2004 року ми були здивовані поведінкою донеччан, які зустріли кандидата в президенти України Віктора Ющенка бігбордами, де він був зображений в есесівській формі, із характерним для гітлерівців вітальним жестом... Тоді ж залунали слова «фашизм», «нацизм» та ін. Сьогодні відбувається те саме — і в Донецьку, і в Луганську, і в Харкові, і в Криму. Постає питання про джерела цієї піар-акції. Відповідь на нього можна знайти в тритомній праці О. Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ». Ось у розділі 6-му другого тому читаємо: «Так ви — фашисти? Ви всі — фашисти? — з надією запитують нас зеки, які підходять. І переконавшись, що — справді так, фашисти, — одразу ж відбігають, відходять. Більше нічим ми не цікаві для них.
Ми вже знаємо, що «фашисти» — це кличка для П’ятдесят Восьмої, вигадана бачущими блатними і дуже схвалена начальством: колись добре кликали «каерами [контр-революціонерами], згодом це прив’яло, а потрібне було влучніше клеймо».
Прискіпливий Солженіцин у розділі 2-му першого тому «Архіпелагу» розтлумачує, що таке 58-ма стаття сталінського указу — під неї в 1948-1950 рр. підпадають вигадані шпигуни — спершу німецько-японські, потім англо-американські, віруючі (цього разу більше сектанти), недобиті генетики й селекціонери, вавіловці й менделісти, інтелігентні мислячі люди (а особливо строго — студенти), які вихваляють американську техніку, американську демократію і схиляються перед Заходом.
Жахає схожість сьогоднішніх гасел, із якими стоять на проросійських майданах на сході і півдні України. Нашвидку протерши портрети Леніна й Сталіна, підносячи над головами саморобні плакати, бризкаючи слиною в мікрофони й мегафони, люди, які живуть у XXI ст., які фашистів бачили хіба що в кіно, озвіріло називають фашистами й бандерівцями тих, з ким до сьогоднішніх днів їздили в одних автобусах, тролейбусах, вагонах метро, називають фашистами своїх сусідів, не усвідомлюючи того, що цим самим ставлять себе на один рівень із зеками, які вигадали кликуху «фашист», адресуючи її інтелігенції, студентам і просто мислячим людям.
Мабуть, «беркутівці» й не підозрювали, що своїм садизмом вони нагадували сталінських енкаведистів, як і не підозрювали снайпери, що стріляли в інтелект нації, в можливих лауреатів Нобелівської премії, міжнародних конкурсів — вони справно гамселили, на їх розум неандертальця, безоружне м’ясо, відстрілювали рухомі мішені, пам’ятаючи лишень про те, що перед ними — фашисти й прихильники демократії, що підлягають знищенню, у «кращому» разі приниженню — як у випадку з М. Гаврилюком. Вони, мабуть, і не замислювалися, що можна бути не лише вертухаєм, шнирем, паханом, кумом, а й людиною мислячою, готовою насолоджуватися поезією, театром, живописом і кращати від спілкування з високим. На жаль, більше хотілося малини, курочення (тобто рейдерства); з’явилися охочі бути полуцвєтом (тобто тими, що бажають стати блатними), шестьорками (тут найбільших успіхів досягнули комуністи, відмовившись від ролі гегемона); розцвіли пишним цвітом «тітушки» — новий різновид шестьорок на цьому гумусі. 2004 року лишень частково спрацював поділ України на западенців і східняків, розрубування українських земель як свинячої чи яловичої туші на кращі й гірші частини. Отож кремлівським політтехнологам спало на думку реанімувати табірний поділ українців на фашистів та вуркаганів. І найгірше, що знайшлися охочі виступити в ролі вуркаганів, щоб судити «фашистів», тобто інтелігентів, студентів, прихильників західної демократії...
