Євген ГЛІБОВИЦЬКИЙ, журналіст «ТСН», канал «1+1»:
— Немає секрету в тому, що українська політична журналістика тримає чільне місце за кількістю табуйованих до обговорення тем. Зі здивуванням для невтаємничених можу сказати, що табу існують і в «розвинених країнах західної цивілізації». Але існує істотна відмінність між нашими і їхніми заборонами. Заборони українські стосуються переважно дрібнокорпоративних бізнесових справ (наприклад, не згадувати або лише критикувати конкурентів чи бізнес-опонентів видавця), політичної кон’юнктури (цей політик робить нам «дах» — його ми не чіпаєм), «слизьких» політичних тем (системні протиправні дії деяких дуже високих посадовців чи критика їхніх прорахунків або помилок). Західна преса йде на поступки політиці лише у випадках, коли публікації можуть мати негативні наслідки для національної безпеки. Інформація про корупцію у владних коридорах як загрозливу для нацбезпеки там, звичайно ж, не трактують. Причини такої різниці полягають у різниці в становленні медіа-капіталу. В Україні останній не може не бути інтегрованим у політичні фінансові схеми, рівні політичної культури. Також він не має впевненості в стабільності свого бізнесового, медійного та політичного статусу, на відміну від західних видавців. У Україні один «ненормативний» вигук може перекреслити тисячі медійних кар’єр. УСША чи Європі — стати підставою для судових слухань. Зрештою, там наші проблеми колись теж пережили. В ХIХ столітті.
Лариса ІВШИНА, головний редактор газети «День»:
— Можна, звичайно, відповісти наступним чином: наша журналістика дуже часто не говорить про те, кому належить те чи інше за безцінь або борги приватизоване підприємство. Про те, яке рішення приймається у відповідь на конкретну вимогу тієї чи іншої країни. Наша журналістика не має реального доступу до якихось серйозних фактів. Хоча — про ці конкретні речі ми стали говорити тепер все ж таки набагато більше, і поле такої журналістики дуже серйозно розширилося. Але, очевидно, що мова мусить іти не лише про те, про що не говорить наша політична журналістика. Слід звернути увагу й на те, ЯК вона говорить про те, що для неї зараз є предметом уваги. Наша політична журналістика дуже часто говорить про другорядне і мало — про головне. Вона говорить дуже емоційно і особистісно, і дуже мало — об’єктивно і неупереджено. Вона дуже часто робить своїми пріоритетами плітки й інтриги; зводить рахунки і клеїть ярлики — замість того, щоб виробляти критерії. І це залежить не лише від того політичного класу, який вона обслуговує, замість того, щоб обслуговувати інтереси суспільства, а й від якостей самих журналістів.
Коли ми звертаємося до конкретних прикладів (як це було у випадку з катастрофою російського літака Ту-154), помітно, що наші журналісти часто не розуміють базових речей: не цікавляться глибоко інформацією — не можуть її оцінити і шукають експертів за принципом простої доступності. Тут, до речі, є і зворотний бік медалі: існує дуже багато людей, які могли б дати кваліфіковану оцінку, але вони не хочуть цього робити, а роблять, як правило, ті, хто бажає створити собі публічний образ. І журналісти спілкуються з кастою, яка легко доступна, але нічого не вирішує. Ми досягли успіху у створенні внутрішніх критеріїв свого провінційного життя (прикриваючись особливостями менталітету) замість того, щоб орієнтуватися на якісні світові стандарти. Підсумовуючи, можна сказати, що в політичній журналістиці України нині існує багато речей, які не є журналістикою, тим більше — політичною. Те, що вона вважала сміливістю раніше, вже не є такою. Відтепер сміливість полягає у тому, щоб незашорено думати.
