Очевидно, відставка Віктора Медведчука — результат змови депутатів лівих і правих фракцій. Зрозуміло, що спонукальним мотивом була помста. «Червоні» таким чином помстилися за «оксамитову революцію» і Земельний кодекс, націоналісти — за відставку Віктора Ющенка з поста прем’єра. Це зрозуміло кожному, але не всі, думаю, відзначили одну особливість, що об’єднала всіх тих, хто голосував за відставку, — а саме: їхня безпринципність. У прямому значенні цього слова. Адже всі вони голосували у цьому випадку проти тих принципів, які публічно зобов’язалися захищати.
І «рухівці», і депутати з фракції «Реформи — Конгрес» свого часу активно брали участь у формуванні так званої «парламентської більшості», віддаючи належне Медведчуку за виявлену ініціативу, а зовсім недавно голосували за ті закони, які проводив у ВР саме перший віце-спікер (у їх числі і Земельний Кодекс, який так люто ненавидять ліві). Крім бажання помститися, правими, очевидно, керувало бажання будь-якою ціною зашкодити прийняттю нового «Закону про мови», яке повинне було відбутися якраз минулого четверга, тобто у той день, коли їм вдалося скинути Медведчука — ініціатора розгляду цього питання. А якщо б це не вдалося, закон, напевно, було б прийнято, оскільки за нього готові були проголосувати, як мінімум, 240—250 депутатів. Комусь видасться, що тут-то якраз праві і виявили принциповість. З цим можна було б погодитися, якщо їх розглядати просто як націоналістів, а не як націонал-демократів і поборників західних цінностей, за яких вони себе видають. Адже європейська демократія означає пріоритет прав людини і громадянина, незалежно від його мови і етнічного походження. Адже саме Рада Європи прийняла «Європейську хартію регіональних мов і мов меншин», проти ратифікації якої два роки тому голосували депутати тих правих партій, що сьогодні виступили проти Медведчука. І з підтримкою В. Ющенка не все чесно. Адже серед тих, хто йому симпатизує, чимало російськомовних і представників національних меншин. Чи знають вони, що партії, які входять до «Нашої України», своїм голосуванням 13 грудня зірвали прийняття закону, що гарантує захист їхнiх прав? Чи розуміють, що у цьому блоці об’єдналися переважно націоналісти, і додання слова «демократи» їм потрібне лише для камуфляжу? А якщо зможуть у цьому розібратися, — чи будуть у березні голосувати за блок, очолюваний людиною, яку дехто уявляв зразком політичної сумлінності?
Ще цікавіше дізнатися, як вчинять прихильники лівих партій. Адже для дуже багатьох iз них будь- який компроміс з націоналістами здається зрадою, а тут ще змова супроводжувалася відмовою від прийняття закону, що передбачає офіційний статус російської мови, на чому завжди наполягали комуністи і соціалісти. Причому для лівих — захист російської мови — одна з найважливіших вимог. Ті, хто голосує за «червоних» — це люди, як правило, прості та принципові, а тому вони, звичайно, зададуться питанням: «А чи немає, панове-товариші, тут зради; чи не поступилися «народні представники», що загрузнули у інтригах, основоположними принципами?».
Хтось може сказати: праві і ліві, мовляв, своїм голосуванням продемонстрували негативне ставлення до олігархів. І помилиться. Зрозуміло, Віктор Медведчук — олігарх, Бог знає, як він заробив немало мільйонів. Але він — один iз небагатьох олігархів, який розуміє, що часи первинного (грабіжницького) накопичення капіталу закінчуються; він демонструє готовність створити правове поле, в якому повинні діяти представники бізнесу, наймані працівники і держава. Я зовсім не вважаю, що «оксамитова революція» за-Медведчуком відбувалася суворо у рамках закону; для мене «буржуазна демократія», яку він нам пропонує, — зовсім не еталон свободи і справедливості, але очевидно: перший віце-спікер Медведчук послідовно просувався у вибраному ним напрямі. Чого ніяк не скажеш про олігархів, з якими досі заграють, з одного боку, націоналісти, з іншого — деякі ліві. Візьмемо, наприклад, мадам Тимошенко, яка тісно співпрацювала з олігархом-грабіжником Павлом Лазаренком (про її власні гріхи промовчу, оскільки судом вони поки не доведені, але й зв’язок з Павлом Івановичем — досить красномовний). Ні для кого не є таємницею, що багато з тих, хто проголосував за відставку олігарха Медведчука, готовий був проголосити українською Жанною д’Арк олігарха Тимошенко, з її вельми сумнівним не тільки минулим, але й теперішнім.
