Так проповідував своїй багатомільйонній пастві патріарх Алексій: «Примиритися один з одним, пробачити всі образи, забути ворожнечу і взаємну неприязнь». Про що говорить Московський патріарх — кому пробачити образи, чию неприязнь і ворожнечу повинен, зобов’язаний забути народ православний? Не може того бути, щоб ішлося лише про взаємне прощення членів однієї релігії, однієї конфесії, однієї церкви. Адже сказано у Великій книзі:«Любіть ворогів ваших, благодійте тим, хто ненавидить вас, благословляйте тих, хто ненавидить вас і моліться за тих, хто кривдить вас. .. І якщо любите тих, хто любить вас, яка вам за те подяка? Адже і грішники люблячих їх люблять. І якщо робите добро тим, хто вам робить добро, яка вам за те ласка? Адже і грішники те ж роблять».
Як бути з цими словами? Як окреслює межу прощення і великодушності предстоятель найбільшої православної церкви світу? Для нас, для України, це зовсім не риторичне запитання. Якби хоч один раз на рік у Прощену неділю всі православні — незалежно від приналежності до тієї чи іншої церкви — пробачили один одного, то в інші дні вони — можливо! — почали б спілкуватися і домовлятися.
Шкода! Сьогодні все складається зовсім по-іншому. Православні ЗМІ першого тижня Посту справляють дивне враження — там значно більше матеріалів, присвячених політиці, ніж суто церковним справам. Нижче наводимо лише кілька заголовків iз інтернет-сайтів Московського патріархату (в Україні й у Росії). ІТАР-ТАРС/Радонєж: «Зустріч Петра Симоненка з президентом Росії і з Московським патріархом»; «Наталія Вітренко: «Наша партія, і я зокрема, давно протестували проти створення такої структури як УПЦ-КП»; «Единое Отечество»: «Українська влада напередодні виборів демонстративно підтримує розкольників»; ІТАР- ТАРС/Радонєж: «Український уряд заявив про «законний статус «Української православної церкви Київського патріархату». Конфлікт навколо її реєстрації можна вважати вичерпаним», — заявив держсекретар міністерства юстиції України Олександр Лавринович. Він повідомив 18 березня журналістам, що колегія Держкомітету з питань релігій відхилила протест Генеральної прокуратури, яка вимагала переглянути реєстраційні документи УПЦ КП». Обриваємо перелік, щоб не втомлювати читача. Додамо тільки, що загальний тон публікацій — вельми войовничий і категоричний, аж ніяк не відображає настрою примирення і прощення у біляцерковному середовищі.
У всіх висловлюваннях як політиків, так і церковних журналістів, йдеться, у явному чи прихованому вигляді, про одне і те ж — про українські вибори. Вибори, результат яких Москву турбує не менше Києва і які дивним чином об’єднали дві, здавалося б, антагоністичні сили — значну частину духовенства УПЦ Московського патріархату, з одного боку, і комуністичні та соціалістичні партії України. Чи можна було припустити що-небудь подібне ще 10 років тому?
Першою — ще напередодні попередніх виборів — почала загравати з Московською православною церквою Комуністична партія України в особі її лідера Петра Симоненка. Саме він запропонував ті цілком алогічні, можна навіть сказати — сміховинні — формули, які ніби примиряють непримиренне — комуністичну ідеологію з релігією і церквою. Не з усіма, звичайно, а тільки з однією — з московським православ’ям. Причина прозора — ця церква має найбільший потенційний електорат. Втрачаючи своїх старих прихильників, Комуністична партія гарячково шукає виходу, шукає нових попутників «до світлого майбутнього».
І знайшла. Все так добре складається. Одна сторона — Компартія — обіцяє повну й ексклюзивну (всупереч Конституції України) підтримку УПЦ МП і декларує своє непримиренне ставлення до неканонічного православ’я. Найяскравіший приклад підтримки — спроба 65 депутатів Верховної Ради від КПУ відмінити реєстрацію УПЦ Київського патріархату, тобто покінчити з її легальним існуванням. Інша сторона — УПЦ МП в особі її ієрархів та священиків — агітує з екранів ТБ і з амвонів свою паству голосувати за комуністів. Багатомудрій КПУ саме це й потрібно — перетворення православних храмів по всій Україні на агітаційні пункти.
Спілка комуністів і канонічних (читай — «московських») православних не є містечковою самодіяльністю — її схвалено (а можливо — і спроектовано) на найвищому рівні. Так, 18 березня тов. Симоненко відвідав «столицю нашої Батьківщини Москву», де зустрівся як з президентом Росії, так і з Московським патріархом. Як пише ІТАР- ТАРС/Радонєж (Москва), «Обговорювалися міждержавні відношення України і Росії, проблеми економічного співробітництва та інтеграції. Дуже зацікавленою була зустріч лідера найбільшої партії України зі Святійшим Патріархом Московським і всієї Русі Алексієм II. Святійший Патріарх особливо відзначив позицію Компартії України щодо питань громадянського миру і суспільної згоди… П.М. Симоненко проінформував Його Святість про нинішню конфесійну і суспільну ситуацію в Україні. Він, зокрема, повідомив, що Генеральна Прокуратура України, реагуючи на запит 65 депутатів Верховної Ради, ініційований членами фракції КПУ, опротестувала незаконну реєстрацію неканонічної групи, що іменує себе «УПЦ Київський патріархат» (що, безумовно, сприяло «суспільній згоді» в Україні. — К.Г. )… Святійший Патріарх схвалив позицію Компартії та її лідера, які підтримують тисячолітню канонічну Православну Церкву в Україні».