Лаврентій МАЛАЗОНІЯ, генеральний продюсер, телеканал «ТЕТ»:
— Уявімо собі, що у нашому житті залишилися тільки дві жахливі таємниці — державна таємниця та комерційна таємниця. І є політична журналістика, яка копирсається у цих таємницях, виключаючи тих, хто хотів би використати журналістів у ролі відмички. Державної таємниці, тобто ЯК ми живемо, для політжурналістики в Україні немає. Той, хто має якесь, більше чи менше, відношення до цієї професії, говорить, пише і показує все про те, ЯК ми живемо. Іноді навіть більше, ніж усе, і настільки більше, що взагалі виходить ні про що. Це квазітаємниця — читач, глядач, слухач і так знає, ЯК він живе, ЯК хотілося б жити і ЯК живеться іншим. Комерційна таємниця, тобто на ЩО ми живемо, — це зона, що охороняється. Умовно кажучи, річ не у тому, що комусь хочеться знати, на ЩО живе хтось інший, при цьому приховуючи, на ЩО насправді живе він сам, — це природно, хоч і не дуже добре для будь-якого індивідуума, будь-якої країни. Річ у тім, на ЩО живе країна і на ЩО вона розраховує жити у майбутньому. Можна довго та просторікувато розповідати, чому це надзвичайна таємниця, але, напевно, вистачить констатації, що українська політична журналістика у неї не влазить. А якщо раптом якийсь журналюга всерйоз зацікавиться цією таємницею, то достатньо «зацікавлені органи» швидесенько зацікавляться ним (і не тільки ним) і покажуть, на ЩО живе цікавий. І, напевно, там буде що показати. Хоч це маленька комерційна таємниця маленького індивідуума, стурбованого невдячною працею — журналістикою, до того ж політичною. Тому й висновок простий — не треба навіть торкатися цієї страшної комерційної таємниці, «на ЩО ми живемо», ця таємниця заразна. Можна захворіти, і може з’явитися якийсь «лікар», який може сказати: «Накрийте хворого простирадлом… повністю».
Олег МЕДВЕДЄВ, журналіст, політтехнолог:
— Української політичної журналістики як добре поставленого довершеного жанру не існує. Тому й не існує деякого суцільного співтовариства політичних журналістів. Є окремі журналісти, котрі пишуть на політичні теми. Причому, пишуть цікаво, захоплююче, часом об’єктивно, але всі ці журналісти перебувають в андеграунді. Тут під андеграундом можна розуміти Інтернет, малотиражки; слава Богу, поки справа не дійшла до самвидаву. На телеканалах, у провідних щоденних газетах, що мають більш-менш істотні тиражі, серйозним політичним аналізом і не пахне. Очевидно, тому, що політичний аналіз вимагає об’єктивного погляду (я не кажу про опозиційне критиканство) на діяльність глави держави, ряду інших великих, впливових політичних фігур. На практиці, як мені здається, освітлення діяльності глави держави є головним болем для власників мас-медіа. З урахуванням сьогоднішніх реалій тут кожне слово — все одно, що прогулянка краєм провалля. У таких умовах, які у нас склалися, краще промовчати, ніж вискочити з якою-небудь фразою, подібною до незарядженої рушниці, яка коли-небудь, але обов’язково вистрілить. Будучи висмикнутою з контексту, промаркованою фломастером та встановленою на головний стіл країни. У принципі, ті політичні журналісти, про відсутність консолідованого співтовариства яких я говорив, знають, що серед найвпливовіших політичних фігур країни прийнято в режимі доносу подавати на той самий головний стіл країни якісь публікації з газет один одного. Вони дійсно вириваються з контексту, внаслідок чого береться якась цитата, яка може здатися просто вбивчою. На контекст цієї фрази ніхто уваги не звертає…
Така «цивілізована» форма доносительства. Тому в такій ситуації краще «недобдеть, чем перебдеть». Нікого не хочу називати поіменно, тому що редактори будуть протестувати і говорити, що це неправда. (І я їх розумію, тому що сам був головним редактором.) Статті про Президента, як правило, у цих газетах є злегка переписаними повідомленнями Інтерфаксу. Або просто цитується це агентство. Його тексти є канонічними. Редактор від можливої відповідальності прикривається Інтерфаксом, як тазиком.
Другою серйозною перешкодою на шляху до розвитку серйозної політичної журналістики є уся наша політична та бізнес-еліта. Тут річ не тільки в одній людині, а у загальних її характеристиках, величиною її контролю над ЗМІ. У нашій традиції прийнято бачити у будь-якій публікації в газеті, якщо навіть це стаття про онанізм серед водіїв-дальнобійників, руку олігарха. Журналісти до уваги не беруться, що б вони не написали. Героями їхніх публікацій написане сприймається як позиція господарів. Хоч, можливо, у багатьох випадках господарі ні сном ні духом не знають нічого про ці публікації. На такому загальному фоні в політичних розділах газет твориться досить багато табуйованих політичних тем, яких краще не торкатися. І я вже спостерігаю деяке перепрофілювання багатьох політичних журналістів. Усі ми чудово знаємо, що є десяток-півтора журналістів, які блискуче, гостро, літературно пишуть на політичні теми. Але багато з них замість того, щоб писати про гарячі, актуальні політичні проблеми, починають досліджувати історію дисидентського руху, копатися у більш давніх подіях політичної історії, щось намагаються писати на міжнародну тематику. Тобто люди не знаходять собі місця. Є імена, давно відомі у політичній журналістиці, які ми не можемо зараз побачити на телеканалах ні як авторів, ні як експертів, які не можуть собі дозволити виступити у газеті, що має широку аудиторію. І пишуть у якихось Інтернет-проектах, у якихось малотиражних газетах.