Справа, однак, не тільки у безпринципності правих і лівих. Голосування «з Медведчука» продемонструвало ще й фіаско центру. І це вельми показово. У лівих було близько 135 голосів, у правих — близько 70. Цього недостатньо. Ще біля 30 голосів дали партії, що вважають себе центристськими і, до того ж, пропрезидентськими. Передусім «Єдність», яку очолює київський мер О. Омельченко, котрий прославився своїми неподобствами на Майдані, та «Солідарність» П. Порошенка. Без голосів цих партій відставка Медведчука була б неможливою. А оскільки «пропрезидентські» партії у нас слухаються Адміністрації голови держави, потрібно передбачити, що на Банковій або до цієї акції віднеслися поблажливо, або заздалегідь про неї нічого не знали. Якщо повірити тому, що сказав після голосування В. Литвин, Банкова не «здавала» Медведчука, там просто були «не у курсі справи». Погано, між нами кажучи, що політики з найближчого оточення Президента так слабо орієнтуються в політичній ситуації, але, боюся, що не виключено й інший варіант. Нагадаю, що жодна (!) з партій влади, що входять до блоку «За єдину Україну!», не підтримала першого віце-спікера. Випадково?
Що з усього цього ми маємо? Що жодного політичного центру у нас немає. Є партії, що відстоюють інтереси бюрократії, і є помірно реформістська СДПУ(о). Усі інші посунулися від центру до країв — правого або лівого. Якщо таке співвідношення політичних сил збережеться до виборів, то новий парламент не зможе прийняти яких-небудь важливих конструктивних рішень — адже союз правих і лівих може бути тільки ситуативним і деструктивним.
Створити конструктивну більшість буде занадто важко. Адже бюрократів у нас не люблять, серйозну ідеологію через причини, про які йдеться на початку статті, «заєдинці» створити не зможуть, і тому будуть вони переважно розраховувати на адміністративний ресурс. Це дуже погано, оскільки таким чином консервуються методи управління країною, успадковані від тоталітарної держави, і гальмуються необхідні країні реформи. І це не дасть потрібних владі результатів: за блок В. Литвина з міністрами навряд чи проголосує понад 12 — 15% виборців. Звичайно, у «мажоритарці» адмінресурс буде більш ефективним, але в сумі у «володарів» виявиться не більше третини всіх голосів.
А що Медведчук? Звичайно, залишившись без трибуни віце-спікера, він у чомусь програв. Але після голосування Медведчук заявив: відставка розв’язала йому руки. Якщо це дійсно так, він зможе не тільки компенсувати втрати, але й отримати певну користь з того, що сталося. СДПУ(о) тепер не потрібно буде проводити передвиборну кампанію з постійним озиранням на Банкову. Вона буде більш вільною в своїх діях. Адміністративний ресурс для цієї партії ніколи не був найголовнішим. У неї є гроші, ЗМІ та непогані організаційні структури. Зараз важливо відмовитися від іміджу «партії олігархів» та розробити ідеологію реформ, прийнятну для більшості наших громадян. Вдасться: виросте авторитет партії, і вона завоює додаткові голоси на виборах. Не вдасться: доведеться погодитися з тим, що у нашій країні все ще немає послідовно реформістських політичних сил, а отже, на шляху до демократії зіткнемося ще з чималими труднощами.