Як бачимо, було продемонстроване повне єднання поглядів (чи не збирається тов. Симоненко прийняти духовний сан?). За всієї фантастичності такого альянсу, він має свою логіку і базується на спільних політичних інтересах. Адже як Московська патріархія, так і Компартія України мріють відновити — в будь-якому вигляді — Союз, що розпався (або, якщо хочете, — Велику Росію). У цьому — вони дійсні щирі союзники. Обидві сторони відчувають ностальгію за тими незабутніми часами, коли вони займали у суспільстві ексклюзивне становище. З комуністів комплектувалася, як відомо, політична еліта всіх рівнів і в усіх сферах життя Союзу. А Православна церква, хоч і розгромлена, осміяна, пригноблена і пограбована, фактично була єдино визнаною (швидше — терпимою) церквою країни, тобто не мала конкурентів, не повинна була суперничати з інославними, іновірцями і з численними «сектами», як зараз. ЦК КПРС періодично використовував Православну церкву як політичний інструмент на міжнародній арені, а Сталін навіть виношував амбіційний план створення «православного Ватикану» з центром у Москві, тобто повного підкорення Вселенського православ’я волі ЦК КПРС. Що не могло не лестити честолюбним ієрархам церкви, — тим, звичайно, які зуміли вижити у своєму сані.
Все це загальновідомі речі, але тим більше дивує коротка пам’ять нашого православного канонічного духовенства — вони, очевидно, зовсім забули той принизливий безсилий безправний стан, у якому животіла Православна церква протягом усього радянського періоду. Нагадаємо, що перед війною РПЦ мала на території СРСР усього близько 100 приходів, а її нечисленних єпископів примушували — просто за родом займаної посади — до співпраці з «компетентними органами». Чи може бути більше приниження для духовної особи? Забули також про репресії, Соловки, про стайні у старовинних храмах, про зруйнований вибухом Храм Христа Спасителя, про дискримінацію дітей священиків? І вже абсолютно забули про те, що боротьба з «опіумом для народу» — це один з основоположних постулатів будь-якої комуністичної партії. «Мала Радянська енциклопедія» (1959 рік) у статті під назвою «Православна церква» пише: «Православна релігія, як і інші релігії, є шкідливим пережитком у свідомості радянських людей. Компартія виховує рад. людей в дусі наукового світогляду, в дусі марксизму-ленінізму, веде науково-атеїстичну пропаганду та ідейну боротьбу з релігійною ідеологією».
Звичайно, можна заперечити в тому дусі, що часи змінилися, що комуністи мають сьогодні зовсім іншу програму і що вони клянуться поважати і навіть охороняти канонічну православну церкву. Але що таке комуністичні клятви? Чи не обіцяв Ленін «Землю селянам!» у стратегічно важливий для нової влади момент? Чи не йшов він на союз iз іншими партіями, а потім, досягши своєї мети, чи не знищував (фізично) союзників? Чи не використали більшовики ненависну їм ринкову економіку (НЕП) у безвихідному становищі? І що трапилося через кілька років з «непманами»? Стережіться комуністів, панове! А ще звертаємо увагу легковірних, що від визначення «Релігія — це опіум для народу» Компартія України не відмовилася й сьогодні. Саме цей «опіум» вона і використовує на виборах.
Доглядають за нашими канонічними православними також соціалісти — як просто соціалісти, так і прогресивні. Наталія Вітренко нещодавно заявила: «Наша партія, і я зокрема, давно протестували проти створення такої структури як УПЦ-КП… А державне відомство, той же Держкомрелігій, завжди займав антигромадську позицію, — хто б не захотів у нас створити будь-яку секту, хто б до нас з антиправославною місією не приїхав, — для них усі рівні, всіх приймають і реєструють». Так грубо соціалісти «підлаштовуються» під антисектантські православні настрої, розпалюючи тим самим міжрелігійну ворожнечу і виявляючи повну неповагу до Конституції України, що проголосила повну свободу віросповідання. Деяким людям важко відмовитися від старих солодких звичок, таких, як «тягнути і не пускати». І це у суспільстві, яке вже стало, подобається нам це чи ні, багатоконфесійним — за найбільш оптимістичними підрахунками сьогодні серед віруючих України православних не більше 60%. (Це давно зрозуміли більш далекоглядні політики.)
Життя більшості українців усе ще вельми далеке від нормального устрою, від забезпеченості, від упевненості у майбутньому. До того ж ми мало схильні помічати досягнуте, позитивне. А воно є. Ось хоч би світле свято Великодня. Пригадую, яким численним загоном міліції було завжди оточено Володимирський собор під час Всенощної і як нам, студентам, хотілося туди потрапити. Але марно — через кордон, після ретельного огляду, пропускали лише стареньких бабусь. Сьогодні кожен відзначає Великдень як хоче — одні відповідно до нового, інші — до старого стилю. Віруючі йдуть до храмів (кожен — до свого), а невіруючі насолоджуються додатковими днями відпочинку і пасочками. Добре б досягти ще того, щоб люди різних конфесій вважали своїм приємним обов’язком саме у цей день привітати один одного, зробити або хоч би сказати один одному щось приємне, дружнє. Будемо сподіватися.