Так, вони начебто пишуть, і ніхто їм рота не затикає. Ось і я вільно говорю на цю тему. Але давайте спробуємо знайти яку- небудь достатньо тиражну газету, яка б цю позицію зважилася надрукувати і винести на суд широкої громадськості. Кращі пера у сфері політичної журналістики перебувають в андеграунді. Навіть за радянських часів влада андеграунд хоч і не заохочувала, але давала йому існувати. Окремим пунктом хотілося б відзначити наявність досить якісних проектів у Інтернеті. Це вже краще, ніж нічого. Як мінімум, допитлива частина суспільства, небайдужа до того, що відбувається у країні, знає, де можна знайти більш широку палітру думок, де можна висловити свою точку зору. Хоч говорити нині про український Інтернет як засіб масової інформації ми не можемо. Це, швидше за все, засіб групової комунікації.
В’ячеслав ПІХОВШЕК, журналіст, ведучий «Епіцентру», «1+1»:
— Відповідь, напевно, полягає у фразі Геракліта: «Той, хто знає, не говорить, той, хто говорить, не знає». У дуже багатьох людей, які проінформовані про реальний рівень корупції в країні (я себе відношу до таких людей), немає жодного стимулу про це говорити. І навпаки, у людей, у яких є стимул про це говорити (вони навіть пишуть про це), просто разюче незнання реальних процесів у цій сфері.
Той, хто говорить, не знає, тому що у нього немає доступу до джерел інформації. Люди не працюють над джерелами інформації, над документальною базою своїх тверджень. Знавці не кажуть через ту причину, що вони розуміють, що це означає для їхньої роботи. Дуже важлива тема про регіональну владу. Кому належить реальна влада у регіонах? Чому про це не говорять? Я висловлю деякі речі, які можуть стати предметом для полеміки. З мого погляду, такими питаннями краще займатися газетярам. Тому що у газетярів більше площі, де вони можуть про це написати. Як це зробити тележурналісту, я мало собі уявляю. Хіба що є якась інформаційна причина, сталася якась подія. Скажімо, резонансні трупи у якомусь місті N. Цікаво. На підставі цієї інформаційної причини можна поговорити, в принципі, про владу. Це повинне бути вмотивованим. Ми займаємося новинами і аналітикою подій, що відбуваються. Я не роблю, умовно кажучи, «Епіцентр-Харків», «Епіцентр-Дніпропетровськ», «Епіцентр-Одеса» і т.д. Я роблю те, що повинне бути значущим у межах країни. Тоді можна спитати і мене: чому не говориться про процеси влади у самому Києві? По-перше, це не зовсім коректно. Досить багато ведеться розмов стосовно самої влади у Києві. За те, про що не говориться, думаю, людину критикувати не можна. Тому що вона не несе відповідальності за те, чого не сказала. І критикувати її за те, що вона не хоче говорити, також не можна. Це тільки її рішення. Багато хто говорить про те, що політична журналістика не говорить про походження капіталу олігархів. До речі, їх в Україні набагато більше, ніж людей із горезвісного кочівного списку олігархів. Подивіться на ринок хліба у Харкові, на ринок шоколаду в Україні, на ринок металу в Запоріжжі. Можливо, знайдеться кілька чоловік у Києві, які зможуть скласти цим людям конкуренцію… Однак не треба видавати власне незнання походження цих грошей за незнання цього кимсь іншим. Це мені нагадує відому логіку американців, які за корупцію в Україні сприйняли власне відкриття корупції. Коли Карамзіна попросили одним словом охарактеризувати те, що відбувається на цій території, він відповів: «Крадуть». Це було сто років тому. І так триває останні триста років.
