутими західними країнами. Отже, в суспільстві відсутня передача від попередніх поколінь як статків, так і досвіду підприємництва. За таких умов державні топ-менеджери порівняно зі спеціалістами такого ж рівня в підприємницькій сфері, м’яко кажучи, дуже небагаті. Основні причини такого стану речей: по-перше, невеликий обсяг державного бюджету через низький рівень надходжень внаслідок малоефективної економіки. А отже, і невелика чиновницька зарплата. По-друге, відсутність у них спадкового капіталу, що забезпечував би пристойний рівень пасивного доходу. Це коло несправедливості стосовно себе, вельмишановного, наділеного владою та можливістю спрямування потоків державних коштів чиновник розриває «не мудрствуя лукаво» хабарами та відкатами. Небагата держава ще й так бездарно організує і мотивує чиновницьку рать, що левову частку свого робочого часу чиновник змушений витрачати на пошуки способів свого особистого збагачення. Як наслідок, державний апарат закономірно роздувається, щоб виконувати той самий обсяг роботи більшою кількістю працівників, які працюють меншу кількість робочого часу на державні потреби.
На часі вже визнати цей факт.
Адміністративна реформа повинна нарешті сформувати свій відповідний українським реаліям і потребам спосіб організації чиновництва та оплати його праці, щоб це сприяло примноженню суспільних благ.
Можливо, доцільно зменшити фінансування державних установ, скажімо, в півтора разу з наданням керівництву права розподілу фонду оплати праці на свій розсуд у межах чинного законодавства про оплату праці й зі зняттям обмежень на доходи керівництва установи. Але з контролем за наданням суспільству послуг тим же само організованим суспільством та відповідальністю за хабарі й відкати.
А то виходить, що чиновники у нас суцільні нероби та хабарники, а підприємці — праведники. Коли ж звертаюся до останніх, що потрібно впливати на перебудову державного менеджменту, зустрічаю повну байдужість. Мовляв, самі обрали низькооплачувану державну службу. Тільки в підсумку виходить, що проблема спільна.
А те, що потенціал для розвитку у нас є, — безсумнівно. Потрібно визнати, що підприємництво в Україні розвивається на вкрай несприятливому ѓрунті й у приблизно таких же умовах. Нивою для нашого приватного господарювання є відсутність передачі і спадкового капіталу, і досвіду ведення бізнесу, і культури та моральності в процесі виробництва. Європейський Союз це чудово розуміє. А тому приєднує до себе тільки ті держави, в яких комуністичний режим існував відносно нетривалий час, за який зв’язок між поколіннями, досвід батьків і дідів не встиг перерватись. У нас же ця пам’ять втрачена.
А наш державний апарат, ніяк на це не зважаючи, лише імітує бурхливу діяльність і намагається вирішувати економічні проблеми суспільства тільки шляхом підвищення-зниження податкового навантаження. Особливо це актуально для малого бізнесу. Вже вкотре чергова влада робить спробу збільшити розмір податку з «спрощенців» абсолютно нічого не роблячи для їхнього розвитку, не допомагаючи їм ані інформаційно, ані організаційно, ані технологічно тощо.
Ще один аспект. Чому в нас начебто і дешева робоча сила, і високоосвічена, а от іноземний інвестор не ломиться до нас, як на різдвяний розпродаж. Головна причина, мабуть, полягає в тому, що і наш політикум також прагне добре заробити, використовуючи те, що в нього є — влада і статус. От і обдирають то чужих, то українських підприємців силовими методами по праву сильного. Зокрема, через те ж розквітле пишним цвітом рейдерство.
Але вирішення цих проблем, пов’язаних з державним адмініструванням, уже вимагатиме виходу на рівень систематизації з іншими суспільними реформами, що вже виходить за межі цієї статті.
